Re: цензії

Та є винятки. Ганна Герман заявила, що йде з політики в літературу, а потрапила в скандал. Далася взнаки тривала й мозольна праця під благодатним омофором Януковича. Бо як скандал супроводжував усі видавничі проекти донецького гопника, так і тут.

Нещодавно Г.Герман презентувала в Бельгії книжку прози в перекладі французькою мовою. Та ще й не сама, а прихопивши приватного літературознавця, який і оспівав велич новоспеченої письменниці, порівнявши її прозу з прозою Фолкнера і Маркеса.

З таким самим успіхом можна було б цю книжку порівнювати з драмами Шекспіра чи працями Гегеля, бо проза Герман має одну суттєву особливість. Людина, яка вагому частину свого життя провела в газеті, починаючи з заміток про надої, потім дуже важко може пристосуватися до написання прози. Це проблема кожного журналіста, який раптом вирішив піти в літературу. Дуже рідко кому це вдається. Газетний стиль пробивається крізь плетиво слів і врешті решт домінує.

Але коли є приватний критик, то вагомість літературних здобутків можна й роздути. Ще коли в 2011 р. вийшла книжка Г.Герман "Червона Атлантида", той самий приватний критик розхвалював її до небес, нагороджуючи компліментами та щедро посипаючи сакральними іменами класиків. Так, мовби потрапивши у їхню тінь, можна й самому стати класиком.

Оте бельгійське видавництво, яке у нас дехто поквапився назвати "престижним", насправді маргінальна контора, яка існує на гроші підприємливого албанця. Видали вони щось біля десятка книжок, з них більшість - албанські автори. За гроші вони можуть видати хоч вірші Януковича, а хоч доповіді Азарова. Цікаво, що в списку "Наші автори" на їхньому сайті Ганни Герман нема й досі.

А днями усіх нас окрилила свіжа блага вість: наша усіма улюблена Ганна Герман стала лауреаткою знову ж таки, як пише придворна преса, "престижної", хоч і нікому досі невідомої французької премії Солензар.

Премію заснував болгарин Атанас Ванчев з чудернацьким титулом "де Трасі" (Athanase Vantchev de Thracy), який переклав Г.Герман французькою.

Звучить як "шевальє де Піскун" – пригадуєте, як один пройдисвіт заснував орден Святого Станіслава і посвятив у лицарі, графи і барони деяких українських держслужбовців?

Так от той з дозволу сказати "де Трасі" теж є лауреатом своєї ж таки премії. Це дуже зручно отак заснувати премію і самого себе нагороджувати.

Та цього ще мало. За рахунок цієї преміальної фундації засновник і лауреат премії Ванчев видає свою ж таки поезію. Отже не важко здогадатися, звідки надходять кошти – від вдячних лауреатів.

Якщо згадати, що книжка Г. Герман вийшла лишень три тижні тому, то це просто космічна преміальна швидкість.

Grand Prix Solenzara вручає начебто Institut culturel Solenzara. Але насправді це не інститут, а неприбуткова громадська організація. На своєму сайті Атанас Ванчев називає себе sans doute l´un des plus grands poètes contemporains français, тобто "великим французьким поетом".

Та уважніше придивившись, можна швидко виснувати, що маємо справу з таким собі новітнім Остапом Бендером, який вигадав собі біографію і літературні заслуги та розмістив їх на різних сайтах в неймовірно захвальних тонах. В тому числі і у французькій Вікіпедії.

Але йому не довго довелося тішитися, бо саме ті захвальні тони його й підвели. Фраза "великий французький поет" викликала у деяких французьких літературознавців жваве зацікавлення. Вони кинулися шукати його книжки, але жодної не надибали. Уся непроминальна поетична творчість болгарина містилася лише на його сайті. А назви виданих книжок не підтверджувалися даними статистики книговидання.

Завершилося це тим, що Ванчева вилучили з французької Вікіпедії, оскільки з´ясувалося, що він "отримував" ще й неіснуючі призи та нагороди.

До болгарських сайтів французький скандал ще не докотився, і там можна довідатися, що Атанас Ванчев народився в болгарському місті Хасково у 1940 р. А вже у 1966 р., закінчивши Софійський університет, переїжджає до Франції. Не будемо перераховувати його наукові здобутки, бо здебільшого усі вони фіктивні.

Пишеться, що Ванчев начебто автор 46 збірок віршів, книг з історії та історії мистецтва. Французи проте виявити цих творінь не змогли. Як і виданих по всьому світу перекладів його творів за винятком кількох брошурок.

