У видавництві «Крок», яке стрімко набирає обертів як один із ключових видавців поезії (передовсім молодої, але не тільки її), вийшла друком книжка поетки Юлії Мусаковської «Полювання на тишу» — вона неодмінно потішить  передусім любителів асоціативних, психологічно мотивованих римованих віршів.

Юлія Мусаковська народилася 1982 року у Львові й належить до лідерів сьогоднішнього поетичного покоління цього міста з більш ніж потужною літературною традицією. Окрім поезії, вона займається перекладами, причому перекладає поезію не з російської, білоруської тапольської (чим час від часу займаються майже всі українські поети), а зі шведської мови. Зокрема представляла українському читачеві нобелівського лауреата Томаса Транстрьомера.

«Полювання на тишу» — вже третя книжка Мусаковської. До речі, наприкінці збірки є невеличке інтерв’ю з авторкою («кроківський» формат), у якому вона розмірковує про особливості й драматургію кожної зі своїх книжок. Але, як на мене, ця частина і цей дискурс є другорядними порівняно з віршами.

Найсильнішим розділом «Полювання на тишу» видається перший — «Дим і голос». А втім, різниця між розділами часто виявляється вельми умовною, принаймні як на звичайного читача. Її розуміння потребує більшого занурення в текст і всі його асоціативні звивини. Взагалі, поезія Юлії Мусаковської безперечно належить не до тих, які відразу «чіпляють», «промовляють» і «відкриваються» — навпаки: вона потребує уважного вчитування і дослухання. Що активніша читацька позиція —  то більшим буде задоволення від цієї книжки, і не інакше.

Зі сказаного зрозуміло, що асоціативність є головним чи одним із головних принципів поетики Юлії Мусаковської. Звідси й класична густа метафоризація художнього простору, що непогано надається до ігор у «відгадування»:

ще не зима ще на гіллі тугий шепіт

 яблук

ще не зима ще ліси — переповнені

 храми

снайпере цілься у вутлий газетний

 кораблик

встромлений у гущавину панорами (...).

Поза сумнівом, особливо цікаво виходить,  коли ця насичена метафорика й асоціативна механіка руху тексту сполучається з психологічними моментами. Особливо зважаючи на те, що письмо Мусаковської насправді, попри все, не герметичне, а динамічне, зорієнтоване назовні, навіть на сюжет, хоча це далеко не відразу помітно. Отож психологізм ситуацій, психологізм соціальних та екзистенційних ролей. Від символічних узагальнень:

поки ще дзига крутилася,

і поштарі розкидали на ґанки

 ранкові газети,

ми залишалися разом, і поодинці

прагнули втому зі шкіри своєї

здерти (...) і до конкретних,

сюжетно переконливих ходів:

в мені більше нічого не залишилося

ти вивів плід з лона мого

як Мойсей із пустелі

дав мені в руки віжки мішок і шило

іди собі світ за очі як дорога

 постелить

(...)

яблуко від плоті моєї

як його відпустити

падати котитися в трави гострі

 високі

янголи благаю не покидайте пости

доки крізь отвір не висиплеться

 пісок

за будь-якого повороту доріг і подій

під небом із червонястим блиском

 сатину

залишиться безумовне і неподільне

 жінка з її дитиною.

Саме ці два полюси виглядають найбільш ефектними в книжці «Полювання на тишу». І якщо під «тишею» з її назви зрозуміти, припустімо, спокій, умиротвореність, ідеал, котрий не потребує коментарів, то немає сумнівів, що полювання триватиме.

А ще — психологізм міфу, особливо там, де авторка звертається до алюзій, цитат і знакових імен (вона загалом полюбляє імена і найменування), до підкреслення «простору культури». Такі тексти в цій книжці, схоже, виступають своєрідною тканиною сполучення екзистенційніших текстів. Вони ж якоюсь мірою дозволяють говорити про контекст «регіональної поетичної школи» — є території, де згадки про нього уникнути неможливо. Хоч у віршах Юлії Мусаковської не варто очікувати зустріти щось «взірцево львівське», якийсь місцевий колорит, наближений до краєзнавства, проте сам спосіб деталізації, прикрашання та особлива, не зовсім стабільна ритміка на тлі неодмінної рими — ці речі тримаються в чіткому зв’язку з львівською традицією — такою, якою вона є нині, такою, якою її з часом згадуватимуть.

Олег Коцарев