«Діти — не порцелянові пупсики, — сказала Марсем. — Вони — люди. І, як люди, викликають у нас найрізноманітніші почуття. Нам може бути з ними добре, а може бути — огидно». Такою була відповідь учительки молодших класів Маргарити Семенівни (в учнівській інтерпретації — Марсем) на питання про те, чи любить вона дітей. Через це журі конкурсу на звання найкращого вчителя звинуватило її в нездатності назвати елементарні педагогічні цінності. Звісно, вона не стала вчителем року. Такі педагоги апріорі викликають осуд і обурення в закостенілих освітянських метрів. Марсем із книги Марини Аромштам «Коли відпочивають янголи» — це персонаж вигаданий і реальний водночас. Такі викладачі працюють поодиноко в українських школах, однак їм боляче й неймовірно важко перебувати у світі педагогічної фальші, штучних цінностей і словесних штампів. Тримає їх на місцях надзвичайного рівня професійність, якій вони не зраджують.

Із 1 листопада 2011 до 1 квітня 2012 року тривав «Всеукраїнський конкурс на найкращий конспект уроку з позакласного читання у 5 — 9 класах загальноосвітніх навчальних закладів у 2011 — 2012 н. р.», який ми проводили з Інститутом інноваційних технологій та змісту освіти Міністерства освіти й науки, молоді та спорту. А в червні відбулося нагородження переможців. Мені довелося бути членом журі конкурсу, і я вкотре згадала свою улюблену Марсем.

Завжди кортіло підгледіти в шпарину, як проходять уроки за нашими книжками, тільки не показові відкриті, а звичайнісінькі. І ось — скарб у вигляді пакунків конспектів сам до рук прийшов. На щастя, я не знаю офіційних правил оформлення конспектів, вимог до структурування уроків, використання методик навчання тощо. Натомість я волію зазирнути вглиб уроку, не відволікаючись на формальності. Зазирнути вглиб — це для мене означає спробувати в контексті уроку збагнути внутрішнє життя людей, які «ще не досягли середнього людського зросту, а проте наділені індивідуальними волями», кажучи словами Марини Аромштам. У моєму розумінні, під час уроку має відбуватися активізація не лише читацького досвіду (за вимогами освітян), а ще й людського.

Велика кількість робіт показує повний відрив філософських роздумів учителя від того, що діти взагалі здатні усвідомити й осмислити на своїй стадії психічного розвитку. Крім того, ці роздуми — банальні штампи, які вже навіть графомани перестали використовувати у своїй писанині. Показовими тут є початки уроків — роздуми вчителів про скороминущість дитинства, «золотої пори» життя людини; про швидкий ритм сучасного життя, коли треба зупинитись і задуматись; про те, як важливо читати книжки сучасних українських письменників (наче це потребує якоїсь особливої аргументації); «емоційні мотивування» дітей — простягніть долоньки, а я зараз на них покладу добро і людяність, на початку уроку напишіть шкалу свого настрою тощо...

У багатьох конспектах вік дитини й цільова аудиторія книжки не співпадають. Для восьмикласників навряд чи буде цікавою книжка Анни Багряної з серії «Життя видатних дітей», а нову «малявську» повість «Пінґвінік» Івана Андрусяка (яку друкували в «Барвінку») читати в 6 класі — це справді занадто. Скажімо, на технічній сторінці книжки зазначено: «Для дітей середнього шкільного віку», однак учням 5 класу і 7 класу навряд чи буде цікаво читати одне й те саме, хоча формально вони всі є дітьми середнього шкільного віку. Щоб звести дітей та книжку докупи, треба знати і дітей, і книжку. Вчителі часто не знають внутрішнього життя дітей свого класу. А урок із позакласного читання має бути ще цікавішим, бо це не шкільна програма, а розв’язані руки вчителя і його свобода дій.

У багатьох педагогів поверхові ігрові вправи з текстом чомусь мають пріоритет над елементарним аналізом художніх образів. На таких уроках діти розгадують кросворди, в яких зашифровано імена героїв книжки, розставляють малюнки в хронологічному порядку, вгадують, з якого розділу взято фрагмент, шукають описи персонажів у тексті, максимум — відтворюють сюжетний фактаж. Є приклад, який я не можу не навести. 5 клас, урок за книжкою Богдана Жолдака «Капосні капці», побудований у формі гри. Доходить справа вже до третього конкурсу, і вчитель каже: «Розібралися з капцями, але ж не вони були головними в казці, а Омелько». А минула вже половина уроку...

Дуже часто ознайомлення учнів з біографіями письменників є неадекватним. Якщо життєвий шлях класиків української літератури здебільшого вже писаний-переписаний, а головне — загальнодоступний (методички, різноманітні посібники для вчителів), то з біографіями сучасників — важче. Більшість учителів роблять те, що перше спадає на думку, — шукають біографію в Інтернеті й копіюють у план уроку. Звідси — ціла купа ляпів, коли «на совісті Івана Андрусяка аж 4 абетки», Катерина Паньо «розлучилася з химерним наміром захистити дисертацію», а художник Ярослав Коломійчук — «учасник творчих об’єднань Р.Е.П. та UBIK» (чи говорить це про щось дітям?). Парадоксально, що діти чомусь мають знати перелік дорослих книг того ж Івана Андрусяка і перелік його відзнак, тоді як уважно ознайомившись із матеріалами про цього письменника в Інтернеті, можна побачити, яка це напрочуд цікава особистість і як його обожнюють дітлахи. Нерідко про сучасних письменників розповідають за тією ж схемою, що й про класиків — чудових і талановитих, але вже померлих і тому далеких. «Живим» письменник стає для дитини не тоді, коли вона знає, що він мешкає в Харкові чи Івано-Франківську, а тоді, коли про письменника розказано цікаво й людяно — тим паче, що він наш сучасник і одного разу може навіть до школи завітати.

Аналіз творів часто самозаконсервований. Усе «жується» на рівні сюжету — хто оповідач, звідки він взявся, що він зробив, хто йому завадив, хто хороший, хто поганий — і все завершується, коли завершується сюжет. Ланцюжків та віконечок до навколишнього світу, почуттів та досвіду реальних дітей немає. І підсумки уроків у такому стилі: ось тепер, прочитавши цей твір, ви станете добрішими й зрозумієте, який же чарівний світ дитинства...

Усі можливі види помилок, у тому числі й друкарських, а також неправильне написання не лише назв книжок, а й імен письменників — навіть деталізувати не буду. В контексті учителів-словесників таке питання взагалі не мало б виникнути...

Марсем стверджує, що у роботі з дітьми не буває загального погляду, там усе гранично конкретне. Участь у нашому конкурсі брали конкретні вчителі з різних сіл, містечок і міст України. Вони навчають у школах конкретних дітей, тут і тепер. І ці конкретні діти мають свої конкретні потреби й досвіди. А конкретними книжками ми говоримо дітям конкретні важливі речі. Тож прадавня педагогічна цінність «любити дітей» — проти педагогічної професійності? Тримайтеся, українські Марсеми!

Олена Мовчан