В школу прилетів снаряд. З того боку били по селу, били хаотично, ось один зі снарядів і потрапив у дах. Школа давно не працює, там сиділи добровольці. Один загиблий, двоє поранених. Після цього сплять у підвалі. Топлять буржуйку, вночі виходять на чергування, вдень – на завдання.

В одному крилі школи влаштували їдальню, в іншому – лежить зброя. На подвір´ї – техніка. Зранку село знову обстрілюють, не надто інтенсивно, але все одно неприємно. Школа холодна, вікна завішані ковдрами та старими плакатами, коридорами гуляють протяги.

– Тут бібліотека є, – говорить один із військових. – Хочеш подивитись?

В бібліотеці вибиті вікна – свого часу теж щось прилетіло. Книги лежать купою посеред кімнати. З такою погодою до весни навряд чи доживуть. Очевидно, коли школа знову запрацює, бібліотеку доведеться комплектувати заново. Зрештою, не лише бібліотеку – по війні тут багато речей доведеться починати від початку. Бібліотеки, можливо, й не найважливіше, але без них теж не обійтись. Доведеться збирати книги, перечитувати, пригадувати, відновлювати в своїй пам´яті те, що забулося за обстрілами та смертями.

Книги різні. Деякі ще з шістдесятих. А ось нових майже немає – максимум якісь державні видання початку 90-х. Українська та радянська класика, те, що є в шкільній програмі. Зачитані за довгий час, з потріпаними корінцями, десь розмальовані, десь надірвані. Лежать, доживають свого віку. Рятувати їх немає кому, читати теж. Вони так само, як виявилося, нікого не врятували, нікого ні від чого не застерегли, нікого нічому не навчили. Тому все логічно – триває обстріл, бібліотеку заливає зимовим дощем.

Коцюбинський, Сосюра, Довженко – що ще потрібно, аби вирости нормальною людиною? Та нічого, за великим рахунком. Хіба що Чехов із Толстим. Вони тут теж є, теж розкладаються під дощем. Війна рівняє класичну культуру в її недоречності та зайвості, незалежно від мови, незалежно від державної культурної політики.

Я згадую свою шкільну бібліотеку. Здебільшого ті самі автори, ті самі видання. За останні тридцять років у шкільних програмах мало що змінилося. В наших головах – так само. Читаємо тих самих авторів, виростаємо на тих самих речах. Маємо ті самі уявлення. Стаємо дорослими, стаємо самостійними. Класику, зазвичай, не перечитуємо. Можливо, в цьому й проблема. Можливо, слід час від часу згадувати прочитане в дитинстві. Адже шкільні програми були спільні для всіх, спільного взагалі було не так мало – всі ці прочитані книги, переглянуті фільми, газети, журнали, анекдоти, герої, потреби, сподівання. Куди все це потім поділося? Чому все це завершилось обстрілами шкільних кабінетів?

Немає нічого печальнішого за розгромлені бібліотеки. Вони й нерозгромлені виглядають беззахисно та архаїчно, оскільки папір загалом беззахисний і крихкий, а вже коли їх змітають із полиць, розсипають підлогою, лишають мокнути й помирати – дивитись на це просто неможливо. Думаєш, ну як же так – книги за що? Книги мали б слугувати якимось останнім аргументом на користь припинення вогню, останнім приводом згадати щось важливе й просте, щось, що дозволяло нам раніше тішитися життю й змагатися зі зневірою. Книги мали б приводити до тями, застерігати від втрати совісті й адекватності.

Вони ж для цього й писалися, хіба ні? Їх же для цього й вводили до шкільної програми, хіба не так? Аби ми бодай якось, бодай по діагоналі, бодай поспіхом, щось собі вихопили, щось усвідомили й запам´ятали. Аби нам надалі було за що триматись, було до кого апелювати. Ну, але не склалося. Виявилося, книги – всього лише гора вогкого паперу, який псується й руйнується в першу чергу, який помирає там, де людина продовжує боротися за своє життя, за своє майбутнє. Але що може культура проти, скажімо, негоди? Або проти політики? Нічого, як завжди. Тому доведеться починати все спочатку.

Виходячи, взяв собі вибране Сосюри. Закінчиться війна – привезу назад.