Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та з історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми та всякі ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було закрите непрозорим запиналом, і ми мали про нього уявлення щонайтуманніші. Будьяка спроба щось довідатися з фактографії стосунків їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим дуже багато творчих мотивів і вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.

Коли стали доступними читачеві такі тексти, як “Кохання в житті Шевченка й Куліша” Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), “Романи Куліша” Віктора Петрова, його ж “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки…” й “Урваний роман” Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма його матримоніальними подробицями й адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася надзвичайно цікава книга “Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша” Євгена Нахліка, у котрій мовби підсумовано цю тему й “закрито” її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази й популярних у сучасній психології теорій на взір Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи й узагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи навіть жалюгідно згротескованою. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причиннонаслідковному зв’язку й докладно аргументовано документами.

Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї “все вже написано” (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, котрих не зауважили його попередники в темі. Звичайно, тут маємо другий варіант.

При читанні “Персня Ганни Барвінок” відчуваєш, що Корсак справді добре знає не тільки перебіг подій життя героїні, її твори й листи (деякі з них, як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі вчувається навіть не заакцентована полеміка з попередниками (особливо ж із ефектними тезами Віктора Петрова).

Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про Ганну Барвінок. “Майже рівною мірою його можна назвати й романом про Пантелеймона Куліша чи романом про “двох Кулішів” — подружжя”. Це так. Несамовито егоцентричний чоловік високої ідеї і патріотичного чину Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору за саму Ганну Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, котрий ми стрічали, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена “Подружнє життє”, де є суто жіночий погляд на всі описані події, їхня оцінка жінкою, яка стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича із його романом “Зовнішній бік вітру”, де також маємо окрему — жіночу — версію подій.

Отже, роман Корсака — факти відомі й зчаста невідомі. Бо, виявляється, на них можна глянути й інак. І знайти там другий, третій план, непомітні поспішноповерховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, ніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її на жертовність та незрідка готовність підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть одмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові.

Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була однаєдина жінка, яка була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, домежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, що недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. У кожнім разі, епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце благородної істоти — здригнулося воно й від передчуття тих бур і того болю, котрі принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути.

Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не тільки тому, що з її погляду це був мезальянс. Усетаки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, безпомильно вгадала мати, що не буде її донька за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося.

Але до пошлюблення Шури Білозерської Куліш іще змушений був податися до Петербурга “на ловитву щастя і чинів”. Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка з маєтку Білозерських. “Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки щемно виють в місячні ночі, а тут столиця, не вовчий куток, тут блиск і розкіш, тут можливість за хвіст фортуну схопити…” Та ж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може для Кулішевої кар’єри зробити, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду.

Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби шлюб його пов’язав із Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, яка з любові до нього ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відрубала: “Никогда!” Ошелешений Куліш, талановитий архітектор повітряних замків, ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашою Білозерською. Він любив її знову.

Врешті, ось, воно, одруження. У них бояринує Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молода пара. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, дуже поважна тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подоріжжя. Здається, все заповідається якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (вже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у належності до КирилоМефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які підготувала доля. Як незабарно вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи з сарказмом пише Віктор Петров. М’якше — Нахлік. З гіркою іронією Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глібовою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, яку натхненно фаворизує, а й веде за неї війну відразу на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою і найдошкульніша з них — од Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.

Куліш був рокований на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради і цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч у неї й не було жодної надії, котра б підтримувала її, щоб вона остаточно не заламалася.

І тут сталося диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, й вони зубожіли до непристойного, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма вкраїнськими діячами. Він опинився в майже ізоляції. І єдиною йому підтримкою та опорою була дружина, яка свято вірила в геніальність свого Куліша і в його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді скарб безцінний?

Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно роззирнутися на всі боки, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившися від світу й од себе найхимернішими фанаберіями.

Корсак у романі не бере на себе роль адвоката Ганни Барвінок і звинувачувача адюльтеролюбця Куліша. Він, поперше, виступає реконструктором того, “як усе було”, а подруге, пояснюючи неповерхові причини й мотиви людських стосунків, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усетаки роман — це не байка з моральною сентенцією в фіналі.

Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, знаю всі клопоти узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, котрий слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може “обвалитися” на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор надто досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати в творі утриманцем документального матеріалу, сяктак групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось на взір літературного попарту). Письменник легко почувається серед огрому фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Котрісь факти — на авторову гадку не зовсім істотні — тільки побіжно згадуються, а котрісь стають основними компонентами повістування й увиразнюють авторову концепцію.

Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гонорово казав: “Ти — моє твориво”. У романі Барвінок, передумуючи їхнє спільне життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: “То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, з серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом…”

Але це — не вирок судді. Не глузи з немічної старості чоловіка, який розгубив усі гарячі захоплення й прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак має в душі і те відчуття полегшення та каяття, що було після повернення блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття своєї відповідальності за Куліша перед українською людністю. Приблизно таке відчуття має мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших коників. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша в той момент, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Це рятівне коло завжди було у нього під руками, але він так уперто й довго не хотів його помічати.

 Двадцятий роман не буде суто історичним…

— У Вашому доробку сьогодні — 19 романів. Які з них стали найпопулярнішими?

— З цього погляду домінує мій найперший роман “Сьома свіча” — 70 тисяч примірників. Нещодавно його видали в Польщі, у міжнародній серії “Література наших сусідів”. На другому місці — роман “Відьмин пасьянс”, який пішов до читачів 30тисячним накладом і який започаткував серію творів з однією головною героїнею — журналісткою Іванною. Інші романи розійшлися меншими накладами —  до 20—25 тисяч.