Болгарська Вікіпедія звістить, що Ванчев "лауреат на Френската Академия на безсмъртните, редовен член на Бразилската Академия за литература, редовен член на Българската Академия на Науките и Изкуствата, редовен член на Европейската Академия за Наука, Изкуство и литература. Той е доктор honoris causa на Великотърновския университет". З цього всього правдивими є лише болгарські регалії.

Бо хоч наш пройдисвіт і величав себе "лауреатом премії французької Академії", але про це нема жодної згадки на її сайті.

Нема також жодних свідчень того, що він був коли-небудь лауреатом Бразильської академії.

Але хитрий болгарин на цьому не зупинявся і здобував собі нагороди і титули там, де це завиграшки можна зробити за невеликі кошти.

Я не знаю, які заслуги має Ванчев перед українською освітою, але він отримав диплом академіка Академії наук вищої освіти України.

Титул академіка у цій Академії не важко здобути. Принаймні двоє моїх знайомих купили його собі і тепер хизуються, що вони академіки.

Вручив йому цей диплом український поет і перекладач Дмитро Чистяк. Чому саме він? Бо власне перед Чистяком Ванчев і має заслуги – він видав кілька його брошур французькою мовою. Щоправда, цих брошур у книгарнях нема й не було, як і їхнього зображення. Є лише сухі дані про начебто їхнє видання.

Чистяк відповів взаємністю і переклав та видав маленьку збірочку віршованої графоманії Ванчева. Яку теж годі шукати в книгарнях чи бібліотеках.

Ванчев також став лауреатом маргінальної Української літературної премії імені Гоголя Тріумф і –це просто фантастика! – Малої нобелівської премії Будон, яку вручають в Удмуртії. А Будон удмуртською – і є Тріумф.

Відтак уже не дивуєшся, коли лауреатами цієї Малої нобелівської премії стали засновники українського Тріумфу – подружжя Сергій і Тетяна Дзюби. А лауреатами Тріумфу стали удмуртські засновники Будону. Як і той же ж Дмитро Чистяк, мабуть, за те, що переклав вірші підприємливого подружжя Дзюбів французькою. Як, зрештою, і чимало інших гарних людей, які приклалися до популяризації їхньої творчості. Сторінки Дзюбів на Вікіпедії просто вражають скрупульозною детальністю доволі скромних успіхів.

А всього лауреатів премії Солензара 17. Ганна Герман, власне, завершує список. На сайті Інституту Солензара можна прочитати, що Г.Герман "керівник групи, яка підтримує свободу думки. Вона затятий прихильник зближення України і Європи".

Інші імена у списку лауреатів – маловідомі особистості. Зокрема, Україну представляє мовознавець Юрій Мосенкіс, титули якого на диво збігаються з титулами болгарина: "Член президії Академії наук вищої освіти України (ага, то от хто насправді віддячив Ванчеву!), лауреат Міжнародної премії імені Г.С. Сковороди (до неї також причетні Сергій та Тетяна Дзюби), дійсний член Болгарської академії наук і мистецтв, дійсний член Бразильської академії словесності, член-кореспондент Європейської академії наук, мистецтв та літератури (Франція), почесний доктор Інституту культури (Франція), лауреат премії Інституту культури (Франція), член ПЕН-клубу (Бельгія).

Однак зайшовши на сайт Європейської академії наук, мистецтв та літератури, відшукати там Мосенкіса не вдалося. Як і його слідів у Бразилії. Десь, мабуть, у джунглях загубилися.

Тим більше, що наукові здобутки цього гм… мовознавця дуже сумнівні. Доктор філологічних наук, професор Ю. Мосенкіс реконструював (!!!) мову трипільської доби, ба більше, ця реконструкція навіть лягла в основу його докторської дисертації.

Скажу коротко і стисло: науковець який не розглядає "Велесову книгу" як фальсифікат, не може вважатися науковцем, а лише авантюристом.

І мов на підтвердження цих слів, Мосенкіс здійснив ще один "подвиг": він взявся за розшифрування Фестського диску і оголосив, що йому вдалося те, що не вдалося багатьом науковцям світу. Однак це епохальне відкриття так і залишилося без світового розголосу, очевидно, на Заході науковці не надто поважають псевдонауковців.

Справжні науковці вже назвали усіх адептів "Велесової книги" поп-науковцями.

Тепер ви розумієте усі підводні течії. Мосенкіс робить пройдисвіта "академіком", "академік" проголошує "мовознавця" лауреатом і видає три його брошурки в інституті Саланзара. Правда, і їх годі десь відшукати. Таке враження, що усі видання цього інституту суто віртуальні. Зате усі "автори" радо вписують їх до своєї біографії на Вікіпедії.

Як бачимо, Велчев об´єднав довкола себе чимало різних авантюристів, кожен з яких заслуговує окремого дослідження. За принципом: яке їхало – таке здибало.