Росію населяють здебільшого люди злі й недобрі. Про це повідомляли геть усі чужоземні мандрівники ХV-ХVІІІ сторіч, вражені тим, наскільки цей народ закритий, сповнений підозр і ненависті до чужинця.

Легше було приїхати в Росію, аніж з неї опісля виїхати без особливого дозволу. Багато чужоземців змушені були оселятися в Росії не тому, що їм там дуже сподобалося, а тому, що іншого виходу не було.

Тікати було марною справою. На усіх дорогах, а їх було обмаль, стояли застави, проїхати через них, не задемонструвавши відповідного дозволу, було неможливо.

Чужинці оселялися в Московії, одружувалися на московках, але ніколи так і не могли второпати диких звичаїв цього народу. Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн, який побував у Москві в 1556 р., описав, як одна московка, плачучи, нарікала на чоловіка-німця, що той її не любить, бо не лупцює. Щойно коли він напився і дав лупня, вона заспокоїлася і розцвіла.

Московити не тільки у себе нерадо приймали чужинців, але й боялися їхати в Європу на довший час.

Проглядаючи списки студентів у європейських університетах XV–XVII, я натрапляв на сотні і сотні українців. Українці записувалися переважно як "русин" ("rutenius") або "роксолан" ("roxolanus"), або ж просто "Johanes de Ruthenia". А часом і не уточнювали, до якої нації належать, хоча прізвище уже само про себе говорило: Гулевич, Щука, Запорочко, Мазурко, Маркевич, Щербак, Євстафій Волович, Станіслав Кішка і т. д.

Ба більше – представники славетної львівської родини Боймів (один із яких згодом відвідав Китай і описав свою мандрівку), чия каплиця й досі збереглася, теж записувалися всюди "русинами", хоч і були католиками.

Справжньою несподіванкою для мене було натрапити на такий запис: "Joz. Daniel DZIK, natione Vkrainensis de district Kiiouiensi". Себто "Йосип Данило Дзик, вкраїнець, з Київщини".

Це у Падуї, а в кенігсберзькому університеті опріч "русинів" уже десятки "вкраїнців" за період з 1547 до 1790 років. А були й такі, що записувалися козаками.

Траплялися й білоруси, чи то пак литвини, як їх називали, хоча так само називали і поліщуків та волинян, але жодного тобі прєдсавітєля рускаго міра! Не бажали вони навчатися в Європі. Ситуація змінилася щойно у XVIII сторіччі.

Але всередині Росії чужинець для пересічного московита продовжував викликати підозру, передчуття якоїсь небезпеки. Якою ця небезпека могла бути – не важливо. Головне – постійно бути насторожі. А відтак обдурити, пограбувати чи вбити чужинця – гріхом не було.

Такими ці люди й зосталися. У ХІХ сторіччі уже етнографи фіксували свої враження від спілкування "інородців", як любовно прозвали росіяни підкорені народи, з росіянами. Тут що чукчі, а що таджики, усі в один голос характеризували росіян як людей лихих і дуже жорстоких.

Зараз кому розкажи, що чукчі й саамі мужньо боролися з російською експансією – не повірить. Не повірять у першу чергу самі росіяни, які свято переконані, що всі підкорені народи самі попросилися в лоно вєлікой і нєдєлімой. Читайте також: Як бандерівці Крим захопили

Не повірять, що ті самі шляхетні гусари чи там міфічні гардемарини, які так галантно витанцьовували на балах, без жалю знищували "інородців", включаючи жінок і дітей. Хвалилися відрізаними головами кавказців, вирізали до ноги цілі чукотські юрти, навіть не запропонувавши перед тим визнати владу Росії. Чукчі відповіли партизанською війною і навіть кілька разів, хоч і були озброєні луками та списами, перемагали.

І хто б від чукчів сподівався такого гарячого кавказького вчинку: вони, бачачи, що бій програно, убивали спочатку своїх дітей, а тоді й себе: "И приказчик Алексей Чудинов велел к тем юртам приступить и на том приступе в тех юртах мужеска пола человек с 10 убили, а жен их и детей в полон взяли и многие полоненные у них сами давились и друг друга кололи до смерти".

Війна чукчів з росіянами тривала близько 150 років. Врешті чукчі скорилися, а в нагороду отримали "русскую болєзнь" – так вони називали сифіліс.

Для росіян неабияким шоком стала новина, що українці вважають себе іншою нацією. Це розцінювалося як зрада і дика невдячність. Тому під час тієї першої Московсько-української війни 1918-21 років росіяни убивали українців з такою самою жорстокістю, як перед тим "інородців".

Відомий український поет Борис Херсонський пише на "Фейсбуці": "Показать братский славянский народ первейшим врагом России казалось бы – задача не из легких. Но, как ни странно, ПП (путинская пропаганда) легко с этим управилась. Кроме дальнего могущественного врага, до которого не дотянуться, советскому и постсоветскому человеку всегда был необходим враг ближний, почти домашний, сосед, какое-нибудь жалкое существо, а лучше – неполноценный народ. Украинцы были объектом советского фольклора наряду с евреями и грузинами.

...Но главным оружием ПП стал искаженный и примитивизированный опыт ВОВ – украинец враг, пособник немцев, палач, полицай... и, конечно – бандеровец".

Російські політологи давно вже зробили висновок, що "Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии".

Оце і є головна доктрина путінської пропаганди. Росіяни нас не хочуть і не можуть відпустити, бо вони з усвідомленням своєї імперської мети жили віками.

Юрій Немирич (1612 – 1659), один з тих українців, які студіювали у Лейденському та Базельському університетах, видав у 1634 р. в Парижі трактат "De bello Moscovitico", в якому обґрунтував необхідність війни з московитами. Його думки й зараз актуальні.

"Мосх вже не вперше брязкає зброєю. При цьому, почуваючись не дуже певним і безпечним, він захопив дорогу між суходолом і морем, — чим, зрештою, виявив свій давній потаємний задум. Сформований за умов рабства характер кожного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. Під час бою, коли починають втрачати впевненість у перемозі, часто, покинувши зброю, кидаються тікати або просять у переможця милосердя".

Чи не такими ж жалюгідними і приниженими виглядають зараз росіяни, потрапивши до нас у полон?

"Не треба чекати, доки ворог наблизиться до кордонів, – застерігав Немирич. – А коли вже нападе, то до самого нутра ворожої держави треба вдертися, тобто, як каже Полібій, скільки змога треба переносити війну до ворожого краю. Мосх тільки в Московії може бути подоланий, як Ганнібал у Африці".