При цьому Мар’яна разом з чоловіком Юрієм Чопиком у чотири руки започаткували й розкрутили серйозний бізнес-проект — “Видавництво Старого Лева”, яке давно вже є одним з найбільш помітних на ринку української дитячої літератури. Про свої полярні іпостасі, закордонні мандри, творчі й видавничі плани та найголовніших людей у її житті Мар’яна Савка розповідає читачам “Культпросвіту”.

— Мар´яно, в тебе частіше беруть інтерв’ю як у поетеси чи як у видавця дитячих книжок? І наскільки комфортно живеться у двох іпостасях?

— Найчастіше міксують питання: розкажіть про поезію, а далі, будь ласка, про книговидавничий бізнес. Я звикла до цього роздвоєння. Я письменник за власною суттю. Хоча насправді більшість мого часу – і робочого, і особистого – займають видавничі справи. Тим приємніше «втікати» у поезію, відкриваючи в своєму комп’ютері заповітний файл із віршами. Це «перемикання каналів» мені дуже допомагає розслабитися. Крім того, у мене є ще й інші іпостасі, про які мало хто знає. От, скажімо, я перекладаю дитячу і дорослу поезію, зокрема з англійської, пишу дитячі пісеньки, а останнім часом захопилася лялькарством, шию надзвичайно симпатичних ляльок, звірят. Це така насолода! Думаю, з часом зроблю виставку.

— Видавництво — ваш з чоловіком сімейний бізнес. Наскільки міцно тримається на ньому бюджет родини? Чи не виникало бажання у певний момент усе кинути й зайнятися чимось іншим?

— Ох яке непросте запитання, особливо зважаючи на кризовий рік. Так, бували моменти, коли хотілося зайнятися чимось, що дає більш прогнозований і швидкий прибуток, але наша справа надто важлива для нас, щоб від неї так легко відмовитися. Дуже непросто працювати у цій галузі в умовах українського ринку і розвивати власний бізнес, коли ані умови кредитування не є прийнятними, ні державної підтримки немає, ні інвестицій.  

— За останні роки ти помітно розширила свою «особисту географію»: стажувалася в Америці, їздила на поетичний фестиваль в Единбурзі (і я напевне ще не все знаю). Наскільки змінилося твоє світосприйняття?

— Я би, звичайно, радо мандрувала по світу, але перше питання, яке ставить мій чоловік, коли мені випадає якась поїздка, — на скільки днів? Він дуже не любить, коли я кудись їду, а мандрувати удвох не часто виходить – треба тут на місці принаймні комусь одному з нас займатися справами. А так – ми постійно разом, постійно щось спільно обговорюємо. Але бувати у світі таки потрібно. Це наповнює людину новою енергією, робить вільнішою. У цьому багато плюсів. Моя мандрівка до США (й інших англомовних країн) додала мені життєвого драйву. Ну і англійську підтягнула. Люди, котрі вже є досвідченими мандрівниками, дуже легко адаптовуються в новій незнайомій країні. Одна справа, коли тебе привозять, селять в готель і виводять на екскурсію. Це досить нудно. Але як цікаво самому давати собі раду, переміщатися по країні, спілкуватися з людьми. Коли я вдруге приїхала до Штатів, аж тоді нарешті почувала себе розкуто, самостійно мандрувала своїми улюбленими містами. Особливий кайф – пройтися ще раз своїм попереднім маршрутом, знайти кав’ярню, де вперше у цій країні поснідав, піти у маленький улюблений джаз-клуб на своїй вулиці. Я взагалі легко прив’язуюся до місця, особливо якщо мені там було добре. І коли вперше залишала Бостон, то, їй-Богу, було відчуття як у піонерському таборі, коли за хвилю всі роз’їдуться назавжди. І от лише друга подорож дала це приємне відчуття, що світ залишається на своєму місці, а не злітає з вісі. До речі, я там загубила рукавичку, тож, напевно, доведеться ще раз повернутися. Щось мені підказує, що й до Единбурга повернуся.     

— Тепер ти ще й перекладач поезії, шотландської зокрема. Чи вдається, перекладаючи чужі вірші, забувати про те, що ти сама — поет, і не виходити за межі авторської індивідуальності?

— Мені важливо відчути поета, якого перекладаю. Особливість його мислення, ритм його дихання, а тоді треба себе відпускати, можливо, навіть «переселяти» себе в іншого поета. Бо якщо перекладач воліє послуговуватися лише своєю власною поетикою, то всі його переклади різних авторів будуть ніби з-під пера одного поета.  А це недобре. Ну але я лише на початку цього шляху. Щоб якісно перекладати, потрібно співпрацювати або напряму з автором, або з літератором, який народився і зріс у тому мовному середовищі, бо поетична мова – це нюанси, півтони, і головне – знайти того правильного медіума, який тобі відкриє очі на неочевидні речі.     

