Урізана, фрагментарна (у народі кажуть — «обчухрана») правда, насамперед там, де йдеться про масштабні катастрофи національної історії, — не є правдою у справжньому сенсі слова. Наведемо воістину разючий приклад. Якщо страшна правда про Голодомор-геноцид 1932—1933 років, свідомо спланований і здійснений Кремлем, нарешті, після майже шести десятиліть драконівських заборон, стала (стає!) відомою в Україні та світі, то що ми знаємо про жахливий післявоєнний Голод 1946—1947 років? Значно менше.

Узагалі, чи всі українці, навіть ті, хто знає власну історію, усвідомлюють, що Голодоморів (вбивчих хвиль Терору Голодом, бо чимала частина істориків вважає, що це страхітливе слово застосовне лише до Апокаліпсису 1932—1933 років) було три: 1921—1922 рр., найлютіший — 30-х років минулого століття, і, нарешті, той, що косив сотні тисяч українців уже після завершення Другої світової війни. Саме про цей третій Великий Голод України і піде зараз мова.

Книжка знаного українського громадського й політичного діяча, письменника, публіциста Андрія Бондарчука, присвячена національній трагедії України 1946—1947 років, має точний і глибокий підзаголовок: «Непокараний злочин, забуте добро».

Це справді так, і події останнього часу знову переконливо довели: безкарність, як і безвідповідальність, породжує лише зло. Щоб добро не було забутим — треба конкретно і поіменно назвати як тих, хто чинив злодійства, так і тих мешканців Західної України (насамперед Волині, звідки родом сам Андрій Бондарчук), котрі, ризикуючи життям, живучи самі дуже і дуже скромно (але голоду там не було!), рятували від голодної смерті українців-братів зі сходу та півдня, ділячись буквально останнім.

Ось ці два мотиви непроминальної правди: зло, яке завдав українцям імперський тоталітаризм, і добро, співчуття, справді християнське милосердя, яке наші нащадки в жодному разі не повинні забути, — є духовною основою книги А. Бондарчука, визначають її зміст. Цінність праці пана Андрія полягає і в тому колосальному масиві спогадів, свідчень очевидців, документальних джерел (а їх щонайменше чотири сотні, в книжці загалом 600 сторінок), що їх використав автор та упорядник.

«БІЛЬШОВИЦЬКА МОДЕЛЬ СОЦІАЛІЗМУ, АПРОБОВАНА НА ЖИВИХ ЛЮДЯХ»

Отож, тема, котрій присвячене дослідження А. Бондарчука, ще «кровоточить», вона дуже гаряча. Аби не піддавати читачів занадто великим душевним потрясінням, навмисно наведемо дуже м’які (порівняно!) спогади очевидиці голоду 1946—1947 років — розповідь Марії Гудими з Вінниччини, 1930 року народження. Ось ці слова: «Знов після війни голод. Те ж саме повторюється. Хліб забирають, грошей в колгоспі не платять. Рятуємося хто чим може: листя, трава, ягоди, мерзла торішня картопля, іноді макуха. Ловили зайців, ворон. Я пішла одного разу в ліс, назбирала якихось грибів, відварила, наїлася... і втратила розум. Розповідали, що я ходила і довго повторювала: «Губи, губи (тобто гриби) малі, великі, здоровенні». Але мало-помалу відійшла... Їздили наші люди на «Західну» за провіантом. Привозили його. Але я не їздила, не ризикнула. Якось вижили. Але не приведи Господи, аби схоже повторилось». Знову зазначимо: таких і ще жахливіших прикладів у книжці — сотні. Водночас багато й прикладів добра.

Праця Андрія Бондарчука, безперечно, була б неповною без коментарів фахівців-істориків, які аналізують причини, перебіг і наслідки цієї трагедії. Так, доктор історичних наук Василь Марочко підкреслює: «Три голодомори, як близнюки, мають спільне політико-економічне походження. Основна причина Голодомору в СРСР — це запровадження більшовицької моделі соціалізму, теоретично недолугої, антигуманної та злочинної за своєю суттю. Голодне лихоліття, у вирі якого згинули мільйони українських селян, — закономірний наслідок запровадження більшовицької моделі соціалізму, апробованої на живих людях».

Знаменитий дисидент Левко Лук’яненко, автор передмови до книги, пояснює одну обставину, важливу для розуміння трагедії: «На Волині, як і в більшості західних областей України, голоду, як такого, не було, хоч люди жили не в розкошах. Справа в тому, що ні польський, ні німецький окупант не оббирав селянина до нитки, не знищував приватного господаря-одноосібника. Впровадити ж свій диявольський механізм колгоспного рабства, нищення села як хребта нації першим совєтам завадила війна, другим після неї — опір ОУН-УПА, спротив свідомого селянства, яке зрозуміло суть колективізації, що призвела за 25 років (1921—1947 рр.) до трьох Голодоморів».+

Ця трагічна, чесна і мужня книжка — про межі добра і зла, на які спроможна людина. І дуже доречним виглядає епіграф, обраний автором. Це слова лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля: «Той, хто допомагає забувати мертвих, сам стає спільником катів».

Для тих, хто захоче поділитися з Андрієм Бондарчуком додатковими свідченнями про трагедію, надаємо контакті телефони: 068-139-69-87, 099-491-74-00.

Ігор СЮНДЮКОВ