Характерно, що не менш яскраво Павло Вольвач проявився і в прозовій іпостасі: його роман «Кляса» (котрий свого часу неабияк зворохобив тихий плин літературного життя і був визначений багатьма критиками як «один з найживіших сучасних українських романів») витримав два перевидання в Україні й виходить турецькою мовою у стамбульському видавництві «DA».

Але передовсім Павла знають саме як поета. Останніми в серії поетичних книжок від Вольвача стали «Триб» (2009, «Факт») та «Вірші на розі» (2010, «Ярославів Вал»)…

— Те, що ви із Запоріжжя — відомо. А чи можете згадати конкретний день, коли начебто поет-маргінал Вольвач вийшов із «підпілля» і публічно заявив про себе?

 — Той випадок пам’ятаю добре, це був рік так 1992-й… Я з’явився в редакції запорізької газети «Наш город» (наголос на першому складі, хоча місцеві дотепники натискали на другий. — П.В.), що якраз проводила такий собі «поетічєскій чємпіонат». Вирішив спробувати, хоча газета й специфічна була, пам’ятається, а ще більш специфічний чоловік відповідав там «за культуру». Це один із запорізьких російськомовних поетів, який невдовзі пішов у політику, став народним депутатом і, здається, закінчив заступником відомої пані Вітренко. Ну, на той час він іще був більш вегетаріанських поглядів, не таких охотнорядських і кислокапустянських, але, коли вперся оком в україномовні вірші, важка задума таки лягла на його чоло. «А почему вдруг Махно?» — «Та подобається…» Поет наставив на мене випуклі скельця окулярів, зітхнув, і вже на довше поринув у тексти. За стіною — було чутно — цокотіла друкарська машинка, в коридорі стукали метушливі підбори… «Но вы же из Западной?» — за кілька хвилин перепитав він з надією. «Ні, зі Східної… — жорстокосердно відповів я. — Причому, до сьомого коліна. В три поверхи…» Поет зітхнув іще важче і знову зашарудів аркушами. Так і почалося…

— Маєте в письменницькому активі вісім поетичних книжок, роман. А могли б самі щось вирізнити із цього авторського шерегу?

 — Навряд. Мені всі книжки однаково близькі. Той-таки «Марґінес», перша тоненька книжечка на жовтуватому папері, 50, здається, сторінок. Чи «Південний Схід», що став своєрідним підсумком «запорізького» періоду і творенням певного південно-східного міфу, чи «Триб», у якому деякі критики вбачають вихід на «стереометричне» освоєння українського часопростору. Інші теж не стали чужими, теж не відмовляюся від них. І всі потім важко відкривати, ніби аж ніяковієш від колишніх власних рефлексій, емоцій… Та й сумніви, про які я вже неодноразово говорив, діймають: справді-бо, кому потрібне все те, що пишеш ти, та й не тільки ти? Кому воно зігріває душу, що воно і як може змінити в цьому житті й світі, та й чи повинно змінювати? Нема одвіту… Але «Клясу» я б таки вирізнив. Бо дуже вже вплинув на мене цей роман, дуже вже багато попривідкривав чогось такого — і в довкіллі, і в собі самому, про що й не підозрював. Мені йшлося написати цю книжку. Щоб осмислити й зафіксувати той час і світ, свідком якого був саме я. Щоб довести, що прозове слово, яке абсолютно різниться від поетичного, теж не втікає з-під пальців, а таким собі «кубиком-рубиком» складається в автономний, але цілковито живий світ, куди потім вільно заходити всім бажаючим і небайдужим… Хоча ні, не так. Не складається світ, а виривається із м’ясом і кров’ю з прожитої реальності і лягає на сторінки: ось він, димить свіжою плоттю, шкіриться золотофіксовими посмішками… Так точніше.

— Сумніви, про які ви говорите, мають, напевно, естетичне чи психологічне підґрунтя. А як впливає на вас соціальний, політичний простір? Як ви ставитеся до навколишніх реалій? Що вас надихає?

 — Я реагую на життя. Саме від зіткнення із життям, із реальністю з’являється більшість моїх текстів. А щодо ставлення до політики… З одного боку, наче б ніяк не ставлюся, якщо розуміти «політику» як тайни кабмінівського двору, верховнорадівські міжсобойчики, чи партійні тусовки, чи навіть мітингові перманентні променади київськими бруками.

Але ж, повторюю, не в закритому просторі живеш, не у вежі... Ніздрями самосійного культуролога-інтуїтивіста я відчуваю все те безпросвіття й незатишок, які зависають десятиріччями й згущуються, які б влади не змінювалися. Як це може не пригнічувати? Чи як може не позначатися на мені майже повна, якщо не втраченість, то маргіналізація, нереалізованість, неприлаштованість мого покоління, трохи старших-молодших, тих людей, що входили в літературу якраз на хвилі найвищих романтичних національних і всіляких інших сподівань? Де Юрко Ґудзь, де Аттила Могильний, де Улян? Та й не лише вони…

Найбільше ж пригнічує усвідомлення, що, попри всі зовнішні тиски й підступи «воріженьків», причина головних українських бід — у нас самих, у нашому менталітеті. Щось там не так, якийсь — дозволю собі автоцитату — «глибинний глинобитний ґандж», який треба усвідомити, висповідати й викорчувати. Чи, може, вичавлювати по краплі, не знаю. Але щось із цим робити треба, інакше — шлях стелиться вслід за ацтеками та за убихами…

— А що ж робити?

