Розмова з екс-директором «Інституту книги», кураторкою книжкових проектів та літературних програм Тетяною ТЕРЕН присвячена її творчості, зокрема оригінальному проекту «RECвізити», три книжки якого вийшли у «Видавництві Старого Лева». Це розлогі інтерв’ю з письменниками різних поколінь, через які постають цілі епохи розвитку нашої культури.

НЕВИДИМІ ЛІТЕРАТУРНІ «НИТОЧКИ»

— Як виник задум «RECвізитів»?

— Задум виник ще за часів моєї роботи на телебаченні, коли я кілька років поспіль намагалася вмовити редакторів центральних телеканалів записувати великі архівні розмови з письменниками й інтелектуалами, аби зберегти їхні думки та ідеї. На жаль, ті безконечні перемовини не принесли результату через «нерейтинговість» подібних тем. А люди, котрих мені так хотілося записати, відходили, і кожна така сумна звістка була для мене ще й професійною поразкою, бо вказувала на те, що засобами, які мені пропонувала моя професія в Україні, не можу зберегти цих людей для нашої культури.

Початком проекту можна назвати 2008 рік, коли не стало Юрка Покальчука. Я промоніторила тоді безліч його інтерв’ю, але не знайшла серед них великої ґрунтовної розмови, в якій він говорив би про те, що відчував, чого боявся, чого прагнув, як писав, у кого навчався. І далі ці втрати продовжилися: такі розмови вже не будуть записані з Василем Кожелянком, Олесем Ульяненком, Іриною Жиленко... Тобто цей проект розпочався з дуже простого бажання — зберегти голоси, емоції й думки цих людей. І, не знайшовши підтримки в наших медіа, вирішила робити це самотужки, думаючи насамперед про архів, а не про книжку.

— Наскрізна ідея проекту — зв’язок поколінь, навіть коли, на перший погляд, цей зв’язок не очевидний. Чи входило у задум те, що герої «починають говорити одне з одним»?

— Ця ідея з’явилася у процесі роботи, коли записала перші кілька розмов і побачила: завдяки цим інтерв’ю ми не лише зберігаємо голоси сучасних письменників, а й повертаємо в літературу авторів попередніх поколінь. Тож у моєму обов’язковому запитальнику щоразу є перелік прізвищ людей, які були для моїх героїв літературними вчителями чи просто важливими авторами, з якими їм пощастило познайомитися, товаришувати чи отримати підтримку на певному етапі творчості.

Дуже часто ці зв’язки не були очевидними: мало хто знає, наприклад, про те, що коли Юрій Андрухович був в армії, Валерій Шевчук надіслав йому листа з аналізом його перших прозових текстів; або що Сергій Жадан у студентські роки, взявши в редакції журналу «Березіль» перелік адрес, поїхав до Львова знайомитися з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком.

Таких невидимих «ниточок» дуже багато, і щоразу дуже цікаво котрусь із них свідомо «вплітати» в полотно розмови, тоді як інші можуть стати несподіванкою і для мене. Наприклад, до представлення проекту в Києві я не знала, що Богдан Жолдак і Василь Шкляр разом навчалися в університеті. Ось так ще один невидимий зв’язок матеріалізувався у третьому томі «RECвізитів».

«ПРИСУТНІСТЬ ДУХУ МИНУЛИХ ЕПОХ»

— Ви сформулювали певне надзавдання: «Про що важливо пам’ятати?». Ваші розмови з різними письменниками — саме про це. І тут на читачів чекає багато відкриттів...

— Це надзавдання оформилося під час роботи над проектом. Коли ми 2013 року, за місяць до початку Майдану, записували першу розмову з Анатолієм Дімаровим, я весь час відходила від свого запитальника із заготовленими датами, прізвищами й цитатами. Дімарову був 91 рік, і йому нецікаво було коментувати й пояснювати те, що ми називаємо інформприводами.

У якийсь момент мої запитання стали неважливими, і я почала розпитувати його про сім’ю, дітей, віру, творчість і, власне, те, що варто пам’ятати. Та розмова вплинула на весь проект, бо саме з цими запитаннями відтоді приходжу до своїх героїв.

