Десять років тому я побував у Бєлграді на міжнародному літературному фестивалі. Зі щоденних круглих столів та засідань я намагався линяти і тинятися містом у товаристві двох польських письменників, які теж не любили нудної балаканини.

На відміну від мене, вони їздили на цей фестиваль уже кілька разів. Одного дня учасникам фестивалю запропонували на вибір дві екскурсії. Перша на батьківщину батька сербської нації Вука Караджича і в місцевий музей під відкритим небом, а друга – в Косово. Я вибрав першу, бо там ще світив обід у жіночому монастирі і частування ракіями, які виробляли монашки. Але поляки переконали мене їхати в Косово, обіцяючи, що побачу я там щось таке, про що буду згадувати значно довше, ніж про бідну дерев´яну халупу Караджича і печене ягня на вогнищі.

Так воно й сталося. Косово виглядало приблизно так, як виглядає зараз Донбас. Всюди було видно сліди війни. Зрештою, їх видно було і в Бєлграді – розбомблені будівлі серби вирішили залишити на показ.

Усе, що відбувалося в Косово, має дві версії: албанську і сербську. Почнемо з албанської. Предки албанців – іллірійське плем´я дардани – жили ще за античних часів. На початку нашої ери Дарданію захопили римляни. Правда, не відразу, а відбувалося це протягом ста років, бо місцеві племена мужньо боронилися. А в XIV сторіччі цю територію завоював сербський цар Стефан Душан. Звідтоді Косово – це вже частина Сербії, а албанці трактувалися як меншина, яку треба сербізувати.

Албанці були католиками і православними. Серби зруйнували католицькі храми і монастирі, чим мимовільно сприяли тому, що албанці пізніше масово перейшли у мусульманство.

Серби вважають навпаки, що дардани не мають нічого спільного з албанцями, а всі іллірійці – це предки власне сербів. Але прийшли турки, їм вдалося частину сербів і албанців схилити в іслам. Відтак саме їм вони роздавали земельні наділи, витісняючи з Косова сербів.

На ту пору, коли я був у Косово, там ідея відновленої Дарданії уже працювала на кожному кроці: "Дарданія-банк", радіо "Дарданія", безліч ресторанів і готелів, де у назві були якщо не Дарданія, то Ілірія. Ба більше, аж тридцять римських імператорів було визнано дарданцями за походженням.

У Пріштіні в музеї ми побачили експозицію під скромною назвою "Античне Косово". Просторі мапи Дарданії покривали усе Косово, а також частину південних сербських і північних македонських теренів. Серби звернули нашу увагу на те, що сербські та македонські назви міст чомусь не зникли з карт, так, мовби ще в епоху Дарданії вони саме так і називалися. Це у них викликало сміх, бо якщо ці міста існували в Дарданії, то не могли називатися Ніш, Тетово, Скоп´є або Струга.

У музеї Дарданія поставала як велична і могутня держава, яка з успіхом громила своїх ворогів. Створення національного міфу та національної ідеї для косоварів цим не завершилося, бо незабаром стало популярним вважати, що косовари і албанці – не один і той же народ, і що пора визначитися з мовою, яка відрізняється від питомої албанської. За косовською конституцією країна не може приєднатися до жодної іншої країни. Отже усі ці роки косовари вибудовують свою власну ідентичність. А без міфів тут не обійтися.

Я на ту пору щиро співчував сербам, бо вони, за їхніми словами, втратили свою історичну територію, ба більше – свою легендарну територію Косово, де відбулася грандіозна битва з турками у 1389-му році. У моєму шкільному підручнику з історії була ілюстрація одного з епізодів цієї битви, де лицар Мілош Обіліч проникає до турецького султана і заколює його мечем.

Результату битви це не змінило, бо після короткого замішання армію очолив син султана. Мілош Обіліч для мене був зразком героя поруч з Роб Роєм, бо в дитинстві я дуже любив історичні романи.

Тому версія сербів мені лягала на душу. За їхніми словами, вони втратили Косово лише через те, що не перейшли в іслам, а албанці вирішили схитрувати, спокусившись на земельні наділи. Крім того, албанці, мовляв, ніколи не жили на рівнинах, а спустилися з гір, як то зробили колись осетини, заснувавши таким чином Південну Осетію. А потім албанці, розмножуючись, як чеченці, витіснили сербів.

Лише згодом я прочитав кілька книжок з історії і довідався, що сербська версія дуже кульгає. Зрештою, кульгає будь-яка спроба творити міф великої держави на надуманих версіях. Це стосується не тільки Великої Сербії, але й Великої Румунії, Великої Болгарії чи Великої Угорщини. Рано чи пізно ці міфи залишаються міфами, а вся велич розпадається. Залишається лише образа і підстава для націоналістичних рухів.

Усе це я пишу, прочитавши про дифірамби Горана Бреговича Росії та про його візит до Криму. Перед тим мене дуже здивував Кустуріца, який теж підтримав Росію, та сербські найманці на Донбасі, які запалилися ідеєю відновити там Слов´яносербію.

Мені чомусь здавалося, і досі здається, що якраз серби і мали б нам найбільше співчувати стосовно Криму. Однак не співчувають. Усі їхні симпатії по боці Росії. Для цього є, звичайно, деякі підстави, бо власне Росія і протестувала проти бомбардування Сербії та проти її поділу.

Але в ситуації з Кримом і Донбасом не йдеться про відокремлення якихось особливих етнічних територій, як то було з усіма республіками Югославії. Ні кримчани, ні деенерівці чи еленерівці не є окремим етносом і не мають жодних підстав так вважати. На відміну, скажімо, від чорногорців, які зажди себе вважали окремим народом, мали свою писемність і свою історію боротьби за незалежність. І це при тому, що серби на запитання, чим чорногорці відрізняються від сербів, відповідають: тим, що не миють ніг.

І так ото ми тихенько підійшли до проблеми, що робити з Бреговичем. Те, що це видатний митець, нічого не міняє. Якщо ми гордий народ, то мусимо брати приклад з євреїв. Або принаймні вчитися брати з них приклад. Вони таких речей не пробачають. І нехай Томас Стернз Еліот тричі великий поет, але в Ізраїлі на нього дивляться крізь пальці. Або взагалі обходять боком.

Тому варто подумати, чи має Брегович побувати у Києві з концертом.

Та тільки я про це замислився, аж ось новина: "У Києві скасовано концерт Бреговича". Ага! Мабуть, ми таки гордий народ. А то я вже, було, почав сумніватися.