– Російськомовну літературу в Україні сьогодні презентує ряд яскравих імен. Які у неї, на Вашу думку, перспективи на українському та російському книжкових ринках?

– Тут варто відокремити белетристику від літератури некомерційної. Першу я знаю погано, хоча особисто знайомий з двома визнаними лідерами сьогоденного процесу. З талановитим белетристом Яном Валєтовим ми взагалі однокласники. З 1975 по 80-й рік ми складали удвох наймолодшу, «шкільну» секцію Дніпропетровскього Клубу Фантастів. Я ще в студентські роки перейшов на вірші та есеї, Ян, після довгої павзи – на політичний детектив та «економічний трилер». Це єдиний автор в подібних жанрах, якого я читаю – причому з великим задоволенням. Він увійшов на український ринок з першими повістями та романами в середині 2000-х (з цього приводу скористаюся нагодою подякувати за дружню підтримку Костянтинові Родику), зараз активно видається ще й в Петербурзі.

Андрій Курков – головний метр детектива та споріднених з ним жанрів. Гадаю, він має на російському ринку великі перспективи; на українському ж та європейському він вже давно зайняв важливе місце.

Щодо російськомовної літератури мало- та некомерційної, насамперед поезії, яка мені знайома набагато краще, то вона перспектив не матиме на будь-якому ринку. Навряд чи тут можливі «національні особливості»: епоха капіталізму всюди має, окрім очевидних плюсів, однакові неминучі мінуси. Скаржитися безглуздо, краще просто «фандрайзити», шукати підтримку цій літературі з боку бізнесу, меценатів або державних інституцій. Список найцікавіших авторів тут починається для мене, в будь-якому жанрі, з сімферопольця Андрія Полякова...

– А чи існує якась підтримка власне з російського боку?

– Про якусь спеціальну фінансову підтримку з боку Росії я, на жаль, не чув; можливо, це запитання до конспірологів... (Сміється) Як, до речі, не чув і про підтримку з боку України, – чого мені, чесно кажучи, шкода ще більше. Втім, існує підтримка Росії нерегулярна й не орієнтована конкретно на Україну – у вигляді літературних премій; скоріше за все, існують також якісь гранти. По-перше, це «Русская премия», яку присуджують російськомовним літераторам з усього світу, окрім самої РФ. У цьому році друге місце в номінації «поезія» отримав якраз киянин Олександр Кабанов з «кросс-культурною» книжкою «Бэтмен Сагайдачный» (видавництво «Арт Хаус медіа»). Гадаю, це непогана новина не тільки для поета Кабанова, але й для країни України...

Ми з дружиною пішли подивитися на вручення. Проект цей очевидно імперський, точніше постімперський. Можна наполягати на його суто політтехнологічних завданнях, але варто згадати про аналогічну культуртрегерську роботу з розповсюдження та розвитку своїх мов у світі, що провадять колишні метрополії колоніальних імперій – французької, британської, португальської та інших. Можна доказувати, що російськомовна культура в Україні – «П’ята Колона Імперії Зла», але скоріше, все ж таки, це один з двох основних культурних ресурсів держави, і його слід теж розбудовувати та підтримувати... Так чи інакше, доки російськомовна культура в Україні перебуває в ситуації пасербиці, вона буде бачити свій духовний центр у Росії. Друге є наслідок першого, перше підігрівається другим. Далі виходить зачароване коло...

– Ви вже згадували про Андрія Полякова. Як оцінюєте «білінгвальний» проект «Кордон», над яким Ви працювали разом з ним та Сергієм Жаданом?

– Гадаю, що попри велику кількість позитивних рецензій та відгуків, проект цей був вповні невчасним. Авдиторія ще не звикла до ідей геопоетики, на принципах якої збудована книга. Формальні інновації були теж досить різкими: відсутність імен авторів у змісті (перша справжня реалізація «смерті автора» за Роланом Бартом), провокативна «єдина» російсько-українська абетка, за якою скомпоновано вірші трьох авторів, що пишуть на двох мовах... Тому «білінгвальність» мені здається терміном не зовсім точним: у метафоричному сенсі, в цьому випадку справді маємо таку собі єдину мову , що не має стосунку до лінгвістики української чи російської. Мову прикордонного метакультурного домену чи зони «внутрішньої транзитності», як висловився Жадан. Можна жартувати про «метафізичний суржик», але Поляков сказав про це ще простіше: «одна поезія»...

