Минуло трохи часу. Читаю в «Дзеркалі тижня» (число від 16 жовтня) в матеріалі професора Миколи Тимошика про участь українських книголюбів в Ашґабатській книжковій виставці: «...Йдеться про те, що на початок третього тисячоліття у нас склався добрий гурт професійно підготовлених і рішуче налаштованих на результативну працю видавців і друкарів, які вміло продовжують кращі традиції своїх попередників на видавничому полі, не лише продукуючи немало гарних, конкурентоспроможних книг, а й результативно стверджують українську книгу у світовому книговидавничому морі». Ось! Підтвердження висновків, не тільки я так думаю… Але ж далі в матеріалі професора більше негативу про стан книговидання в Україні, аніж позитиву, особливо порівняно з ситуацією на книжкових обріях Туркменистану («...виведення галузі з перманентної кризи... ; ...повернення втрачених набутків... ; ...ствердження ЇЇ Величності Книги... ; ...більшість тих, хто сходить сьогодні в Україні на владний олімп, не читає і не шанує української книги...»).

Отже, не все так добре на книжкових просторах України. І вже важко мені було зупинитися, хотілося дійти до тих вершин у державі, звідки керують процесами книговидання та книгорозповсюдження.

Тим, хто не знає, повідомлю відразу: Держкомвидаву (органу, який би займався книжкою від видавництва до бібліотеки або прилавка книжкового магазину) в Україні немає. Є департамент видавничої справи та преси у структурі Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Отже, хто керує Держкомтелерадіо, той керує й усіма процесами у книжковій сфері. Голова Держкомтелерадіо — Плаксюк Юрій Олександрович.

Тут я згадав...

Перше пришестя Плаксюка

…Сюжет на телевізійному каналі СТБ. Із всесвітньо відомої книжкової виставки у Франкфурті. Невеличким виставковим майданчиком, поправляючи книжки і буклети, нервово походжає невисокий чоловік. «Мал золотник, да дорог», — промовляє він собі під ніс (про себе чи про експозицію української книжки?), а потім зривається на крик і звинувачує тележурналістів у тому, що виставковий майданчик України менший, ніж у інших країн, що немає книжок відомих українських авторів та їх самих, і ще в чомусь... Це і є Юрій Олександрович Плаксюк, який прийшов до керівництва Держкомтелерадіо у квітні нинішнього року. Доти Юрій Олександрович обіймав керівну посаду в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення України. Тож роботу телевізійників та радійників, може, знає, а може — й не знає, судячи з того, з якими порушеннями видавалися телевізійним каналам ліцензії на мовлення, що засвідчує порушена прокуратурою Шевченківського району м.Києва кримінальна справа №49-3025 від 8 жовтня 2010 р. (зловживання службовим становищем та ін.).

За час роботи Юрія Олександровича на посаді керівника Держкомтелерадіо (100 днів давно минуло, можна було б і відзвітувати) з участю підзвітного йому Державного комітету Україна взяла участь у кількох міжнародних виставках (Мінськ, Москва, Ашґабат); було проведено книжкові виставки-ярмарки в Києві та Львові. Особливого резонансу ці події не отримали, відомі вони лише невеликій кількості зацікавлених осіб. Тож говорити про якісь здобутки України у популяризації книжки важко.

Серйозним напрямом роботи Держкомтелерадіо є формування програми «Українська книга». Програма має бюджетне фінансування. У процесі її виконання за заявками видавництв відбираються варті уваги читача рукописи, фінансуються, видаються, надходять до бібліотек. Тиражі, звісно, невеликі, але завдяки реалізації програми автори (письменники, науковці) отримують можливість оприлюднити свою працю; видавництва одержують фінансову підтримку держави; зацікавлений читач має змогу ознайомитися з новими виданнями. А Україна, представляючи достойні видання на книжкових виставках-ярмарках, може таким чином заявити про себе як про висококультурну державу.

Що ж із програмою «Українська книга» у 2010 році? Її затвердили... 14 жовтня 2010 року. Не головне — коли, а головне — що затвердили. Та все-таки, чому з таким запізненням? Можна вигадувати причини, але, здається, причина одна, і вона лежить на поверхні. Перш ніж затверджувати програму, Юрій Олександрович створив при Держкомтелерадіо Консультативно-експертну раду з питань видавничої сфери при Держкомтелерадіо (наказ №259 від 29 вересня 2010 р.), наділивши її досить великими повноваженнями. Затверджене положення про вищеназвану раду дозволяє їй втручатися у діяльність Держкомтелерадіо («...підготовка пропозицій щодо необхідності прийняття нових та внесення змін до існуючих нормативно-правових актів; фінансово-економічної оптимізації діяльності видавництв; добору, перепідготовки кадрів у видавничих організаціях»). «...Матеріально-технічне забезпечення діяльності Ради здійснюється Держкомтелерадіо (бюджетна організація?! — Авт.)». Якщо взяти до уваги положення про Консультативно-експертну раду з питань видавничої сфери при Держкомтелерадіо, то вона повністю має підміняти (дублювати) діяльність департаменту видавничої справи та преси Держкомтелерадіо. Питання: навіщо?

