Неабияких трансформацій зазнає домашня бібліотека. Шість із половиною років тому в поета й публіциста Андрія Бондаря та прозаїка Софії Андрухович народилася Варвара. БараБука розпитала тата маленької читачки про нові родинні особливості спілкування з книжками, і разом із тим почула дуже прикметні спостереження про нових дітей у нову добу, про їхню інакшість у сприйнятті світу й інформації.

– Чи змінився Ти як читач і як «людина пишуча» відтоді, як узяв у руки книжку, щоб читати доці? Важко було перемкнутися з інтелектуально насиченого, стилістично вибагливого читва на зайчиків і песиків? 

– Ніколи не знаю, як відповісти на це запитання. Мабуть, ні. Я не змінився. Принаймні я змін не бачу. Можливо, тому, що ніколи не сприймав «зайчиків і песиків» як представників якоїсь паралельної реальності. Крім того, мене завжди вабили прості, примітивні форми письма.

З донькою Варварою співають гімн України

– Тексти для дітей – це все-таки «примітивні» чи «прості» форми письма?

– Примітивні, так. Але це той святий примітивізм, який у своїх найкращих виявах переважає найскладніші форми. Написати текст просто, а заразом туди позакладати купу сенсів – непросто. Я б сказав, що примітивізм письма для дітей – це дуже складно. Це завжди балансування на межі. З одного боку, складність, із другого – банальність.

– Що Тебе сьогодні найбільше дратує і найбільше тішить у книжках для дітей? Це якось можна зіставити з враженнями Твого дитинства?

– Найбільше дратує те, що не можна довіряти всім видавництвам. Тобто, не знаючи, що це за виріб, можна натрапити на відверту полову – або графоманію, або невичитаний текст, або просто бліду копію оригіналу. Зразками доброї роботи вважаю переклади епопеї про мумі-тролів Туве Янсон «Видавництва Старого Лева» і книжки Роальда Дала «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги». З вітчизняних авторів дуже подобається книжка про кротів Мар’яни й Тараса Прохаськів. Якщо ж порівнювати з моїм дитинством, то в ньому мені найбільше подобалися казки, легенди, пригодницькі романи іноземних авторів. Усе, що стосувалося сучасності, проходило повз мене. Це був на той момент нормальний вибір. І саме через цю позицію я тоді геть не сприйняв книжки Всеволода Нестайка. Тепер думаю, що дарма. Але змінювати щось пізно. Цікаво, що й Варвара його слухати не захотіла. Можливо, ще рано їй.

– Для її віку в Нестайка є «Лісова школа».

– От якраз її і не захотіла слухати. Не знаю, чому так відбувається. Я не хочу робити якихось припущень. Можливо, справа в її індивідуальній конституції…

Фото Ольги Новак

– Боїшся образити класика?

– Ні, не боюся. Класиків ображати – святе діло.

– Мені ця книжка вже нудна й простакувата з професійної точки зору, а в п’ять років я її цілими днями читала, тоді не так багато було що почитати в мене в селі… Власне, це ще й знана проблема різниці сприйняття досвідченого, вибагливого дорослого й дитини.

– Думаю, від цього можна пробувати абстрагуватись, але все одно в певний момент суто професійні вади тексту або вибір теми зводять задоволення від нього нанівець.

– Часом змушуєш себе «абстрагуватися»?

– Та ні, якоїсь спеціальної роботи над собою не веду. Все одно, зрештою, в результаті вибір читання не за мною. В певний момент дитина перехоплює естафету й сама скеровує. Фраза «Варваро, ця книжка тобі має сподобатися» спрацьовує дедалі рідше. Це як із мультфільмами. Свого часу вона відмовилася від радянських і голлівудських мультиків на користь японських. Міядзакі в нас тепер не прізвище режисера, а жанр анімації.

З дружиною Софією Андрухович

– Узагалі ви з Софією часто читаєте малій?

– Так, Варвара – дитина книжки від самого початку. Так склалося в родині, що в тата й мами два типи читання. Коли читає мама – це серйозне, доросле, вдумливе читання. З такого читання в дитини, як правило, виростає зацікавлення книжкою. Коли ж читаю я, тут входять у гру правила театрального перформансу. Я часто перебільшую з акторськими засобами: співаю, перекривлюю героїв, шамкаю, плямкаю. І Варвара як дівчинка серйозна віддає перевагу маминому читанню. Ми ж із нею маємо певні книжки. Наприклад, наша книжка – про барона Мюнхгаузена. Як і більшість сучасних дітей, Варвара входить у читання дуже повільно. Але я переконаний, через півроку-рік це буде завзята читачка.

– А що таке «вдумливе читання»?

– Це коли дитина уважно стежить за сюжетом, запам’ятовує, на чому закінчила, зупиняє, перепитує, домислює. Кумекає, одне слово. Разом із розвагою тут під руку йде певна внутрішня робота. З такими книжками Варвара вчиться мислити. Книжки обираються за цілковито несподіваними принципами. Мені цього, мабуть, ніколи не збагнути. Іноді жодної ролі не грають, приміром, яскравість і привабливість обкладинки. Є якісь індивідуальні гачки. Повертаючись до Роальда Дала, можу сказати, що в певних ситуаціях симпатію завойовує книжка, написана незвичною мовою, як-от «ВДВ». Іноді просто з перших речень дитина вмикається у процес і вірить. Іноді не може сприйняти книжку взагалі. Звісно ж, говорячи про дітей, ми маємо справу зі страшенно складним світом настроїв й упереджень. Часами буває, що все вирішує випадковість – вибір пальцем у небо.

