Назва книги — «Зіґґі Фрейд & Ктулху», мабуть, дещо оманлива у своїй «попсовості», зате цілком правдива в плані змішування культурних кодів, у постмодерності, котра, попри поширену думку про її вичерпаність у літературі (чи навіть непродкутивність у поезії), присутня тут активно і навіть плідно.

Вірші Крюґера — переважно довгі, підкреслено сюжетні верлібри. Часто вони ґрунтуються на певному яскравому образі чи коді світової культури, що його поет розвиває, схрещує з іншими епохами і стилями. Це може бути, припустімо, давня історія з теренів Підкарпатської Русі про садистку Ержбет Баторій, що купалась у крові дівчат, та її замок. Взагалі, Крюґер полюбляє топос нинішнього Закарпаття, «виловлюючи» з нього як строкатих персонажів (аж по Духновича включно), так і мовний колорит (декотрі вірші чи уривки з них написані місцевим діалектом). З інтересом препарує поет і персону згаданого в назві Фрейда/Фройда. Наприкінці книжки є навіть есей про те, як правильно писати його прізвище: Крюґер доходить миролюбного висновку про валідність обох варіантів, причому версія Фрейд більш апелює до мови їдиш, дитинства, родини, глибинної єврейської ідентичності вченого, а стандартне німецьке Фройд радше стосується вже діяча зі світовим іменем.

У полі дії Вано Крюґера опиняються також релігії й ідеології — іслам, комунізм тощо. З кожної він намагається «вилущити» цікаві образи й метафори для створення естетично «лоскотної» картини та певної інтелектуальної конструкції. Саме цього поєднання автор, як виглядає, прагне чи не в кожному своєму вірші, що робить його поезію виразно культурологічною.

Недаремно, проте, на початку цієї рецензії було згадано постмодерність. Отож, яскрава й направду цікава культурологія Вано Крюґера зовсім не прямолінійна й, так би мовити, не лише «краєзнавча». Все це приправлене почуттям гумору, іронією, десь прихованими, десь очевидними. Так, Ужгород перетворюється на славний порт Унґвар, і коло його «білогвардійської» церкви гордовито пливуть кораблі (тут — і натяк на казус давніх угорських мореплавських амбіцій), маленькій двічинці в нічному потойбічному Львові мерці пропонують віддатися всіма можливими мовами, маленький Фрейд/Фройд приміряє на себе кар’єру морехода, котрий мусить зробити яке-небудь географічне відкриття, Чебурашка воює з кіборгом, а в завершальних бойових операціях Другої світової війни бере участь загін мухоморів. Десь такий «стьоб» вишуканіший і доречніший, але десь може й провалитися на профанніший рівень.

Та не іронією єдиною. Не менш важливий складник поезії «Зіґґі Фрейда & Ктулху», хоч, може, і не в першу чергу помітний — це доволі тендітні й делікатні образи, чутливі мотиви. Наприклад, кохання. Воно в Крюґера постає вогнем, свідомо обмеженим, закутим в естетичні рамки, начебто стриманим — що робить його насправді лише пекучішим. А за великим рахунком те саме можна сказати й про всі інші психологічні аспекти його поезії, про будь-які гострі емоції. Смакування послідовності й повільності їхнього загострення, до речі, дає підстави вже знову думати про подолання постмодерності.

Є тут і декотра сентиментальність. Вона народжується, серед іншого, з мелодійності та особливої уваги до фонетики в окремих текстах. Ну й, звичайно, з певних специфічних образів, з ритміки, не притаманної іншим віршам Крюґера.

... Твоєму медові,

Як і тобі,

Не світить світло сонця,

Він зібраний в нічному холоді

 змертвілого туману,

При світлі місяця, небесних зір,

І зір земних — фар

Фур,

Що курсують

Маршрутом Київ — Львів

В нічному холоді асфальту

 автобану...

У цьому контексті необхідно згадати такий наскрізний образ книжки, як метелики (з усім діапазоном тлумачень — від легкості, нетривалості до єднання з абсолютом у суфізмі). Що, між іншим, цікаво й багатозначно сполучається з також наскрізним образом вогню і світла.

Отже, в трикутнику культурології, іронії та сентиментальної пристрасті загалом і обертаються вірші Вано Крюґера з його нової книжки «Зіґґі Фрейд & Ктулху». А наявність додаткового есею, а також одразу трьох передмов і післямов від Олега Лишеги, Петра Мідянки та Ростислава Семківа, крім усього іншого, засвідчують чималі абміції Вано Крюґера до стилістичного і концептуального розвитку. Тексти книжки в комбінації з такими амбіціями справді спонукають до очікування: що ж далі? Куди рухатиметься ця поетика, не зовсім типова для сьогоднішньої української літературної ситуації?

Олег Коцарев