Поруч із підручниками та посібниками, вона займає суттєву частку ринку, але на відміну від навчальної, радує асортиментом, рівнем підготовки та оригінальністю – обрати є з чого.

Нішу "оригінальних" видань ледь не повністю зайняло "Видавництво Старого Лева", що торує шлях у цей чарівний і незвіданий для нас світ. Половина книжок, що увійшли до українських рейтингів – це видання ВСЛ. Схоже, що дуже скоро в "повітряну подушку" цього видавництва причепляться й інші, які зрозуміють, що це справа цікава.

Питання лише в тому, наскільки вдало ми можемо генерувати оригінальність, не купуючи при цьому права за кордоном. До слова, їхня ціна цього року, зважаючи на курс долара, нині теж непідйомна. Тому є  неабиякий стимул генерувати власні ідеї , до того ж, не лише для українського, а й світового ринку.

Власне, 2014 рік вперше приніс нам міжнародну увагу, і найбільше це стосується саме дитліту.

По-перше,  "Зірки і макові зернята" Романи Романишин і Андрія Лесіва(творчої майстерні "Аґрафка") отримали  відзнаку Opera Prima  конкурсу Bologna Ragazzi Award 2014, окрім того – здійснено видання книжки англійською, французькою та корейськими мовами.

По-друге, українські видання  почали нарешті регулярно подаватися до міжнародного каталогу "Білі круки"  (White Ravens), і цього року були включені одразу три українські книжки –  "Хто зробить сніг" Тараса Прохаська та Мар’яни Прохасько (ВСЛ),   "Із життя хитрих слів" Романа Скиби з ілюстраціями Тетяни Денисенко (Laurus) та  "Лісову пісню" Лесі Українки в оформленні Поліни Дорошенко ("Основи").

Це, безумовно, не мірило комерційного успіху, якого рідко хто з українських видавців досягає на іноземних ринках, але без сумніву, навіть згадка на світовому рівні – для нас важливий, символічний успіх.

З останніх прикладів українського комерційного проекту за кордоном можна згадати хіба "Чудеса із пластиліну" Марії Макаренко, видані в харківському видавництві "Віват".

Китайські видавці розділили книжку на частини і видали серію журналів про дитячі саморобки.

Складається враження, що українські книги на міжнародний ринок ведуть, в першу чергу, художники. Власне, що ж не так з українськими текстами (та й виданнями, будьмо відвертими)?

Усі ці книжки (окрім "Із життя хитрих слів", виданих 2013 року) увійшли до довгих списків "Рейтингу критика". Якщо подивитися на результати оцінювання, які були оприлюднені зі згоди усіх членів журі, то стає зрозуміло, що їх об’єднує.

По-перше, мова образів: високий естетичний рівень ілюстрацій, що не суперечать текстам і відповідають віку цільової аудиторії, якісний дизайн і поліграфія; По-друге – відсутність моралізаторства і менторського тону, мультикультурна репрезентація персонажів та уникнення при цьому стереотипів.

Кілька видань, звичайно, не роблять тенденції. Але якщо спробувати оцінити інші видання, що мали успіх (чи бодай появу) на міжнародній арені, можна побачити, що навіть попри те, що часто технічна майстерність авторів поступалася, скажімо, художньому виконанню, ці твори вписувались у контекст  мультикльтуралізму  та  неупередженого ставлення до навколишнього світу  – без засудження, приниження та проявів стереотипного мислення.

Для України поки що ці критерії не стали орієнтирами, і досі навіть комерційно успішні, рейтингові та розрекламовані книжки грішать посередністю або й неприйнятністю оформлення, насиченістю стереотипами. І найчастіше, як не прикро, нам не вдається уникнути сексизму й расизму у висловлюваннях, а окрім того – хворобливо патріотичного пафосу.

Уся ця тема зі стереотипами і сексизмом, на перший погляд, може здаватися притягнутою за вуха. Але лякає от що: навіть противники різноманітних дискримінацій можуть з легкістю порадити книгу, що кишить стереотипами. Варто лише автору захопити читача динамічним сюжетом і добірною мовою, як більшість і не помітить "ненормальної" риторики стосовно гендерних ролей, проблем неповносправності, Іншого або расизму і ксенофобії.