Поглянемо на склад ради. За положенням, до ради входять науковці та практикуючі фахівці (висококваліфіковані) у видавничій галузі. Отож, голова ради Шевченко Василь Григорович — заступник голови Держкомтелерадіо у відставці. Члени ради: Сенченко Микола Іванович — директор Державної наукової установи «Книжкова палата України імені Івана Федорова», заступник голови ради; Гоян Ярема Петрович — директор Національного видавництва дитячої літератури «Веселка», голова ради директорів державних видавництв; Онуфрійчук Михайло Якович — президент Української асоціації виробників поліграфічної продукції; Теремко Василь Іванович — директор видавничого центру «Академія», віце-президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів; Лисенко Світлана Петрівна — помічник голови Держкомтелерадіо, секретар ради. Оприлюднити невеличкий перелік членів ради важливо, бо більшість книговидавців України про створення цього громадського органу та його склад не відають. Але хто ж це — заступник голови Держкомтелерадіо у відставці («у відставці» — є така посада?) Шевченко Василь Григорович? Відома персона...

Друге пришестя Шевченка

Про Василя Григоровича Шевченка багато було писано у пресі, є про нього цікавинки і в українському інтернеті. З 2002 р. пан Шевченко працював у Держкомтелерадіо на громадських засадах, а з 2004 по 2009 р. — заступником голови Держкомтелерадіо. Звільнився за власним бажанням. Але запам’ятався він українським видавцям тим, що був куратором програми «Українська книга». Аби державні гроші не «пропадали» в якихось там видавництвах «Урожай» чи «Музична Україна», Василь Григорович допоміг зареєструвати своїм «любим друзям» видавництва ТОВ «Видавничий дім «Світ знань», ТОВ «Видавничий дім «Юридична книга», ТОВ «Видавництво «Владослав», ЗАТ «Страхова компанія «Сфера» тощо. І щоразу Василь Григорович «вставляв» у програму «Українська книга» видавничі проекти своїх фірм. А ще — видавництва своїх товаришів, за що вони були йому дуже вдячні. Якість поліграфії виданих книг турбувала Василя Григоровича найменше. Щоб не витрачати кошти на оренду, користуючись своїм службовим становищем, він розмістив свої підприємства на державному видавництві «Веселка» (чи не тому директор видавництва пан Гоян увійшов до Консультативно-експертної ради з питань видавничої сфери). А деякі інші свої підприємства (знову ж таки — з висоти керівної посади) Шевченко зареєстрував за адресою видавництва «Вища школа». У 2004 р. Василь Григорович за програмою «Українська книга» спрямував державні кошти на власне видавництво «Владослав» для видання книги «Митці України». Книжку не видано, кошти не повернено. Епопея з невиданою книжкою «Митці України», видавництвом «Владослав» та державними коштами триває досі. Господарський суд міста Києва (№39/2 від 21.04.2008 р.) видав наказ «Про примусове виконання рішення» Господарського суду щодо стягнення з ТОВ «Владослав» на користь Держкомтелерадіо боргу на суму 730474,08 грн. Василеві Григоровичу, тобто видавництву «Владослав», досі вдається уникати сплати, але не слід забувати, що «Наказ дійсний для пред’явлення до 21.04.2011 р.».

Що ж було далі?

Процитую Андрія Зозулю («Чому посварилися Юлія Тимошенко і Іван Васюник», газета «Час»): «...такий собі «дядя Вася». ...Небачений протекціонізм і «малярські» навики (Василь Григорович починав трудову діяльність малярем) в організації книговидавництва в Україні привели до того, що його діяльність стала об’єктом службового розслідування. Роздувати скандал не стали, але тихо відсторонили Василя Григоровича від роботи в експертній раді Держкомтелерадіо, яка займалася закупівлею літератури за бюджетні кошти. І це не залишилося непоміченим. Видавці відзначили той факт, що ситуація з книговидавництвом покращала. Вперше книги були видані у повному обсязі і своєчасно. Після чого в Держкомтелерадіо Василя Григоровича не допускають до участі в роботі експертної ради».

Андрію, не тільки допускають, а й призначають керівником!..

P.S. Хотілося проілюструвати ситуацію коментарем видавців. Але жоден із опитаних українських видавців не захотів персоніфікуватися. Жоден! Бояться! Один із найстарших і найдосвідченіших сказав: «Називати мене не треба, зв’язуватися з Шевченком і Плаксюком — собі дорожче. Я чоловік непитущий, але нині така ситуація, що в кінці кожного дня хочеться напитися. Те, що будувалося, створювалося багатьма людьми, сьогодні паплюжиться. Наприклад, коли керував комітетом пан Прутник, Україна була почесним гостем на книжкових виставках-ярмарках у Варшаві, Мінську, Москві, програма «Українська книга» фінансувалася й виконувалася.

Можна було б закінчити риторичним запитанням: хто кого здибав — Юрій Олександрович Василя Григоровича, чи навпаки? Але відповідь не суть важлива. Чи буде користь українській книжці від першого пришестя Юрія Олександровича і другого пришестя Василя Григоровича? Я особисто, українські книговидавці і читачі були б задоволені, якби на це запитання по суті відповів кожен із них…

Олександр Краснопьоров