В місті цього не побачиш, місто – хижак, який зреагує й прокинеться лише тоді, коли небезпека буде загрожувати йому безпосередньо. До того воно живе своїм життям – весняні колекції, рекламні кампанії, радісне очікування тепла чи навпаки – піст і стриманість, але все одно з рекламними банерами під церквами. А ось дорога все змінює, дорога позбавляє цієї оманливої безтурботності, в дорозі бачиш країну такою, якою вона є. Оскільки країна це те, що починається за окружною твого міста. Там увесь чорнозем, там усі сподівання, вся радість і втома.

На трасі загалом багато чого кидається в очі. Скажімо, ціни на пальне. Чи засохлий бруд на кабінах військових вантажівок. Чи тривога в очах військових, що зупиняються на заправках, п´ють каву, не поспішають, намагаючись зачепитись бодай ще на півгодини за мирне життя з його кавою, теплом і шоколадом. Вони й поводяться по-різному – далі від фронту більш скуто, тихо, приміряючи на себе мирні обставини, ближче до передової – впевнено й природньо, приймаючи все як є, добре орієнтуючись у стиснутому просторі війни. Знову ж таки – в містах на них уже давно ніхто не звертає уваги: військових багато, військові різні, годі розібратися в шевронах і мундирах, камуфляж носять усі – і добровольці, і охоронці, і рибалки на приміських вокзалах. А ось на заправках чи зупинках, чи просто посеред поля, курячи коло автобуса, вони завжди вирізняються своєю окремішністю, відстороненістю, дотичністю до тієї території, де смерть почувається як удома.

В дорозі через кожну вибоїну, через кожну яму відчуваєш реальний стан справ у країні – так-сяк підлатаний асфальт, де-не-де бригади ремонтників, які намагаються надто не віддалятись від міста, автобусні зупинки без розпізнавальних знаків, населені пункти, що пролітають за вікном, навіть не закарбовуючись у пам´яті. Сільські церкви, адміністративні будівлі, розбиті ферми, доглянуті цвинтарі – із зими країна виходить беззахисно, безборонно, ніби людина, що виходить із води й шукає на березі власний одяг. Сходить сніг, оголюючи землю, на тлі чорноземів дерева чорніють гостро й незахищено, довкола багато сірого, кольори реклами натомість надто строкаті, вони дратують і відволікають.

Всі чекають на весну. Хочеться справжнього сонця, хочеться нормальної зелені, хочеться спокою й упевненості. Хоча зрозуміло ж, що ця весна ні спокою, ні тим більше впевненості не принесе. Але є ілюзії, є звички, за них теж можна триматися. Ось усі й тримаються. Будують плани, роблять розрахунки, сподіваються на краще. Яким буде це краще? Без поганих звісток із фронту, без несподіваних новин від Національного банку, загалом – без потрясінь, без перепадів, без шокової терапії. Країна виглядає втомлено, вона мусить щодня займатися не надто веселими справами, проте не здається, пробує виборсатись, намагається прорватись.

Життя триває, земля прогрівається, діти біжать до школи, трасами котяться фури, перевозячи якісь надзвичайно важливі речі, громадяни долають кілометри, транспортні потоки забезпечують життєдіяльність країни, її організму, траси тягнуться від міста до міста, і рухаючись ними, бачиш сотні облич, за кожним із яких окрема історія, окрема біографія, свої біди, своя утіха. Головне – доїхати до пункту призначення, головне – вирватися з зимового повітря, дочекатися весни, жити, не зупинятись, не втомлюючись, не боячись.

Безіменне село десь між Запоріжжям та Кривим Рогом. Порожня вулиця, тиша, сонце і вітер. Віддалік стоїть пам´ятник солдату, поруч на паркані – мальований фарбою тризуб. З холодного магазину на сонце виходить продавчиня, в спортивному костюмі й хатніх капцях. Присідає коло залізних дверей, дістає сигарети, закурює, дивиться в нікуди. Спокійна й нерухома. Як земля в неї під ногами. Як небо в неї над головою.