– У Берліні щойно вийшла інтернаціональна наукова збірка «Geopoetiken» – перша в історії книга з цієї проблематики. В передмові укладачі Сільвія Зассе та Магдалена Маршалек посилаються на Ваш Кримський клуб у Москві як на «найбільш успішний вияв геопоетичних ідей». Прокоментуйте, будь ласка.

– Коли я в 90-ті роки, за саркастичним формулюванням живого класика сучросліту Миколи Байтова, « носився з цією геопоетикою, висолопивши язика », ніхто не міг припустити, що за півтора десятиліття слово, вигадане паризьким поетом Кеннетом Уайтом, стане поняттям не лише концептуального мистецтва, а ще й гуманітарної науки. Принаймні, якби мені хтось таке сказав, я б не повірив! Підкреслюю, наді мною кепкували навіть найближчі друзі... І я дуже вдячний Юркові Андруховичу, який, виступаючи з лекціями в університетах Заходу, як справжній місіонер, повернув туди цей термін, – додавши йому академічного блиску.

– Ви часто пишете про спорідненість між геопоетикою та геополітикою. Наскільки це жарт, а наскільки серйозно?

– Зараз я прийшов вже до максимально «гібридного» формулювання... « Геопоетика – це продовження геополітики, але лагідними методами ». Звісно, тут існує багато переконливих виключень, але все ж вони – виключення з певного правила. Наприклад, розвиток геопоетики як наукової дисципліни в сьогоднішній Європі, без сумніву, тісно пов’язаний з завданнями культурного та ментального поєднання двох Німеччин – що були розколоті процесами суто геополітичніми.

Ще яскравий приклад – фестиваль «Барикада на Тузлі», який я допомагав організувати Олесеві Донію. Для участі в проекті, покликаному, зокрема, означити геокультурну самість України, приїхали кілька зірок російської поезії. В якийсь момент на березі моєї, не побоюся сказати, рідної Тузли зненацька з’явився музейний махновський кулемет – незмінний лейбл «Барикади», використання якого мені дуже подобається. Це щоразу дуже смішно та драйвово. Але коли він повернувся приблизно в бік Кубані – колеги звинувачували мене (слава Богу, лише упродовж кількох хвилин, доки не з’ясувалася пародійна суть акції) в підтримці ксенофобії...

А недавно я вперше за 22 роки відвідав Абхазію – край моєї юності, з яким пов’язані в мене сильне почуття щастя та дивовижні спогади. Мене запросили на відкриття культурного центру імені Даура Зантарія, класика абхазької прози, з яким ми дружили з 1986 року, коли я вперше був у відрядженні до Новоафонського рибколгоспу як іхтіолог. Знову сильні почуття, – як при поверненні до субтропічного Едему... Якщо я спробую зробити там новий поетичний, себто геопоетичний проект, а спробувати дуже хочеться, – уявляю собі майбутні звинувачення в амбіціях геополітичних! Цього разу, відповідно – імперських.

– Ви так впевнено говорите про майбутні проекти. Невже вдається все, за що беретеся?

– Звичайно, ні! Зроблено далеко не все, що заявлено, дещо – зроблено набагато пізніше, ніж планувалося. І накопичилися пара-друга проектів, які вперто гальмуються, незважаючи на свою переконливість...

З мадагаскарським контекстом все зрозуміло: там перманентна урядова криза, країна знову роздирається «між двома президентами», аж ніяк не до міжнародних арт-концептів. Важче зрозуміти, чому застряг Футурологічний конгрес, ще в 90-х роках запропонований для Дніпропетровська, як ідеальне іміджеве рішення для цього супер-індустріального, напівкосмічного мегаполіса. Зворотним боком медалі, популярним додатком до елітарних дискусій мусив стати фестиваль мистецтв «Рідка птиця» – недарма ж місто лежить на середині Дніпра (точніше, його українського відрізка). Чесно кажучи, я сам ще не брався всерйоз за втілення цього наміру, але мої друзі-ентузіасти час від часу кладуть роздруківку на стіл відповідальним чиновникам та потенційним спонсорам. Між іншим, кілька років тому вони бачили у високих кабінетах заяву з тією ж концепцією та тією самою назвою, але за дещо іншим авторством. (Сміється) Але надалі – така сама тиша. І я думаю: певно, у ідеї нема взагалі ніяких перспектив, якщо вона не працює навіть тоді, коли її вкрали?..

