Ну ,  бо про що її запитати? Літературний критик, публіцист, есеїст і перекладач, автор книжок « Щось на кшталт шатокуа» (2003), «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011) і « Мої серед чужих» (2012)  Олександр Бойченко зруйнував цей стереотип. Говоримо з ним про найновіші переклади, літературні нагороди, митців у політиці, Львів і Донецьк, викладацьку діяльність і соціальні мережі.

– Нещодавно разом із іншими українськими митцями ти отримав нагороду «Заслужений діяч культури Польщі». Чому в Україні нема аналогічної відзнаки для польських митців?

– Я би це переклав радше як «за заслуги перед польською культурою». Крім мене, цю відзнаку того дня отримали Андрій Бондар, Остап Сливинський, Маріанна Кіяновська, сестри Матіяш, ще кілька людей. Ми ж усі не є польськими діячами, просто популяризуємо в Україні польську літературу.

Власне, я поляків не питав, за що вони мене нагородили, але можна припустити, що за переклади, за різні польсько-українські літературні акції, як от Дні Шульца в Чернівцях, за журнал «Потяг 76», який ми з Юрком Андруховичем завжди рясно заповнювали польськими авторами. До речі, тоді ж у Києві наш міністр культури Євген Нищук причепив щось на груди вже колишньому директору Польського Інституту Ярославові Ґодуну, тож, певно, й Україна час від часу нагороджує поляків. Але нагороди – це таке… Ну, може, вони й тішать чиєсь марнославство, тільки практичної користі з того небагато. Значно важливіше, що Польща активно допомагає тим українським і всім іншим громадянам, які хочуть із нею співпрацювати. Найпростіший приклад – переклади. Той, хто хоче і може перекласти щось важливе з польської мови на будь-яку свою, завжди знайде фінансову підтримку або в Інституті книжки, або в посольстві Польщі, або в котромусь із численних польських інститутів. А ми нічого подібного не практикуємо.

Я про це вже говорю, мабуть, всоте: доки ми не почнемо пропагувати свою культуру в світі, нас ніхто по-справжньому не знатиме. Країн на Землі є дуже багато, і просто так ніхто нікого популяризувати не буде. Якщо ми хочемо, щоб українська культура стала відомою за межами України, держава мусить вкладати гроші в тих, хто цю культуру поширюватиме.

– Можливо, вирішенню проблеми посприяє похід митців у політику, де вони зможуть безпосередньо впливати й на культуру? Як ти ставишся до таких кроків?

– Буває по-різному. Вацлав Гавел, скажімо, спочатку був драматургом, есеїстом, мислителем, а потім став президентом тодішньої Чехословаччини. І це дуже пішло на користь країні. Натомість нинішній президент Чехії – безнадійний ідіот, та ще й скорумпований Кремлем. Цей приклад ніби показує, що краще, аби в політику йшов митець, ніж якийсь барига чи розумово відсталий.

Але бувають і протилежні випадки. До того ж, боюся, що протилежних якраз більше. Коли на так званій зорі нашої незалежності багато літераторів поставали депутатами, це не допомогло ні Україні, ні літературі. Коротше, у мене нема однозначної відповіді. Біда в тім, що доки не спробуєш, не будеш знати, чи вийде з тебе добрий політик, чи ні. Знову ж не секрет, що політика в цілому постсовку – заняття страшенно брудне. І чи вдасться комусь посеред того бруду залишитися чистим – це велике питання.

Політик мусить бути ефективним. Для цього йому доводиться ставати частиною системи. Якщо ж система є злочинною, то й політик, навіть мимоволі, перетворюється на співучасника злочинів. Або він може залишитися осторонь системи, але тоді навряд чи зможе на щось впливати. Дилема.

– Свого часу ти, так само, як і Юрій Андрухович або Микола Рябчук, озвучив тезу про від’єднання Донбасу. Тоді чимало інтелектуалів до неї поставилися дуже критично (зокрема Ярослав Грицак). Але, як бачимо нині, ти бодай частково мав рацію. Чи не страшно, що справдилося твоє пророцтво?

