Автор ідеї, натхненник фестивалю колишній чернівчанин і киянин, журналіст, поет і перманентний дисидент Ігор Померанцев керується ідеєю вічного притягання середньоєвропейських країн.

Це цікаве відлуння Австро-Угорщини, на думку Померанцева, все ще виразно звучить, все ще відіграє певну роль. «І найголовніше, воно корисне для України», – запевнив він в інтерв’ю дляZAXID.NET.

- Фестиваль проходить вже вдруге. І можна говорити про якісь речі, які стали головними у поетичному фестивалі«MeridianCzernowitz», про якій, судячи з географії учасників, у Європі знають більше, ніж в Україні. Отже, що б Ви могли сказати про головні риси фестивалю?

– У Пітера Брука є книга « Простір сцени», де є два ключові поняття – мертвий театр і живий театр. Так само з фестивалем – це живий фестиваль. Він не вигаданий, він дуже чітко мотивований.  З чим асоціюється назва Czernowitz, Чернівці? Із словом, із книгою. Я живу в Празі, мій дім в Лондоні. І  в Празі, і в Лондоні багато вулиць, названих на честь письменників, поетів. Але все це місцеві генії.  Вони можуть бути всесвітньовідомі, як Гашек, наприклад, але тим не менш  вони свої, вкорінені. У Чернівцях десятки вулиць названі іменами письменників і поетів: Ґьоте, Міцкевича, Стефаника, Емінеску, Целана, Ауслендер. Є парк Шилера, який був і в радянські, і в дорадянські часи.  Парк Шилера був бандитським місцем, але я думаю, що це справедливо, адже Шилер написав драму «Розбійники».  Всі ці імена щось значать для літературної топографії цього міста, для його літературної біографії. У цьому місті мав народитися літературний фестиваль, звичайно, його місце і дім у Чернівцях. Крім того, є така взаємна тяга, протяг між Австрією, колишньою метрополією, і, грубо кажучи, колишніми колоніями. Хоча насправді все це було цікавіше, тонше, драматичніше. Є взаємне тяжіння. Я називаю це «ретроспективною утопією», вислів не мій, він є в історії культури. Австрія зараз маленька десятимільйонна країна, проте вона називається  Остеррайх - “Східна імперія”. Мені здається, вона набрала повітря в легені, а видиху нема. Тому що нема ніякої імперії, а є ці 10-11 мільйонів. Вона дивиться на своїх колишніх сателітів з надією та цікавістю, а сателіти також почуваються… сиротами. Звісно, в тому, що я сказав, нема політичного змісту, але зміст культурний є. І взаємне тяжіння відчувається. Тому це не просто міжнародний фестиваль – це  німецькомовний український фестиваль. Для Чернівців характерні люди-перехрестя. Ольга Кобилянська була і німецькою письменницею, й українською. Вона – класик української літератури – писати починала німецькою.  Це була дуже висока  конкуренція. І думаю, що вона не витримала конкуренції.  Все життя вона писала німецькою краще, аніж українською.   

Або Василь Стефаник, який, до речі, дебютував у Чернівцях, був крім того членом австрійського парламенту, промовляв німецькою  Пауль Целан,писав румунською, перекладав з російської Єсеніна, Мандельштама. Ми можемо говорити, що Чернівці – перехрестя культур. Але були і цілком конкретні люди-перехрестя – вони є праобразом цього міста і натхненниками фестивалю. Де, як не тут, мають звучати вірші різними мовами?! Я говорив з гостями фестивалю, з німецькими, австрійськими поетами. Уявіть, що дитина читає давньогрецькі міфи і легенди і раптом потрапляє туди, де все це відбувається. Потрапляє не просто в Грецію, а на машині часу в міфічну давню Грецію. В ті печери, де був Одісей і народився Геракл. Щось подібне відчувають наші гості, для них Чернівці – це міфологія, що ожила.   Для гостей фестивалю це місто, в якому, як казав Пастернак, “дышит почва и судьба”, і вони відчувають цей нерв. І хоча по всьому цьому пройшов радянський каток, та каток був поганої якості, як усе радянське. Щось залишилося.

– Що приємно робити в Чернівцях? Мій приятель, коли був тут, сказав: тут приємно завести роман із дівчиною і прогулюватися з нею, тримаючись за руки.

– Ваш приятель абсолютно правий, тому що буковинські, чернівецькі дівчата унікальні. Подивишся з одного боку – румунка, з іншого – українка, а в фас – європейська жінка над міжнаціональними і етнічними бар’єрами. З концентрацією краси у нас все гаразд. З концентрацією геніїв – також.

– Ви прогулюєтеся Чернівцями? Якщо так, то де саме?

