На нашому постколоніальному книжковому ринку найбільш український сеґмент — після дитячих книжок — історична література. Дивини тут немає: суспільство потребує розібратися зі власною минувшиною. Водночас на «Петрівці» (найбільшому книжковому базарі України) та у книгарнях, що належать російським операторам, історична література також посідає чільне місце — одразу після популярної белетристики. Але там ви не знайдете усіх тих справді добрих книжок, що утворюють топ нашого рейтинґу, — їх заступають продукти кремлівської пропаганди. Пропаганда, на котру працює наука, справді приваблива і має попит. Але то попит мавп, інтереси яких окреслив ще класик: «Атеизм, дарвинизм, московские колокола» (Ф.Достоевский. Бесы. — К.: Борисфен, 1994). А далі означив і рушійні мотиви цих людиноподібних читачів: «Во имя равенства, зависти и… пищеварения». Їсти потребує, ясна річ, і український читач — але, як тепер ясно, не під «московські колокола».

Серед номінантів історичної популярної літератури — все те, без чого важко ясно і точно уявити, що ж нині відбувається в Україні. Тут і про наше колишнє перебування в Європі («Українське козацтво і Велике Князівство Литовське»), і про причини військових поразок у визвольних змаганнях 1920-х років (дві книжки Ярослава Тинченка), і про причини поразок політичних — у двох томах публіцистики Сергія Єфремова та у 15-ти статтях-книжках серії «Підривна література». Обережна позиція Європи стосовно України (не лише тепер, а й раніше) добре зрозуміла після прочитання книжки Яна Мориса «Чому Захід панує», а складний процес становлення американської ліберальної моделі добре передано у книжці Джозефа Еліса «Брати засновники: революційне покоління».

Книжка австрійського літератора Мартіна Поллака «Мрець у бункері» показує, що путінська анексія Криму є чи не прямим повторенням гітлерівського аншлюсу Австрії. Дослідження Фолькера Райнгарда «Історія Швейцарії» вибиває останні «аргументи» з мовного спекулювання в Україні. А дослідження Олександра Гогуна про УПА видано російською мовою, аби й нездатні до вивчення мов читачі змогли прочитати. Ще одна книжка цього дослідника — «Сталінський командос. Українські партизанські формування 1941-1944» — дає знати, що так звані «червоні партизани» часів Другої світової — це ті самі нинішні терористи «ЛНР/ДНР».

Більшість праць підномінації «Дослідження» також гостро актуальні. Тритомовий «Червоний виклик» Станіслава Кульчицького — це, по суті, доказово-звинувачувальна база для майбутнього Нюрнберґа-2. Важко уявити собі людину, яка би по її прочитанні й далі толерувала злочинний комуністичний експеримент («УМ» писала про це дослідження двічі: 14.08.2014 та 11.11.2014). Дослідження А.Боляновського «Іноземні військові формування у Збройних силах Німеччини» — аргументовано викриває російські пропагандистські міфи щодо участі українських вояків у Другій світовій війні. Книжка Віталія Брехуненка змальовує протистояння України східній навалі триста років тому — і ми виразно бачимо, що історичні декорації мало змінилися: так само непередбачуваний сусід-злодій на сході, й легковажні та меркантильні сусіди західні. А робота Тері Мартина — останнє світове наукове слово в осмисленні націоналізму.

Ніша біографічно-мемуарної літератури заповнюється на українському книжковому ринку поволі, а проте яскравими зразками. Маємо справжнє сузір’я постатей, про яких досі читали хіба в уривках: Йосип Сліпий, Андрей Шептицький, Євген Петрушевич, Ігор Сікорський, Кирило Осьмак. Трохи раніше видано кілька цікавих книжок про гетьмана Павла Скоропадського, але такого рівня іконографічного видання, як «Родинний альбом» у виконанні «Темпори», ми також іще не мали.

Варто наголосити на книжках, виданих торік Романом Ковалем: насамперед, на третьому виправленому й доповненому виданні «Отамана Зеленого» і на публікації спогадів Б.Монкевича «Похід Болбочана на Крим». Хоч нинішні лавреати Шевченківської премії цілком адекватні, відсутність серед них Р.Коваля, який теж номінувався, сприймається сумно.

Костянтин РОДИК