За словами Андрія Бондаря, з усіх рольових ігор Варварі найбільше вдається гра в Пеппі Довгапанчоху

– Ти говориш, що вона сама обирає… Де саме? Адже якщо це домашня бібліотека, то головний вибір усе одно за тими, хто її компонував.

– Головний вибір? А ти думаєш, наші видавці дозволяють робити якийсь особливий вибір у процесі компонування книжок? Варвара має у своєму розпорядженні всі гідні книжкові релізи останніх 10-15 років (це три великі полиці, вщерть забиті книжками) плюс чимало старих українських книжок в електронній версії.

– Усе одно, коли Ти кажеш «гідні», то вкладаєш туди свою, дорослу оцінку… А от щодо каменя в город наших видавців я згодна: українські книжки для дітей доволі типові (Ти ж це мав на увазі?).

– Ну, так, куди ж у нашому житті без оцінок?  Треба дбати про екологію дитячого читання десь так само, як про захист північно-східної частини українського кордону. Певна річ, нічого не забороняти – тільки допомагати. Був лише один випадок, коли мені мало не силоміць довелось у неї забирати відверто кепську книжку. Але я мусив це зробити, бо це було чисте насильство графоманії над людською душею.

– О! Що це була за книжка і як вона потрапила Варварі в руки?

– Від старих господарів дачі залишився ящик із книжками. Й там була збірочка «віршів» якогось дивного дядька, на жаль, не можу пригадати прізвища, який у мирному житті був науковцем, а у вільний від роботи час пописував дитячі віршики. Більшість із них – про тварин. Це був чистий, без домішок, словесний кошмар, насильство над формою, читацьким смаком і здоровим глуздом. «Це погана книжка, доню», – сказав я тоді вперше Варварі. Й десь далеко сховав. Можна було б викинути – великого гріха не було б. Проблема в тому, що ми не викидаємо книжок.

– Ти сказав, що сучасні діти входять у читання дуже повільно. Це через якісь глибинні зміни у свідомості й типах сприйняття нової хвилі людства? Ну, знаєш, ці теорії навколо «дітей індиґо»? Чи просто через силу-силенну інших каналів розваг та інформації?

– Думаю, і перше, і друге. Зрозуміло, що сучасні діти абсолютно відмінні від нас. У шість років я вже знав усі столиці світу, бо в моєму випадку в знання тікали, бо інших розваг не було. Сьогодні знання відходить на задній план. Це факт, який формує світ сучасних дітей. Іноді маю враження, що вони вже народжуються з певним комплексом знань про світ. Тому весь пафос системи дитячих розваг мав би сьогодні спрямовуватися на сферу розуміння та мислення. Я не знаю, чи це «діти індиґо», але це точно покоління, якому потрібно щось абсолютно інше. Для сучасної дитини слід зберегти відчуття простих радощів життя, яких не бракувало нам. У ситуації, коли не йдеться про дефіцит, це вельми важливо. За ситістю криється небезпечна самовдоволеність і небажання кудись іти й щось робити. Це, на мою думку, головна складність нашої цифрової епохи. Повільне входження в читання якраз і є сигналом цієї інформаційної ситості вже від самого початку.

А з другого боку, буквально вчора відбулася дивна річ, яка спонукала Варварині сльози й гострі переживання. Виявляється, вона думала, що «м’яско» – окремо, а «свинка» – окремо. Тепер вона знає, що це речі тотожні. На сьомому році життя! І не те щоб хтось досі приховував цю інформацію. Просто в сучасних дітей усе саме так. І переживання смерті в них інше. Одне слово, ми люди з різних планет.

– Переживання смерті… Ти б запропонував своїй малій книжку, яка несе досвід (в ідеалі – терапію) такого переживання? Нині європейська дитяча література щедро рефлексує на такі метафізичні теми, на відміну від української. Чи все ж має бути табу на певні теми: сексуальні збочення, насилля, «незручні» хвороби…

– Із табу, звісно, погоджуюся. Думаю, про них дитині знати не варто. Про це вона довідається під час підліткової ініціації. А от щодо смерті… Смерть завжди вабила мене як магістральна тема власної творчості. Усвідомлення смерті – це одна зі стадій дорослішання дитини. Проте я досі не знаю, чи саме література має нести знання про смерть. Згаданий уже Роальд Дал присвятив «ВДВ» своїй померлій доні. Варвара над цим довго міркувала й сприйняла це спокійно. Хоча про смерть у книжці нічого немає. Втім, мабуть, варто було б написати якусь книжку для дітей саме на цю тему. Тут, певна річ, потрібен дуже високий рівень делікатності й знання дитячої психології.

– Чи не виникає бажання самому щось написати для Варварки?

– Можливо, все, що я пишу, я пишу для Варвари. Точніше, в надії, що вона це колись прочитає.

Розпитувала Тетяна Щербаченко

Усі фото зі сторінки Андрія Бондаря у Facebook