За всі часи найбільш складним питанням було питання про очевидне. Утім саме очевидні речі, як дізнаємося з книжки «Історія в профіль» Костя Бондаренка, виявляються найбільш складними, адже все складнопідрядне сьогодні детально описано, проаналізовано і затвер­джено офіційною наукою. «Ми, історики, подібні до гільдії факірів, — згадує автор слова одного зі своїх колег. — Ми знаємо всі таємні сторінки, ми знаємо, як воно було насправді. Але суспільству треба давати легко перетравлюваний і корисний продукт. Їм треба знати лише те, що вони знають — і не більше». Тому не дивно, що основні питання на зразок того, «чи пишемо ми історію етносу, а чи історію нації?», яке досліджується у передмові до збірки, в офіційній науці завжди залишалися без відповіді. Може, через те, що для згаданого суспільства це занадто складно, і треба, нарешті, простіше?

Знайомлячись iз цією збіркою на півтисячі сторінок, iз розлогою передмовою з п’яти теоретичних розділів, укотре переконуєшся у доречності авторської думки про те, що цінність історії — не лише в академічному, а й у прикладному характері науки, а також у здатності формувати громадську думку і впливати на суспільні процеси. Саме на цих засадах блискучий стиліст, що вийшов зі школи легендарного часопису «Поступ» і його правонаступника, журналу «Політика і культура», Кость Бондаренко у своїй збірці розмірковує про комплекс національної меншовартості, бідкається з відсутності в українській історіографії авантюрного духу, розповідає анекдоти про чесних науковців і партійних бюрократів, згадує радянські фільми на тему національної історії, але головне — поволі вписує українську історію у світовий контекст, де «живе» життя невіддільно від подій сивої давнини. І де не лише війни, голокости і президенти з ворогами народу, але також пірати, мушкетери, екзотичні подорожі та підкорення Марса з Венерою.

У такий спосіб автор написаної російською мовою «Історії в профіль» демонструє, що головне для творчого усвідомлення будь–якої епохи — це необхідність вийти за межі. Жанрово — за межі офіційно–патріотичної риторики, ідеологічно — за межі контексту винятково радянської імперії, хронологічно — за межі «незалежності». Мовляв, ідеалізація українського козацтва, романтичний флер довкола гетьманів, героїзація народних вождів, схильність до «історичної автаркії» (розгляду історії України у відриві від світового контексту, бажання уособити історію) — усе це інструментарій вчорашнього дня, коли необхідно було доводити етнічну самобутність.

Не в останню чергу саме через вищезгадані причини «Історія в профіль» структурована за популярними канонами журнальної культури, адже модус промовляння до історичної пам’яті читача мусить відповідати рівню його духовності, хіба не так? І тому назви розділів у збірці подекуди шаблонні, що виказує їхню належність до масової культури. Тут є «Перший український самозванець» (Хильбульдій) і просто «Останній самозванець» (Яків Стефанович), «Великий реформатор» (Сергій Вітте) і «Король авантюристів» (Михайло Чайковський), «Генерал Паризької комуни» (Ярослав Домбровський) і «Співець ранкової зірки» (Міхай Емінеску), «Янгол–охоронець Чайковського» (Єлизавета фон Мекк) і «Спонсор Бетховена» (Олексій Розумовський), «Закохана в революцію» (Жанна Лябурб) і «Терористка Маруся Никифорова», «Полтавський мрійник» (Анатолій Луначарський) і «Правитель Омський» (Олександр Колчак), «Добрий дух Коктебеля» (Максиміліан Волошин), і «Нещасливий король України» (Вільгельм фон Габсбург), а також інші екзотичні глави про видатних самогубців, легендарних видавців і навіть космонавтів землі руської.

Тож, попри згаданий у передмові до збірки анекдот про лектора, який читав лекцію з історії окремо для «колгоспників» і «відпочиваючих», наразі вже широкому читачеві без будь–яких соціальних обмежень пропонується особиста, альтернативна концепція історії України, в якій сполучаються національний, народницький та державницький варіанти викладу нашого минулого. Згідно з цією концепцією, багато чого, як вважає автор, можна і треба зробити з історією України просто зараз. Може, для початку спробуємо цю саму історію хоча б прочитати?

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО