Навряд чи у літературно-музичній «тусовці» та ще й при такому святі літератор говоритиме про творчість. Тому напередодні ювілею кореспондент «ВЗ» витягла Андруховича на відверту літературно-політичну бесіду. Автор «Рекреацій», «Московіади», «Перверзії», «Дванадцяти обручів» та «Таємниці» розповів про критичне сприйняття себе «раннього» і любов до себе теперішнього, про хаотичний розпорядок творчих буднів, зміну політичних орієнтирів... І, видається, при розповіді цій Андрухович був відвертим. Хоча, хтозна... Мова ж про «заслуженого містифікатора України», який на сторінках своїх творів майстерно перманентно вводить читача в оману...

«Рекреації» мені давно не подобаються...»

– Андрухович якого періоду вам самому найсимпатичніший?

– Андрухович між 40 і 50 роками, тобто того десятиліття, що минає. Цей період імпонує мені тим, що він пов’язаний із більшим досвідом, який усе поповнюється. А паралельно відбувається здобування усе більшої власної незалежності і чогось такого, як самодостатність. Юнацькі роки – драматичні: ти залежиш від багатьох чинників і не можеш цілком бути самим собою навіть у своїй творчості. Потрапляєш під впливи, стаєш залежним від обставин... У моєму випадку це були обставини несвободи. Якщо, як це було у Радянському Союзі, існують обмеження у темах, образах, способах висловлення, – твоя власна планка занижується. Рамки, у яких працюєш, звужуються. Моя внутрішня свобода, яка так необхідна для творчості, досягалася поступово. Оптимального для мене стану вдалося досягнути десь після сорока.

– І у творчості найбільше любите себе сучасного? Бо серед тих, хто перечитав усю прозу Андруховича, чимало прихильників ваших ранніх творів – «Рекреацій», «Московіади»...

– «Рекреації» мені уже давно не подобаються. Це мій перший прозовий твір, і я з симпатією ставлюся до нього, але вважаю його жахливо поверхово написаним. Там нічого не прописано... У «Московіаді» мене найбільше приваблює те, що вона була створена в єдиному щирому емоційному пориві. Місцями художня безпорадність компенсується емоційним боком цього тексту. Він – правдивий, а не сфальшований. У «Перверзії» – дві третини зайвого... Зараз, коли «Перверзію» перекладають німецькою, багато чого змінюю – ніби переписую цей роман наново. Мені соромно за багато місць, які є у цьому творі... Кожен зі своїх романів розцінюю як певний етап. Кожна книжка – інакша. Люблю усі свої твори. Хоча час від часу і змінюється моє ставлення до того чи іншого роману. «Дванадцять обручів» як роман – найкраще з того, що я зробив. Цей твір найбільше спричинився до мого розголосу за кордоном. За нього отримав дві престижні міжнародні літературні премії. І зараз, перечитуючи дещо із «Дванадцяти обручів», розумію, що написане подобається мені. Але найближчою до мене є все-таки «Таємниця».

– Завдяки вигаданому співрозмовнику – німецькому журналісту Егону Альту – ви непогано «попіарили» «Таємницю»...

– Вигаданий співрозмовник у «Таємниці» – художній образ, а відтак – художній прийом. Але для його появи були й реальні підстави.

– «Таємницю» самі назвали «замість романом». Зараз у вас у роботі дві книги: одна – біографія групи «Мертвий півень», інша – історії зі/про 111 міст, яку ви характеризуєте як «автобіографічну карту світу». Це знову ж таки – не романи...

– Виходжу з того, що мені самому романи як такі читати нецікаво. А тим більше нецікаво писати їх... Мені цікавіші книжки, базовані на документах: література факту, репортаж, історична монографія... Наразі виконую власну потребу останніх п’яти-шести років: ставлю експеримент – писати прозу виключно про те, що сам пережив, і нічого не вигадувати. Наскільки довго це протриває, не знаю. Завершу книжку про 111 міст – і побачу. Планував дописати її до березня – не вдалося. Книжка пишеться повільно, тяжко, але приємно. Не встигну видати її до Львівського форуму видавців – презентую десь під Новий рік. Не хочу бути надто поквапливим. На мене нічого не тисне – не маю угод та зобов’язань. Тому чому б не потягнути процес написання? Від цього текст може стати тільки кращим. Можливо, ця книжка буде прощанням з усім цим «нон-фікшном» і в мене знову виникне потреба у вигаданій історії.

«Спалення рукопису – як самогубство»

– А читач на вас не тисне? Письменники вашого рівня завжди опинятимуться у ситуації, коли, видавши одну книжку, від них чекатимуть-вимагатимуть наступної...

– Намагаюся чинити опір цьому тискові. Знаю, як тільки книжка вийде – на неї накинуться, почнуть критикувати... Чого ж прискорювати цей момент? Нехай потерплять.

– Текст із вас частіше «пре» чи ви його «витискаєте»?

– Останнім часом «витискаю». Сідаю до писання між 11-ою і 12-ою дня. Робота йде жахливо. Відволікаюся на Інтернет, готую собі чай чи каву, десь ходжу... Непогано, коли на годину 15-ту чи 16-ту у мене з’являються одне-два речення. «Розкочегарююся» тільки на восьму-дев’яту вечора. Замість запланованих трьох сторінок виходить лише одна. Утім, таке писання починає подобатися. Задоволений тим, що виходить.

– Чи спалили б ви свій рукопис?

– Спалення – радикальний крок. Це як самогубство... Для мене могла б бути лише одна мотивація такого кроку – відчувати за цей рукопис неймовірний сором. Кафка наче просив Макса Брода, щоб той ніколи не публікував його щоденників, але ж власноруч не спалив їх. Мабуть, вагався...

– В одній із наших із вами розмов ви казали, що в Україні маєте не більше 10 тисяч читачів...

– Так припускаю. І не думаю, що за останні кілька років набув нового читача. Де? На сході України? Там складно... Недавно дізнався, що в Луганську і ще десь на рівні обласних рад прийняли рішення про вилучення моїх книжок із бібліотек... Тож, може, навіть навпаки – коло моїх читачів звузилося...

– Вас не ображає це?

– Я ж не спортсмен і не беру участі у спортивних змаганнях. Мені важливіше, що моя творчість знайшла для себе паралельне русло. І видати наступний компакт-диск мені більш цікаво, ніж видати наступну книжку. На квітень заплановано мій із групою Karbido тур містами України. До цього часу мав би вийти наш альбом «Цинамон».

– Вам цікаво жити у наш час?

– Так. Цей час підготував кілька різких несподіванок. Коли озираюся на своє життя, іноді здається, що опинився наче на іншій планеті, в іншій реальності, а іноді – думаю, що насправді нічого не змінилося... Час узагалі можна потрохи ігнорувати, бо занадто багато диктатури з його боку.

«Україні заготовлена доля бути поміж...»

– Чи достатньо вам в Україні трибун? Вас не побачиш на телеканалах – там мелькають лише зірки шоу-бізнесу та політики, а не літератури...

– Не буду лукавити – відчуваю потребу у трибунах. Але не впевнений, чи має потребу суспільство у мені... Тому не проявляю ініціативи. Специфіка наших телеканалів така, що співпраця із ними видається мені ганебною. Часто отримую запрошення на усілякі ток-шоу, у тому числі політичні. Та прошу забути про мене... Може, я занадто перебірливий, але участь у програмі Шустера чи ще когось для мене як різновид колабораціонізму – стаєш учасником злочинної спецоперації... Відмовляюся від участі у всіх цих ток-шоу не тому, що такий вже чистоплюй і не хочу вимазатися у все це, а тому, що не хочу бути використаним у чиїхось цілях. Найкомфортніше мені було б періодично виступати із друкованими публікаціями. Але особливого запиту на них також немає... Хоча, читаючи, скажімо, «Українську правду», розумію, що вже є із десяток авторів, які можуть проговорити усе необхідне й замість мене і, може, навіть роблять це краще за мене. Зрештою, дощенту розбитий і розчарований нашим нинішнім політичним вибором і тією ситуацією, в якій ми опинилися. Як публіцист почуваю себе цілковитим банкрутом: речі, про які писав та говорив роками, не спрацювали. Я виявився абсолютно некомпетентним...

– Ви відкрито агітували українців голосувати за Віктора Ющенка. Але ж мусите розуміти, що він добряче доклався до ситуації, в якій опинилася Україна нині...

– Так-так... А те, що Ющенко зробив між першим та другим туром виборів... Своїми вчинками та позицією він допоміг Януковичу прийти до влади. Я змінив свою думку щодо Віктора Ющенка. Тому, напевно, не може бути цінною думка людини, яка так часто змінює своє ставлення?.. Мабуть, найрозумніше – дистанціюватися від публіцистичної діяльності.

– Якою буде Україна за часів Януковича?

– Скоріше за все, це буде Україна часів Кучми. Будуть ті самі розірваність, багатовекторність. У внутрішній політиці, швидше за все, не буде брутального наступу на українське, але не буде й особливої підтримки. Зросійщення триватиме. Хочеться сподіватися, що це буде тільки одна президентська каденція.

– А як Україна розвиватиметься у сенсі євроінтеграції?

– Через нашу внутрішню невизначеність – частина країни тягнеться в один бік, частина – в інший, – нам влаштовано своєрідну гойдалку. Росія та Захід досягнули певного порозуміння щодо України. Якщо у нас перемагає прозахідний політик, Європа дистанціюється, тримає нас на відстані. А якщо перемагає проросійський – тут же запрошує до себе... Так нам не дають остаточно схилитися ні в один, ні в інший бік. Нам заготовлена доля бути поміж... А недавнє «запрошення» від Євросоюзу – узагалі не запрошення. Як сказав би хтось із команди нового Президента, «разводняк»...

– І наостанок – про ваше 50-річчя. Рубіж?

– У 25, 30 і 40 було якось важче. Це були більш драматичні рубежі... А 50 переживаю легко. З одного боку, прожите півстоліття не вкладається у моїй свідомості. А з іншого, добре, що не вкладається, – гарно почуватися молодшим.

Галина Гузьо