— Ви знову й знову наголошуєте: головне — мати своїх читачів. Яких Ви шанувальників завоювали, на яких орієнтуєтеся і яких намагаєтеся полонити?

— Для мене дуже складне питання — орієнтуватися на конкретні читацькі уподобання. Майже всі мої романи — це переплетіння різних жанрів: історії, пригод, детективу чи трилера, містики і фантастики. У кожному творі — широка географія подорожей та пригод героїв, від Європи до Азії, але вузлові події обов’язково відбуваються в Україні.

— У Ваших історикопригодницьких творах — виразне просвітницьке начало. До нього спонукають пам’ять роду, виховання чи освіта?

— У моєму роду були різні люди. Лікарі, священики, ювеліри, деякі здобували освіту у відомих світових закладах, інші такої можливості не мали. Дід за материнською лінією був випускником університету в Олександрії (Єгипет), а дід за батьківською лінією мав чотирикласну освіту церковноприходської школи, що не завадило йому стати першокласним майстроммеханіком. Не кожний зможе зробити годинник повністю з дерева, який точно показував час і справно працював протягом десятиліть. А дід умів це робити.

Я змалечку мав потяг до нової інформації, рідні жартома називали мене “ходячою енциклопедією”. Систематизувати її допомогло навчання на філософському факультеті Київського державного університету.

— Свого часу Ви обіймали керівні посади в різних виробничих структурах. Коли виникло бажання перейти на творчу роботу?

— Першу спробу зайнятися творчістю зробив наприкінці 90х років минулого століття, коли “розвалили” фірму, яку очолював. Ми тоді виграли судову справу й отримали компенсацію з фірми сина людини, наближеної до Павла Лазаренка. Саме тоді я почав писати, й незабаром у міжнародній газеті “Сім континентів” вийшло моє перше оповідання “Найманець Яків”. Після серії невдалих видавничих проектів 2000 року побачила світ перша книжка — збірка повістей і оповідань “Лиса гора”.

Пізніше я очолював різні виробничі структури, зокрема опікувався десятками сільськогосподарських підприємств, які діяли в різних куточках України. Майже щотижня доводилося проїжджати автомобілем тричотирі тисячі кілометрів, та все одно я писав і писав. Настав час, коли вже щороку виходив новий роман. Тоді й зробив остаточний вибір на користь творчої праці.

Сьогодні в мене немає регламентованої роботи за столом: сам собі визначаю терміни й сам порушую їх, коли є якісь нагальні справи. Пишу також сценарії, планую створювати аудіокниги — для цього вже придбав деякі технічні засоби.

— Калейдоскоп мінливих подій, несподівані повороти оповіді, чорнобіла графіка конфліктів, чітко окреслені характери — все це насамперед задля комерційного успіху творів?

— Мотивувати себе лише комерційним успіхом книжки — це займатися заробітчанством. Якби я орієнтувався на гроші, то не було б потреби змінювати крісло директора на ілюзорну справу письменника, адже його статус у нашій країні вкрай низький. Намагаюся писати такі романи, які насамперед повинні подобатися мені як читачеві й приносити творче задоволення як авторові. Звичайно, є й постійне бажання, щоб мої книжки привертали увагу якомога ширшого кола шанувальників сучасної літератури, зокрема тієї постійної читацької аудиторії, яка супроводжує мене вже півтора десятка років.

— Дехто називає Ваші романи розважальним чтивом. Це ображає Вас чи, навпаки, додає творчих сил?

— Гостросюжетна література — це своєрідна віддушина для багатьох людей. Є в моїх романах і значна пізнавальна складова: вони насичені цікавими історичними фактами, маловідомою, частогусто несподіваною інформацією. Творчих сил додають пошуки нових сюжетів, бажання не повторюватися, уникати проторованих стежок. Головне не те, як літературні критики називають романи, а те, подобаються чи не подобаються вони читачам.

— Що Ви більше любите — самотність за письмовим столом чи біля водойми, на якій похитуються поплавці кількох вудочок? До речі, найчастіше клюють щуки, карасі, пічкурі чи окунці?

— Яке сумне слово — самотність! Коли пишу черговий роман, я не самотній, бо перебуваю разом із персонажами творів у вихорі подій, частогусто карколомних. На риболовлі теж не нудьгую: то милуюся краєвидами, то розмірковую, то просто чекаю, коли почне клювати риба: навесні — щука чи карась, улітку — лише карась, а восени…

— Велика щука?

— Саме так. Чекаєш її у човні десь за два кілометра від берега, майже посередині Дніпра (біля дачі він дуже широкий), та починається справжній шторм із метровими хвилями, і… Тут уже допомагає неабияка витримка романіста, який годинами не полишає робочого кабінету.

— Ви не раз називали Київ улюбленим містом. За що?

— Хоча я народився за тисячі кілометрів від Києва, але живу в ньому з шестимісячного віку. Кожен письменник має свою музу, а моя муза — це Київ. Події більшості моїх романів пов’язані саме з цим містом, із його історією, вулицями, будівлями, мальовничими місцинами, його містикою й красою. Люблю знаходити в рідній столиці щось нове, а загадок і таємниць у ній дуже багато.

— Яким буде Ваш двадцятий роман?

— Нині пишу про героїкотрагічну подію в житті України — бій під Крутами. Читаю спогади учасників тих подій, які дуже різняться між собою, аналізую різноманітні матеріали. Хочу передати максимально точно, що насправді відбувалося під Крутами й навколо них, хоча цей роман, як і попередні, не буде суто історичним. Сподіваюся, вдасться органічно поєднати реальні події з пригодами, містикою, здогадами та припущеннями.

 Михайло Слабошпицький