Що читаємо? Книгу кандидата історичних наук Адама Івановича Мартинюка, так - того самого, "Возз"єднання. Кроки до заповітної української мети" (Київ, ТОВ "Друкарня "Бізнес-поліграф", 2010). "В основу видання покладені наукові дослідження автора, результати яких публікувалися в пресі".

Що цікавого? Автор ставить за мету заперечити усталену за останні десятиліття тезу, що приєднання Галичини та Волині до СРСР восени 1939 року було безпосереднім результатом реалізації "Пакту Молотова-Ріббентропа" та, зокрема, секретного протоколу до нього.

Товариш і колишній безпосередній начальник Мартинюка перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький зазначав, що зазначені події стали "глибоким, революційним поворотом від соціального і національного гноблення, безправ"я і відсталості до свободи і всебічного прогресу".

Це поворот був неможливим, як зазначається, без допомоги братського російського народу, близького українцям "і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією" (цитата належить іншому великому другу українського народу В.І. Леніну).

Читаючи, складається враження, що Мартинюк знайшов на антресолях свій текст, написаний років сорок тому і видав його як сучасне історичне дослідження. Замовчувань і перекручень не перерахувати.

Приміром, автор пише - Компартія Західної України в 1936 році мала, за неповними даними, 4719 членів. Про те, що сталося з КПЗУ потім, про те, як партія була знищена Сталіним - ані слова.

Я не бачив диплому тов. Мартинюка, але з географії у нього явно була двійка. Яке відношення до "золотого вересня" має, приміром, бессарабське містечко Татарбунари, де було ініційоване більшовиками повстання в 1924-му?

В іншому місці він згадує "Ізмаїльщину" як край, який "залишався вірним історичним прагненням і традиціям українського народу". Смішно. Навіть зараз там етнічних українців менше, ніж росіян, української мови не чути, тож, про які "історичні прагнення" у 1930-х роках могла йти мова?..

В одному місці Мартинюк посилається на Володимира Косика, але не для того, щоб процитувати оприлюднені професором Сорбонни, активним діячем ОУН (бандерівців) документи боротьби з двома тоталітарними режимами, а лише для того, щоб процитувати банальні відомості про територію, національний склад населення регіону. Нехлюйство якесь.

Вражає цинізмом фраза - "США і Великобританія, перетворивши Польщу на своєрідного сателіта, у вересневі дні 1939 року віддали її на поталу фашистській Німеччині. Польська держава... в нечувано короткий строк розпалась, виявивши свою внутрішню неміч".

Це так кандидат наук Мартинюк творчо переробив відому фразу свого однопартійця В"ячеслава Скрябіна (Молотова), сказану з апетитом гієни - "Польша - это породливое порождение версальской системы".

І нібито саме "неміч" Польської держави, жахливий збіг обставин, а не домовленості в Кремлі між нацистським і більшовицьким фюрерами змусила СРСР "взяти під захист трудяще населення".

Вранці 17 вересня 1939 року посла Польщі в Москві В. Гржибовського викликали в МЗС і вручили ноту уряду Радянського Союзу, де було вказано, що "польська держава та її уряд фактично перестали існувати", "Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР".

Сумлінний дослідник мав би з"ясувати, які саме "несподіванки" могли б чекати на мирний совєтський режим або чому ці "несподіванки" зупинились прямо на лінії, кількома тижнями раніше окресленій сталінським олівцем.

Далі вступила в силу Червона армія, спеціально названа "Українським фронтом", та вся сила комуністичного агітпропу. Практично без спротиву, бо такий наказ дав польський уряд, "визволителі" того самого 17-го числа зайняли Ровно (Рівне), Дубно, Тарнопіль (Тернопіль), Збараж, Коломию, 18-го - Луцьк, Сарни, Станіслав (Івано-Франківськ), Галич, Золочів, 19-го - Богородчани, Рогатин, Долина, Сколе, Броди, Локачі, Турійськ...

Ще три дні знадобилося, щоб червоний прапор було піднято над Львовом. Найпізніше радянська влада в рамках "визвольного походу" прийшла до Старого Самбора (27 вересня 1939 р.). Таким чином, СРСР приріс територією понад 190 тисяч квадратних кілометрів та населенням понад 12 млн. осіб.

Незабаром між учасниками змови - СРСР і Великонімеччиною - було підписано ще один договір "про дружбу і кордон".