– А як воно могло не справдитися? Хоч я би не вживав аж таких голосних слів, як пророцтво. Це просто елементарне вміння бачити ситуацію. Знаєш, я дуже поважаю Ярослава Грицака як історика і публічного інтелектуала, він справді робить багато добрих речей, але мені здається, що Грицак трохи перестарується, коли пробує застосовувати всілякі наукові методи, щоб з’ясувати, чим є Донбас. І він, й інші «соборники» проводили дослідження, як, наприклад, люди ставляться до банків, який рівень корупції на Донбасі й Галичині, а потім робили з того висновки про подібність регіонів. Я цього не розумію.

Так, у Донецьку і Львові високий рівень корупції. І що? Хіба це доводить, що галичани й донбасці один народ? Високий рівень корупції є і в Італії, і в десятках країн Африки чи Латинської Америки. То що, ми з ними також один народ? Корупція корупцією, а національна ідентичність – це щось зовсім інше. І щоб її відчути, не обов’язково проводити хитромудрі дослідження. Якщо я тиждень пробув у Донецьку, не тепер, давніше, і за весь цей час жодного разу не почув на вулиці української мови, не побачив узагалі жодного українського сліду, зате зустрічав на кожному кроці якихось совєтських упирів у назвах вулиць і на постаментах, то я і без наукових досліджень здогадався, що це якесь не таке місто, як Львів чи Івано-Франківськ.

Єдине, що коли я говорю «Донбас», то маю на увазі не всю Донецьку й Луганську області, а власне Донбас, тобто значно менший за територією вугільний басейн, до якого, приміром, Жаданів Старобільськ ніяк не потрапляє. І нам треба не воювати за цей ахметовський Донбас, а навпаки самим його чимшвидше позбутися. Інакше через нього і разом з ним загнеться ціла Україна.

– Більше десяти років ти був викладачем в університеті. Не скучаєш за цією роботою?

– Є кілька причин, чому я залишив університет. Одна з них прихована в мені самому. Річ не лише в тому, що в нас погана система освіти чи що тоді ввели кредитно-модульну систему, за якою треба було об’єктивно оцінювати по сотні заочників, яких ти бачиш уперше і востаннє. Яка там об’єктивність? Залишалося оцінювати за виразом обличчя. У кого дурніший вираз, тим ставив нижчі бали. У кого розумніший – вищі. Але навіть не це головне. Я врешті-решт усвідомив, що не люблю нікого вчити, а ще більше – оцінювати чужі знання, виконувати роль влади, від якої залежать інші люди.

Зізнаюся тобі, як своїй колишній студентці: я читав вам лекції, але мені було абсолютно по барабану, вчите ви те, що я вам задаю, чи ні. Я відчував відповідальність лише перед предметом. Якщо я вам викладав найкращу світову літературу, то знав, що не маю права робити це погано. Бо мені було б дуже соромно, якби Камю, Селінджер чи Гарсія Маркес почули, що я верзу про них щось не те. А вже чи студенти це читали і розуміли – мене не обходило. Не можна ж змусити людину любити літературу, бути начитанішою, глибшою, якщо вона цього не хоче. Здається, я би погодився підпрацьовувати в університеті, якби мав одну-дві лекції на тиждень, як у західних вишах. І якби замість мене хтось потім приймав іспит і виставляв оцінки.

– Свого часу в Україні виходило чимало якісних літературних часописів або видань про літературу: «Потяг 76», «Четвер», «Книжник-Review». Чому сьогодні то все якось занепало?

– Журнали були важливими і мали великі наклади в радянські часи. Ясна річ, жоден номер не міг повністю складатися з хорошої літератури, критики чи есеїстики, але хоч щось цікаве там інколи з’являлося. Видати окрему крамольну книжку було важче, ніж пропхати якийсь «ідеологічно неправильний» гарний текст у загалом радянський журнал. Люди, котрі в умовах цензури шукали щось доброго почитати, полювали на ці журнали: «Новый мир», «Иностранная литература», наш «Всесвіт». Тобто, з одного боку, був читацький попит, з іншого – державне фінансування журналів.

Те, що робили згодом ми, це вже була самодіяльність і хобі. Зокрема – Іздриків «Четвер». Звичайно, це було дуже симпатично – робити свій, нікому не підконтрольний андеграундний журнал. Але все це трималося на приватній ініціативі окремих людей. Потім Іздрик зробив іншу чудову справу – переформатував «Четвер» і дав можливість проявити себе початківцям.