– Колись ви писали щось кумедне про конкуренцію між росіянами та українцями в справі любові до південних країв, особливо до Мадагаскару...

– Так, писав років десять тому. Причому забавно й показово вже те, що статті мені замовили одночасно два московських ЗМІ – «Русский журнал» та «Украинское обозрение», що його очолював покійний нині Олександр Руденко-Десняк, чудова людина та письменник, першопублікатор російських перекладів Миколи Хвильового. Дозволю собі процитувати кілька фраз з «УО»: «… Звертає на себе увагу вражаюча частота українських прізвищ на ключових постах і у важливих пунктах культурної співпраці. Ім´я першого директора радянського Будинку дружби в Антананаріву – Андрій ЛАПОТЕНКО. Перший представник АПН на острові – Юрій ОЛЕЙНІЧЕНКО. Перший і беззмінний голова Товариства дружби СССР–Мадагаскар, що перестало існувати разом із Союзом, – Юрій РОМАНЕНКО. Перший (і поки що беззмінний) директор російського Клубу друзів Мадагаскару – Ігор СИДОРЕНКО. <...> Радянський тренер малагасійських збірних з футболу (і кавалер, між іншим, Ордена Заслуг перед Мадагаскаром) – Євген КОВАЛЕНКО. У книжки-фентезі “Острів Русь”, де з Мадагаскаром ототожнюється Київська Русь – два автори: Юлій Буркін і Сергій ЛУК´ЯНЕНКО ...» (Нагадаю, що Сидоренко – це моє прізвище за пашпортом.)

Так от, кілька місяців тому до мене звернулася в Москві автор першого російськомовного туристичного гіда по Мадагаскару та запропонувала стати науковим редактором цього піонерного видання. Зовуть автора – Ольга ЧЕРЕДНІЧЕНКО. Як я писав колись з іншого приводу, «ноу, как говорится, комментс!»

– І наостанок - побажання читачам від Ігоря Сіда.

– 2008 рік я практично цілком прожив в Україні. І побачив, що українська преса пише про Росію так само тенденційно та часто несправедливо, як російська преса – про Україну. (Взагалі, хоча позитивні сторони в України та Росії сильно відрізняються, їх негативні сторони сильно збігаються.) Тож хочу побажати читачам обох країн критичніше сприймати будь-яку інформацію в пресі, а при можливості – більше спілкуватися між собою особисто, щоб не підпадати під медіа-стереотипи. Я цілком згоден із славетним українським філософом (за визначенням, знову ж, Жадана) Леонідом Кучмою, який висунув епохальний слоган « Україна – не Росія ». Але ця максима не значить, що якась з двох країн краща. Вони просто різні.

Довідка ZAXID.NET

Ігор Сід народився 1963 р. у Криму. Закінчив біологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Перші літературні публікації – з початку 1980-х. В 1985-91 рр. – біолог, потім художник-натураліст в експедиціях по країнах і островах афроазійського регіону, а також в Антарктиці. В 1993-95 рр. - куратор літературно-культурологічних фестивалів "Боспорський форум" у Керчі, з 1995 – Кримського геопоетичного клубу в Москві. Організатор багатьох міжнародних культурних проектів, зокрема російсько-українського літературного фестивалю "Південний акцент" (1999), першого афро-українського фестивалю "Ангола-Україна" (2001), співорганізатор українсько-російсько-білоруського фестивалю "Барикада на Тузлі" (2008). Розбудовує й реалізує на практиці ідеї геопоетики, організатор 1-ї та 2-ї міжнародних конференцій з геопоетики (1996, 2009, Москва). Засновник кримсько-московської поетичної групи "Півострів". Укладач першої аудіоантології сучасної російської поезії "СПА" ("Сучасна Поезія від Авторів"). Крім власних віршів і есеїв, публікував переклади української поезії та прози (Ю.Андрухович, С.Жадан та ін.). Займається питаннями співробітництва із країнами Африканського регіону. Член Російського ПЕН-клубу. Живе в Москві та Керчі.

Наталя Пасічник 

Фото: www.vavilon.ru