Ми надто до них звикли, але сьогодні немає потреби в стереотипному вихованні майбутніх поколінь.

Якщо проглянути довгі списки відзнак і рейтингів – від "Книжки року", "Книги року BBC", "ЛітАкценту року", "Рейтинга критика" до державних премій, то стає очевидним, що цього року в нас з’явилося надто багато книжок із запізненням – усі ті теми, які мали б захоплювати дітей і підлітків, якщо не у ХІХ сторіччі, то бодай в дев’яностих роках ХХ – усі вони, наче вжалені, вискочили на хвилі ура-патріотизму.

І справді, сьогоднішні діти виростуть уже з правильнішими поняттями про власну ідентичність, будемо сподіватися, але не завдяки цим книжкам, а через події останнього року.

А їх могло б і не бути, якби ці патріотичні теми розкривалися акуратніше, професійніше, а головне – вчасно.

З іншого боку, сьогодні ми вже маємо книжки, якими можна пишатися.

Зокрема це  дитячий нон-фікшн  – путівник " Мій маленький Київ. Маршрут №1" (Laurus), " Зубасті задачки" ("ВСЛ"), " Кольорові речі" ("Навчальна книга – Богдан"), поетичні видання, зокрема книжка " Про кита" Оксани Лущевської – написана, ілюстрована і видана на рівні з найкращими світовими взірцями дитячих поетичних книжок-картинок.

Це і " Душниця" Володимира Арєнєва, що була відзначена торік на фестивалі "Єврокон" (Ірландія), це книжки-білінгви " Скільки?/How many?" та " Монетка/A Coin" ("Братське"), що стала вдалим проектом на краудфандинговій платформі Kickstarter, а за жанровою ознакою апріорі призначена для продажів "на два фронти".

Це також і " Антоміми" від творчої майстерні "Аґрафка", що навіть перетворилася на мобільний додаток – дитячу англо- та україномовну гру. Прикметно, до речі, що ця книжка у другому, виправленому виданні ВСЛ, була позбавлена розвороту про єдину монстриню, що демонструвала можливості фігури ("худа" – "гладка"). А це значить, ми рухаємося у правильному напрямі.

Багатьом до смаку прийдуться і книжки творчого тандему Прохаськів – тепер не лише  "Хто зробить сніг", але й " Куди зникло море". Це і ненав’язлива чарівність ілюстрацій, і авторська стилістика тексту. Щоправда, сюжетно книжка не є взірцем довершеності, але точно підкупить мовою образів.

Нарешті почали з’являтся і 3D-книжки – наприклад, " Це наше і це твоє: моя перша книжка про Україну", видана телеканалом (!) "ПлюсПлюс" – надзвичайно дорога у виробництві, але справді ексклюзивна для українського ринку річ. Ця книжка продовжує тенденцію "нашого", про нас і для себе, і до того ж на європейському рівні (тут же згадується, наприклад, і "Мій маленький Київ").

Хорошою тенденцією є і поява якісних перевидань української класики – окрім уже згаданої " Лісової пісні" Лесі Українки, це й " Фарбований лис" Івана Франка (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА), і дитяча поезія Євгена Гуцала " Зайці в полі варять борщ", і "  Вечера на хуторе близ Диканьки" Миколи Гоголя ("Основи").

Практично усе це – твори зі шкільної програми, і чи не вперше учні мають змогу прочитати їх, отримуючи естетичне задоволення.

Мабуть, це один з найдієвіших способів довести, що українська література – це круто, бо інші категорії якості рідко класифікуються серед підлітків як привабливі.

Усі ці видання не просто якісно зроблені для українських дітей,  це той культурний продукт, що в своїй більшості міг би мати комерційний успіх як в Україні, так і поза її межами.

Це те, чим ми можемо заявити про себе на світовому книжковому ринку – не локальними "містячковими" темами, не "безпросвітними" творами, що відразять від читання та української літератури як такої, – а яскравими, актуальними текстами, що будуть близькими, цікавими і важливими для кожної дитини.

Отже, такі проекти, нарешті, з’явилися. На відміну від державної стратегії, створення і реалізація якої не потребує витрат більших, ніж зарплати чиновників Міністерства культури, і тим більше – Президентської книжкової премії. 

Ірина Батуревич