Відтоді не раз ловила себе на думці, що ці письменницькі настанови живуть у мені й нагадують про себе, наприклад, думкою Юрія Щербака, що світ не обмежується тільки Україною й потрібно мати глобальніше розуміння різних процесів; або законом криниці Івана Малковича — що більше віддаєш, то чистіша вода прибуває. Це насправді дуже прості правила, але саме про них варто частіше нагадувати...

— Особистісні акценти в розповіді кожної/кожного з інтерв’юйованих так чи інакше подають тло і дух епох, які ми пережили. Що для вас було принципово новим із почутого?

— Так, дух часу проникає в розмови, тож у кожній з них є підказки, коли вона була записана. Більше того, і це, мабуть, найцінніше — присутність духу минулих епох. Наприклад, 1960-х років — часу, коли Василя Голобородька відрахували з Київського, а згодом і Донецького університетів за «дії, несумісні зі званням радянського студента». Або 1990-х — поява «Вивиху» у Львові та «Авангард-фесту» в Харкові, знакових для подальшого літературного процесу романів — «Рекреації» Юрія Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.

Я б не сказала, що щось із почутого було для мене принципово новим, але важливо, що цей проект свідчить про неперервність часу, доводить, що одне випливає з іншого. Що, наприклад, ми не мали б свободи, бурлеску й буфонади 1980-х, якби до того не було багатьох вчинків і текстів шістдесятників.

— Чим більше керувалися: тим, про що хоче розповісти сам письменник/письменниця, чи рухалися в розмові за заздалегідь укладеним планом?

— Я завжди готую ретельний план кожної розмови. Щоправда, вже під час самого інтерв’ю слідкую тільки за обов’язковими тематичними блоками — родина, творчість, учителі, позиція. Оскільки після кожної записаної розмови я ще довго працюю з текстом, мені, насамперед, важливо отримати максимально повний матеріал. Для мене більше важить композиція тексту, аніж композиція розмови. Тому, записуючи героїв для «RECвізитів», часто відходжу від свого плану, уточнюю, перепитую, відходжу вбік, бо на місці бачу, як це зможу «зшити» в тексті, щоб читач отримав зав’язку, кульмінацію та висновки.

НОВІ ФОРМАТИ ЛІТЕРАТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА

— Упевнена: учасники ваших розмов відкрили в собі, власному житті й творчості чимало нового, бо ви надали можливість багато чого переосмислити. Хтось зізнавався про це?

— На етапі запису розмов письменники найчастіше скаржаться, коли я їх попереджаю, що розмова триватиме не менше ніж три години (сміється). Часом не всім героям подобається рубрика «Цитатник», у якій прошу дати означення найпростішим, на перший погляд, словам або запитую про сенс життя. А ось несподіваним ракурсом для моїх героїв, думаю, стає вже книжкова версія, коли вони прочитують своє інтерв’ю в сусідстві з іншими. Пригадую, як під час київського представлення третього тому Василь Шкляр сказав: «Після читання цієї книжки відчуваєш себе представником певного середовища, а це дуже важливе відчуття для письменника».

— Ваш співавтор, фотограф Олександр Хоменко, намагався схопити безпосередні вияви емоцій ваших співрозмовників. Чи багато світлин залишилося невикористаними й чому?

— Після кожної розмови залишається близько ста світлин, з яких у книжку потрапляє шість-вісім. Якби було більше, фотографії уже відволікали б від тексту. На початку ми з Олександром думали не лише про відео-, а й про фотоархів, який, сподіваюся, з часом цікавитиме не лише наші медіа, а й літературні музеї.

— Де розмістите відеоверсії розмов, наскільки вони будуть доступними для загалу?

— Відеорозмови — це окремий великий пласт роботи, який потребує не менше часу, ніж робота з текстами і фотоілюстраціями для книжки. Але, сподіваюся, найближчим часом повернемося не лише до запису нових розмов, а й до роботи з цим відео. Звичайно, всі відеоверсії інтерв’ю можна буде вільно переглянути в мережі.

— Чи маєте вже список імен для наступних книжок?

— Цей список досить великий, і, на жаль, не всі герої, яких я дуже хотіла б записати, погоджуються на інтерв’ю. Це ускладнює підготовку до четвертого тому проекту, оскільки без цих розмов мій задум не буде повністю реалізованим. З-поміж інших дуже хотілося б почути голоси Тараса Федюка, Наталки Білоцерківець, Валерія Шевчука, Костя Москальця, Марії Матіос та Емми Андієвської.+

Людмила ТАРАН