— Останнім часом на поетичних вечорах ти стала багато й гарно співати. Звідки це в тебе? 

— Від мами. Все хороше – від батьків. З такими вокальними даними, як у моєї мами, можна було б стати відомою співачкою. Ну і взагалі в мене в родині всі співають. Але найбільшою несподіванкою для всіх нас було те, що мама раптом почала писати! Причому дуже пристойного рівня новели. Тепер я нарешті знаю, в кого я пішла літературним хистом.

— Не шкодуєш, що не стала актрисою? Адже ти з театральної родини і в юності трохи грала на сцені, наскільки я знаю… 

— О! А це від тата. Він у мене дуже талановитий і невгамовний режисер. Ні, я не шкодую, що не стала актрисою. Так само, як і не шкодую, що не стала співачкою, художницею, танцівницею. Не можна бути всім водночас. Життя не вистачить.   

— Наскільки  близько ви спілкуєтеся зараз із подругами з вашого ще студентського поетичного об’єднання — Маріанной Кіяновською, Наталкою Сняданко, Юлею Міщенко? 

— Так історично склалося, що найближчою моєю подругою є Маріанна Кіяновська. В нас така стара мушкетерська дружба, вже двадцять років. Нас звикли сприймати разом, запрошувати на спільні акції, хоча в творчому сенсі ми абсолютно різні особистості. Інколи трапляються і комічні ситуації, коли на афіші ім’я однієї з нас, а фотографія – іншої. З Наталею Сняданко інколи бачимося на літературних вечорах. А Юля живе за Києвом, ми зідзвонюємося та зрідка бачимося – все-таки відстань.   

— На Львовському форумі видавців минулої осені ти провела найбільш, на мій погляд, яскраву й щиру акцію форуму: вечір пам’яті Василя Кожелянка, Игоря Римарука, Юрія Покальчука і Назара Гончара. Що ці люди значили для тебя особисто? 

— Я зовсім не хотіла якогось особистого піару цією акцією, але це був момент, коли я себе запитала: а що я особисто можу зробити для тих, кого ми так раптово втратили. Всі, до кого я зверталася з проханням виступити на вечорі, відразу погодилися. Звичайно, і поети, і чудові актори театру ім. Леся Курбаса, і музиканти – Олег Ярема, Юрко Дуда, струнний квартет під керівництвом Володимира Дуди. Віктор Морозов спеціально приїхав для цього — він взагалі дивовижно чуйна людина. Акція називалася «З нами і посеред нас», і мені досі здається, що так воно і є – якось важко мислити наше літсередовище без цих чудових хлопців, таких справжніх, живих, таких талановитих. Буквально днями нам з Юрком знайомий передав книжку Юрка Покальчука «Озерний вітер», яку він підписав для нас ще в 2000 році, але тоді нам її не передали, аж ось тепер. У присвяті він написав: «Я завжди з вами в музиці, літературі і часі». Така дивовижно точна фраза. Як послання. Юрко Покальчук вмів любити людей, ми були знайомі дуже давно, і до нас з Юрком він завжди ставився якось водночас по-дружньому і по-батьківськи тепло. Я не могла повірити, що таку життєствердну людину може здолати хвороба. Він так мужньо боровся. Про кожну з цих втрат мені боляче писати. Я дуже добре пам’ятаю їхні голоси. До речі, на вечорі їхні голоси звучали в записі (за що велика подяка Мистецькому центру «Дзиґа» і Юркові Кучерявому) – і це був надзвичайний момент оприсутнення. Один із цих голосів потім прийшов до мене у сні. Це був голос Василя Кожелянка – а він єдиний не звучав того вечора, бо не було запису. Мені наснилося, що Василь дзвонить мені по телефону і каже: «Хочу, щоб ти знала: в нас там все гаразд». Насправді мені дуже рідко сняться сни.

— Як “Видавництво Старого Лева” переживає кризу? Чи будуть новинки до весни? 

— От вийшла в нас новинка Джеремі Стронга «Вікінг у моєму ліжку» — це вже восьма книжка в серії. Ось-ось приїде з друкарні «Книга драконів» Едіт Несбіт – ну дуже класні казки про драконів, із шармом вікторіанської епохи. А на кінець квітня вийде «Іван Сірко – Великий Характерник» — це книга Марії Морозенко, переможця нашого конкурсу «Українська сила». До того ж, багато книг готуються до друку. Відрадно, що більшість із них – сучасних українських авторів.  

-  Твої поетичні книжки на диво різні за настроєм, стилістикою, за всім. Коли чекати  нової збірки і чим вона буде несхожою на попередні?

— Нова книжка вже написана. Вона називається «Тінь Риби». Що сказати – книжка хороша.

Яна Дубинянская

Фото: buga.com.ua