Слід віддати Андрієві Кокотюсі належне: щоб вигадати такий комерційний заголовок, треба бути майстром. «Осінній сезон смертей» – звучить і загадково, і вишукано, і зловісно, і претензійно. Але зміст цієї повісті контрастуватиме з назвою. Ні, маніяк, котрий старанно убиває безневинних жертв, у тексті є. Але дія відбувається на території київського студмістечка, тому текст не полишає відчуття, що тут орудує, так би мовити, маніяк-студент, ну на крайняк маніяк-стажер. Хоча в житті будь-яка смерть – це смерть…

Взагалі весь текст залишає якийсь дивний присмак 90-их, хоча повість написана у теж уже далекому 2007-ому. У гуртожитках студмістечка та в редакції газети навіть не згадується Інтернет – схоже, його ще не винайшли :). З мобільним зв’язком також якось не дуже склалося. Головний герой користується касетним диктофоном, і він далеко не єдиний споживач такої екзотики. Крім того, всі персонажі проявляють дивовижний рівень володіння державною мовою – навіть кримінальні елементи закордонного походження. Похвально, звичайно, але враження якоїсь іншої України дуже стійке.

Проте якщо не намагатися добитись від автора соцреалізму, то зазначений детектив затягує, як і належить детективу. Уже після прочитання першого розділу розумієш, що «зіскочити» не вийде. Адже цікаво, як викручуватиметься зі свого скрутного становища головний герой, журналіст Андрій Шкарада, чиє перше стикання з об’єктивною реальністю після протверезіння набрало форми приходу карного розшуку та вимоги зізнатися в убивстві – причому на те, що Шкарада і є вбивця, вказує буквально все.

Халепи переслідують головного героя у кожному новому розділі, тішачи читача своєю різноманітністю і чергуючись із вдалими спробами Андрія Шкаради вплинути на ситуацію. Звичайно, читачеві легко здогадатися, що за всіма законами жанру, проводячи своє паралельне журналістське розслідування, Шкарада докопається до істини попри протидію міліції, котра має з ним складні особисті рахунки. Але до останніх сторінок практично неможливо здогадатися, як саме він це зробить. Тим більше що завдання перед ним стоїть не одне, як у класичних детективах, а два: знайти вбивцю та довести, що це і є вбивця. І, знаючи, як наша доблесна міліція полюбляє добиватися розкриття злочинів, примушуючи зізнатися більш-менш підходящого кандидата, а не шукаючи справжнього злочинця, важко сказати, яке з цих завдань важче…

Золоте правило буденності обстановки Андрій Кокотюха виконав на п’ять за п’ятибальною шкалою. Особливо рельєфно у повісті змальовано гуртожитки! Утім, і міліцію та роботу журналістів автор також уявляє собі досить чітко. Більше того – в основі сюжету лежить реальна кримінальна справа, щоправда, художньо осмислена та оброблена автором до невпізнання (але експертів не обманеш:)).

Андрій Кокотюха, як це взагалі постійно з ним трапляється, пише з усмішкою, приправляючи серйозний сюжет фразами на кшталт «Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним». Його детективи взагалі відзначаються якоюсь добротою та гуманізмом… Якщо подивитись об’єктивно, в «Осінньому сезоні смертей», описано взагалі-то жахливі речі: кілька вбивств, побиттів, відмивання грошей, недобросовісна робота міліції, що може спричинити ув’язнення абсолютно невинної людини… Але якби головний герой заклинився на трагізмі того, що відбувається, то ніколи б не зміг вирішити своїх завдань. Тому вкотре «українці перемагають сміючись!»

Осінній сезон смертей закрито, причому не так за допомогою спеціальних державних органів, скільки завдяки самоорганізації зацікавлених громадян – у цьому є щось настільки суто наше і відповідне духові часу, аж дивно…

Атанайя Та