– У мене є свої улюблені місця у Чернівцях – місця впізнавання. Я був на вул.Федьковича, 76. Там поселилася моя родина у п’ятдесят третьому році. Я зайшов у двір і побачив виноград – такий само, як тоді. І спробував ці терпкі зеленкуваті ягідки на смак. Вони були такі ж ароматні, як п’ятдесят сім років тому. І я згадав цей смак. У дворі сиділи чоловік і жінка, не те щоб старі, а похилого віку. Ну, по-перше, чим вони займалися: вони сиділи і нарізали баклажани і перці, збиралися їх консервувати. Побачили мене і запитали, чому увійшов у цей двір. Відповів: «Тому що я тут жив» – «А кого ви пам’ятаєте?» Кажу: «Мені й імена пригадати важко. Тут жили родини Ковальових, Погорєлових, Померанцевих». –  «Ні, ми таких не знаємо. Тут жив Борис Соломонович». Я спитав: «Лікар?» – «Так. Лікар». І я сказав: «Я  пам’ятаю його, пам’ятаю його вигнуту волохату грудну клітку!».  І вони сказали: «А, ну ви тут жили». А я дружив із Борисом Розенбергом. З Борькою. Коли нам було шість-сім років…  Всі померли нині. І ось ця сценка мене розчулила. Це якась легка емоційна цинга. І ці ягідки зеленкуватого винограду, ніби горошини вітамінів. Я знайшов ці ліки.

– Що хвилює Вас у сучасній Україні?

– Режисер Олег Мельничук із Закарпаття привіз на фестиваль виставу за моєю книгою «КДБ й інші вірші». Я люблю театр сучасний, авангардистський, сильні рішення. Актуальний театр в естетичному сенсі. Подивився цю постановку і зрозумів, що ця вистава актуальна і в політичному сенсі, на жаль. Тому що зараз у Києві йдуть політичні процеси (очевидно, судові – авт.) або, принаймні, політично вмотивовані. Це значить, що фестиваль живий, але змінюються українські політичні декорації. Поки не можу точно сказати, наскільки радикально змінюються ці декорації. На жаль, і ця вистава і мої вірші виявилися політично актуальними. Я передав  свою книгу Юлії Тимошенко у в’язницю. Я не є прихильником її політичних поглядів і декларацій. Але тим не менш, оскільки вона перебуває зараз у СІЗО, передав їй  книгу «КДБ та інші вірші» з написом «Юлії Тимошенко. Актуальна книга».

- Повертаючись до середньоєвропейського чи то австро-угорського культурного ландшафту. Хто Ваші улюбленці ландшафту теперішнього і тодішнього?

- На фестивалі зібралися поети, які в своїх країнах стали кимсь на зразок поетичних “ікон”. Тому говорити про якусь перевагу одного над іншим неможливо. Ви знаєте, в такому товаристві я обираю вже не якість слова, а спосіб життя.  Я все ж таки автор двох книг про вино, і мені важко уявити себе серед страждальців. Я намагаюся все життя жити вільно. І поки що виходить. Я живу охоче. Тріщина не пройшла по моєму серцю.  Воно відгукується на сильні емоційні імпульси.  Серед цих імпульсів може бути печаль, не обов’язково захоплення чи  радість. Але… І я думаю про близьких мені людей в цій літературі. Мені подобається компанія Макса Брода, там є лицар Печального образу – Кафка.  Кафка майже не пив, а Брод любив шампанське. Мені здається, що я б добре почувався в цій компанії. У мене є відчуття ліктя. Я ж у Празі живу. Коли я випиваю шампанське, то думаю про Брода. Веселі були люди між іншим, навіть Кафка став сумним тільки коли захворів.

- На відкриття фестивалю говорили, що його мета “повернення Чернівців на культурну карту Європи”…

- Як кожне узагальнення ця декларація дуже вразлива. Насправді декларація. Я б звузив це твердження. І говорив би про територію культури. Насправді йдеться про те, щоб знову знайти своє місце в контексті історико-культурному. І якщо є гідні тексти, ти повернешся в цей контекст.  Для цього повернення  має бути пароль, віза. І ця віза – художній дар. Подивимося. На фестивалі були визнані поети. І так думаю, що вони привезли нашу загальну візу, з якою ми можемо повернутися на територію культури. Культури, за якою ми скучимо.

Довідка ZAXID.NET

Ігор Померанцев народився у Саратові. У Чернівцях закінчив школу і факультет романо-германської філології Чернівецького університету (1970). Вчителював у карпатському Селятині, працював у Києві в патентному бюро. Перші публікації в журналі «Смєна» у сімдесятих роках. В 1978 через утиски КДБ  був змушений емігрувати з СРСР разом з жінкою і 10-місячним сином - спочатку в ФРН, а згодом в Великобританію. Зараз живе в Чехії. Працює радіожурналістом  на "Радіо Свобода", редактор і ведучий програми «Повєрх барьєров».   Рідною мовою вважає російську, але саме українській дякує за відчуття коренів.

Сергій Воронцов

Фото Мілени Фіндайс