"Людина у військовій формі вперше стала для них [населення краю] вірним захисником їхньої долі, носієм гуманізму... Під особливий контроль були взяті культурні та історичні цінності. Червону Армію зустрічали хлібом-сіллю, квітами, вітальними транспарантами, арками, прикрашеними гірляндами квітів, повними кошиками яблук, джерельною водою. Молодь і діти вибігали на 2-3 кілометри вперед, щоб привітати воїнів-визволителів...".

Один із тих, хто радісно вітав прихід армії Сталіна, селянин Марчан з села на Рівненщині сказав, цитуємо газету "Правда", -- "Спасибо, дорогие наши братья. Мы долго мечтали о вас. Спасибо вам - вы спасли нашу жизнь".

Припустимо, що якийсь темний селянин і міг так вітійствувати перед командиром танку тов. Горащенком, але ж історикові негоже друкувати казки - ніяка "смерть" волинському селянинові не загрожувала. Навпаки - смерть якраз прийшла в його дім.

Ніякі пілсудчики і поруч не стоять з доблесними сталінцями, які протягом 1939-1941 рр. репресували до десяти відсотків населення регіону, десятки тисяч селян, молоді були розстріляні по тюрмах Львова, Золочева, Чорткова, Луцька та інших міст.

У селі Нагуєвичі 80-літній Захар Франко на зборах заявив - "Усе життя поневірявся по наймах у польських панів. 36 літ я крутив корбу у Бориславі, але шматка хліба не бачив. Рано загнали в могилу мого брата письменника Івана Франка. Все своє життя він горів ненавистю до поміщиків і капіталістів".

Тут все напівправда. Франко помер ще за "бабці Австрії" і Польська держава, яка постала через два роки по його смерті, ні до чого. Та й у 1941-му чекісти-"визволителі" закатували Петра Франка, сина Івана Яковича та племінника Захара Яковича. Звісно, про такі дрібниці історик Мартинюк не пише. Навіть коли згадує як вчитель П.І. Франко був делегатом "Народних зборів", про що нижче.

Як хвиля ентузіазму зійшла, почали створювати "самим народом на демократичних засадах" осередки нової влади - "Тимчасові Управління" у містах, "Селянські Комітети" -- у повітах і селах. Прикметно, що демократичний вибір народу затверджувала Військова рада Українського фронту.

"На допомогу" було мобілізовано тисячу комуністів і 500 комсомольців. На 22 жовтня 1939 р. призначається день виборів "Народних Зборів Західної України".

"Сорок сім статей Положення надали населенню право самостійно вирішувати свою долю". За формальними ознаками, все було чисто - всі громадяни від 18 років, незалежно від національної та расової (а це навіщо?) приналежності, віросповідання, рівня освіти, соціального положення, майнового стану мали право голосувати і бути обраними.

З України почали наїздити VIP-агітатори - письменники Олександр Микола Бажан, Андрій Малишко, кінорежисер Олександр Довженко, поет Василь Лебедєв-Кумач, співачка Оксана Петрусенко, перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов та інші.

У делегати Народних Зборів було обрано 1484 особи, зокрема й немісцевих, які аж ніяк не були "громадянами Західної України". Серед них - майбутній академік і заступник голови Ради Міністрів УРСР Петро Тронько.

Лише 11 кандидатів з 1495-ти (8 на Волині та 3 на Львівщині) не отримали понад половину голосів "виборців". Всього участь у виборах взяли участь 4,4 млн. осіб, тобто близько третини мешканців краю.

У 325 тисячах бюлетенів було закреслено прізвища кандидатів. Мартинюк це пояснює "недостатньою обізнаністю населення з правилами голосування".

Серед обраних депутатів було 415 робітників, 766 селян, 270 представників "трудової інтелігенції". 251 жінка. 24 неписьменних. За національним складом: 1389 українців, 61 єврей, 44 поляки (виходить, що бойкотували, бо частка їх у населенні набагато вища). І навіть 8 росіян.

Очевидно, що від можливості вирішити власну долю були відсічені мільйони людей, які теж складали народ Галичини та Волині.

27 жовтня в тексті декларації про державну владу звучить запевнення, що депутати висловлюють "одностайну волю звільненого народу".

Цей та інші документи проголошують встановлення Радянської влади і передавав приватну та монастирську землю, банки, підприємства та все інше "народу". А сам регіон ставав частиною СРСР і його "невідлучної частини - Радянської України".

31 жовтня в Москві на спільному засіданні Ради Союзу та Ради Національностей СРСР було прийнято одностайне рішення про прийняття Західної України до складу СРСР. Прохання про це від імені "волі абсолютної більшості нашого народу" зачитав професор медицини зі Львова М.І. Панчишин.

