Мабуть, ніколи не було такої від них залежності. Хтось ще сподівається, хтось давно ні в що не вірить. Надія, скепсис, холодний розрахунок, пристрасна ненависть. Але все так чи інакше зводиться до них – до їхньої логіки, до її відсутності, до їхніх зустрічей, до їхніх самітів, до круглих столів за їхньої участі.

"Політика вбиває", - співав один мудрий чоловік, і важко щось йому заперечити. Все зрозуміло – політика вбиває, вірніше – вбивають розлади й відхилення в головах окремих її представників. Зрештою, якщо згадати, звідки вони всі беруться й хто саме всіх їх обирає, надаючи повноважень, починаєш розуміти, що справа не в окремих головах, не в приватних фобіях та страхах – справа в тому, що ці фобії та страхи притаманні багатьом, наповнюють собою маси, спонукають натовпи, роблять зло легітимним, накачують його підтримкою та енергією. Політика вбиває всіх – і тих, хто нею цікавиться, і тих, хто її ненавидить.

Я, звісно ж, говорю про нещодавню зустріч президентів. Що кидалося в очі й дратувало передусім – це сподівання на людей, яким не віриш, якесь відчайдушне намагання переконати себе в тому, що надія має лишатися, має жевріти, за неї потрібно триматися. Оскільки – за що триматися ще? Дратувала безнадійність. Дратував цинізм, прогнозованість. Цинізм і прогнозованість – як можна на все це спокійно дивитись і чогось чекати? Протоколи, радники, журналісти і, як тло, як постійний супровід – повідомлення про загиблих, фото розірваних цивільних, спалених автівок, розбомблених будинків.

Головне – дратувала залежність. Неприємно бути залежним від холодного металу, головним призначенням якого є знищувати й давити. Неприємно залежати від обставин, які від початку є несправедливими. Неприємно бути частиною політики, неприємно опинитися посеред часового розламу, посеред історії, що підтікає кров´ю. Їм, підозрюю, теж неприємно одне з одним. Не виглядають вони на людей, втішених зустріччю. Загалом – на людей утішених. Важко, мабуть, нести на собі відповідальність за нас усіх, некомфортно, очевидно, засинати, пам´ятаючи про нашу присутність. Чи все гаразд? В будь-якому разі – навіть перевіряти не хочеться.

На війні постійно говорять про політиків. Військові з ненавистю й зневагою, цивільні – з розпачем та нерозумінням. Військових політики дратують, викликають у них недовіру, жодної пієтету, жодної поваги, лише скепсис та іронія. Цивільні за звичкою далі на них сподіваються – на своїх, на чужих, на будь-яких. Плачуть, апелюють, просять, благають. Ну, або проклинають, лютують, ображаються. Так чи інакше – відчувають залежність, відчувають власну безпорадність, неможливість вирватись із цього всього жаху, неможливість бодай на щось вплинути.

Затиснуті поміж двох вогнів, кинуті серед цієї зими, сидячи під обстрілами, вони плачуть і скаржаться, перекладають на когось відповідальність, просять у когось допомоги, хочуть, щоби їх почули. Їх чують насправді. Всі всіх чують, всі давно все почули. Нічого нового. В кожній новій війні – нічого нового: ніхто не довіряє політикам, проте всі продовжують сподіватись, бодай на щось, бодай потайки, не виказуючи цих своїх сподівань, не говорячи про них уголос. Адже це так легковажно – вірити політикам, чекати від них вирішення проблем, розраховувати на їхню спроможність помітити тебе, вірити в те, що помітивши, вони відреагують.

Тому що лишається? Чекати на наступні зустрічі, наступні рішення, заяви та декларації. Якось так. Головне при цьому – робити свою справу. Навіть якщо вона не має жодної політичної ваги.