 — Я промовчу… Та й чи маю право на поради аж такого масштабу й рівня? Запам’яталася суперечлива теза Бориса Гребенщикова про колег-музикантів, які заявляють, мовляв, якщо ви знаєте мої пісні, то тепер послухайте, що я вам скажу як громадянин. А дратівливого БҐ цікавить якраз їхня музика, а не їхня думка. «Якби ти був загальновизнаним мудрецем… геніальним аналітиком з неймовірним політичним чуттям, я б тебе послухав, а так...» Щоправда, за цю думку Гребня занесли в розділ «Дерьмометр», є такий на російському сайті «Ґрани.ру», куди зазвичай потрапляють усілякі дурні й невдалі вислови, як правило, мовлені доволі одіозними людьми. Але щось у цьому є…

Отже, з порадами важко. Загалом, намагаюся зберігати енергію для художнього тексту.

— Останнім часом ви працювали заступником головного редактора журналу «Сучасність». Це один з найповажніших українських часописів. Але, схоже, доля в нього така ж невесела, як і в більшості нинішніх подібних видань?

 — Та хіба тільки в часописів? Втім, всього не охопиш. Скажу за журнал. Справді, «Сучасність» — найавторитетніший, як на мене, український часопис, заснований діаспорою ще далекого 1961-го, а потім, з настанням незалежності перенесений в Україну.

До речі, це ж півстоліття якраз цього року виповнюється, ювілей. Тим прикріше, що «Сучасність» практично припинила існування. Причина банальна і звична, як на наш час, — брак коштів.

Головний редактор Тарас Федюк робить усе можливе, аби реанімувати часопис, знайти інвесторів чи меценатів, але поки що ситуація не дуже райдужна. Такі-от справи. Ганьба, але на всю Україну, виходить, немає людей, готових у скрутний момент підтримати журнал, на сторінках якого вперше оприявнилися практично всі найголосніші твори й найголосніші імена української літератури останніх десятиріч! Виходить, немає нікого: ні емоційних калинопідіймальних «патрійотів», ні раціоналістичних прагматиків «нової хвилі», ні опозиційних, ні провладних, ні «львівських», ні «донецьких», ніяких… Тільки смуги за літаками, що мчать «еліту» в Африку на полювання. Та ще вітер ворушить бутафорні стріхи в Батурині…

— З київським поетом Олексієм Зараховичем, ви, пам’ятається, започаткували кілька років тому мистецький проект «Українсько-російський словник». Був навіть поетичний вечір у Музеї літератури, де два автори навпереміну читали вірші — українською і російською. В чому суть цього проекту і яка його подальша доля?

 — Так, було таке. Якось за чаркою кави ми з Льошею Зараховичем, талановитим київським поетом, моїм приятелем, вирішили спробувати винести на публіку такий поетичний діалог, розмову двох авторів, один з яких пише українською, а інший російською. Поєднати на сцені, перед слухачами не лишень мови, а й різнопланові поетичні стилі, причому в контексті саме єдиної української культури. Принаймні «багатоярусному» киянину Зараховичу Плужник і Зеров не менше, а то й більше близькі, ніж Маяковський чи Мандельштам. Не мені судити, як нам це вдалося. Але те, що спроба виглядала цікавою, це факт. По перше, змішалися дві поетики, два світи — рейки, дими, маслини, кутаста «пролетарськість» та південна спекотність, і — навзаєм — річка, вільглість, верші (не плутати з віршами), «чухонь», луска, тополиний пух, київсько-«міщанська» легкість… По друге, я пам’ятаю той зал, заповнений ущерть людом, половина якого ніколи б не прийшла на Зараховича, а інша й краєм вуха не чула про Вольвача, ну й, відповідно, теж ніколи б не прийшла на його сольний вечір.

— Як відомо, середовище літераторів досить своєрідне, що обумовлене самою специфікою професії. Чи дружите з кимось із колег-письменників?

 — Друзі, як правило, набуваються в юності, в молодості. В мене теж так. До того ж, друзів не може бути багато, це подарунок долі, це від Бога. Втім, і про неможливість письменницької дружби говорити не буду, бо існують такі щасливі приклади, і зовсім не поодинокі. На даному етапі в мене є ряд колег, з якими почуваюся в цьому світі значно тепліше, впевненіше. Можу їх назвати, детально перерахувати, але раптом, як водиться, когось забудеш, і мимохіть образиш достойних людей. А я цього робити аж ніяк не хочу.

— Якою буде наступна ваша книжка?

 — Дуже динамічно, дуже рясно виникають вірші останні пару-трійку років. Це, мабуть, потрапив у такий струмінь, у такий період, коли осягаєш світ саме в поетичній формі. І мислиш не віршем-другим, а саме блоками, книжками віршів. Тож такий черговий етап завершився — чи продовжився? — черговою поетичною книжкою.

Надія Степула