Делегатка Уляна Єфимчук-Дячук, наймичка з села Стадники з-під Луцька, заявила від всього серця: "Ми просимо від імені всього нашого народу, щоб ми вічно ходили під червоним прапором.. Ми хочемо жити на сонці, яке світить з Червоної Москви для всіх народів...".

Вітаючи це, депутат Олександр Богомолець, президент Академії Наук УРСР, сказав - "Сьогодні, я не сумніваюсь, ви станете громадянами великого Радянського Союзу, громадянами квітучої, вільної, культурної Радянської України".

Через два тижні, 13-14 листопада 1939 року Верховна Рада УРСР на урочистому засіданні включила Західну України до складу республіки. Стенограма містать упевненість того ж таки Петра Франка [педагога, пластуна і колишнього сотника УСС], що "покінчено з нашою роз"єднаністю, що принесла нам стільки горя".

4 грудня було утворено шість областей УРСР - Волинську, Дрогобицьку. Львівську, Ровенську, Станіславську та Тарнопільську. А вже через півроку відбулися перші "вільні" вибори у Верховні Ради СРСР та УРСР. Як урочисто пише чесний історик Адам Мартинюк, "за кандидатів єдиного блоку комуністів і безпартійних голосувало 98 процентів виборців".

На початку 1940 року було організовано й перший колгосп - у селі Уховець Ковельського району. Через рік їх було уже 2665.

Про те, що, м"яко кажучи, не всі були в захопленні від приходу "перших совєтів", автор згадує на бігу, між іншим. Лише один розділ "Братовбивча війна. Терор націоналістів" засвідчує трагічний характер подій.

Адам Іванович розповідає про дитячі спогади своєї матері - у квітні 1945 року "жовто-блакитні вампіри" вбили її маму Марію Петрівну Беденюк та брата Петра. "Провина моєї бабусі - бідної селянки, напевно, вбачалась упирям у тому, що в дні фашистської окупації вона була зв"язківцем Пінського партизанського з"єднання".

Висновки він робить більше ніж дивні. "Поширювані нині тлумачення про масовий "енкаведистський" терор, який, мовляв, спонукав націоналістів до боротьби за незалежність, не мають під собою підстав".

По-перше, ніхто з вчених не прив"язує питання боротьби за політичну незалежність України саме до терору НКВД, але відсутність жодних натяків на масові депортації та розстріли, геноцид Галичини у 1939-1941 рр., не дає підстав вв"язуватись у полеміку з автором. Він або не знає, тоді який він історик, або ігнорує ці факти як "несуттєві"...

У Мартинюка свої авторитети в науці. Скажімо, цитує свого начальника по Верховній Раді, академіка Володимира Литвина. Той, наприклад, вважає, що між секретним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа та вступом Червоної армії на західноукраїнські землі "нема причинно-наслідкового зв"язку"...

"Золота осінь! В історії українського народу це словосполучення має особливе, епохальне значення. Бо осінь не тільки радує серце хлібороба щедрими дарами за працю. Для України вона справді золота ще й тим, що саме в осінню пору 1939 року здійснилася заповітна мрія її народу про возз"єднання своїх споконвічних земель".

Востаннє на державному рівні глорифікована істориком і політиком Мартинюком подія відзначалася у вересні 1989 року. Далі - "нинішня влада, яка йменує себе не інакше як демократичною і національно-патріотичною, вже майже двоє десятиліть поспіль ігнорує цю переломну в історії становлення Української держави віху".

Хіба нагадати, що сам автор є невіддільною частиною цієї "націонал-патріотичної" влади, віце-спікером Верховної Ради, неодноразовим депутатом парламенту, його партія входить в урядову коаліцію тощо.

Отже, ніщо не заважає Мартинюку со товаріщі приїхати чергового "золотого вересня" і спробувати пройтись вулицями Львова чи Тернополя святковою ходою...

Фраза. "Ми йшли у вересень крізь страйки і барикадні бої, крізь тюрми і концтабори. Під ворожими кулями падали кращі сини, але прапор Леніна багряно пломенів над нами, і в наші ряди ставали нові бійці. Ми боролися за Радянську владу і... перші пережили найрадіснішу пору свого життя - ми бачили, як зійшло сонце" (зі спогадів учасника Народних Зборів Західної України В.М. Паркулаба).

Вахтанг Кіпіані