Багато відомих сьогодні авторів саме у нього змогли вперше опублікуватися. Мабуть, такого журналу, який би слугував стартовим майданчиком для молодих авторів, тепер найбільше бракує. А «Потяг 76» ми з Андруховичем перестали видавати, бо ніколи на ньому не заробляли, а з роками часу стає все менше. В ситуації, коли не знаєш, як вижити самому, важко займатися ще й літературною благодійністю.

– За якими критеріями обираєш тексти для перекладу? Що для тебе важить найбільше: популярність автора, якісь тексту чи особисті симпатії?

– Я не є професійним перекладачем, який конвеєрно штампує книжки. Я переклав усього кілька російських творів, дві книжки з польської і, може, зо два десятки оповідань та есеїв, які друкувалися в різних журналах чи вивішувалися на сайтах. Тому не можу сказати щось про власну систему роботи. Віктора Єрофєєва та Ігоря Померанцева я переклав через приятельські стосунки, але якби їхні тексти мені не подобалися, то я б цього не зробив. Важливою є й ідеологічна близькість: і Віктор, й Ігор виразно підтримують Україну в антиімперській боротьбі проти Росії. «У нас, в Аушвіці» Тадеуша Боровського я переклав тому, що це книжка, яка мене найбільше вразила за останнє десятиліття.

Перед тим був Даніель Одія – сучасний польський автор. Тут знову спрацювало особисте знайомство з автором і бажання Василя Дроняка видати Одіїн «Тартак». Інші тексти, які я перекладав для «Потяга» (Лєшека Колаковського, Анжея Стасюка, Ольги Токарчук, Марека Гласка), просто здавалися мені цікавими і корисними для українського читача.

– Чому в тебе досі немає акаунта в соціальних мережах?

– Я істота дуже лінива і не роблю того, без чого можна обійтися. Якби це залежало лише від мене, то я, думаю, взагалі б навіть нічого не писав. Може, щось десь колись раз на рік перекладав би для мовної практики. Я не люблю працювати. Люблю сидіти і дивитися на гори чи на море. І не потребую багато спілкування. Мене нема у Facebook, Вконтакте, але у мене й телевізора нема. Мені не треба аж стільки всього, що пропонує світ, бо я не здатен це все перетравити. Але, хоч я і лінивий, щось робити все-таки мушу, щоб не вмерти з голоду. Відповідно, багато часу проводжу за комп’ютером. Пишу чотири колонки на місяць.

Є люди, які пишуть на коліні: раз-два і готово. А я витрачаю на колонку цілий день, а на статтю іноді й тиждень. Уже другий рік постійно редагую різні тексти: і переклади, й оригінальні твори українських авторів. І щось перекладаю потроху сам. Крім того, в нинішніх умовах доводиться весь час стежити за новинами в інтернеті. І виходить, що я проводжу за комп’ютером годин по чотирнадцять на день. А якби я ще й у соціальних мережах зареєструвався і щось там постив, то хтось би це коментував, я би мусив відповідати, і сидів би перед монітором цілодобово, аж раптом би довідався, що залишився і без сім’ї, і без джерел доходу. Декому, наприклад, моїм друзям Андріям – Бондарю і Любці – вдається і багато працювати, і в соцмережах бути активним. Але це не для мене, я би так не зміг.

– Знаю, що ти отримав запрошення на літературні зустрічі в Америці, Канаді та Польщі. Розкажи, що це за поїздки?

– Спочатку буде Польща. У варшавському Королівському замку триває рік України, в середньому раз на два тижні хтось читає там лекцію на якусь українську тему. Це спільна ініціатива польського та українського ПЕН-клубів і Королівського замку, що функціонує як музей. Серед інших свої лекції вже відчитали Микола Рябчук, Ярослав Грицак, Григорій Грабович, Адам Поморський, Оля Гнатюк. Я матиму лекцію про сучасну українську літературу. А потім лечу до Америки й Канади на виступи в Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Бостоні, Торонто. Організатор Марк Андрейчик уже років десять влаштовує такі зустрічі з авторами. Але як воно виглядає, краще буде розпитати мене після повернення.

Лілія Шутяк

Фото: sumno.com