«Любити свій край не є злочин!»

Івана Сокульського судили тричі, щоразу за різними статтями, але зміст був один і той самий: «автор крамольных стихов и статей», «ярый антисоветчик», «националист», «особо опасный рецидивист».

«Нема у мене ніякого криміналу, — неодноразово заявляв поет. — Любити свій край не є злочин!».

Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української духовності і культури.

«...Нам закидають (україномовному національно-визвольному рухові), що ми ніби проти братерства. Як же воно насправді? Хто насправді тим тільки й займається, що руйнує прекрасну ідею братерства? Великоросійська колоніальна політика, великодержавний шовінізм!
…І навіть тепер, коли «в ім’я братерства» було вчинено стільки злочинів (сталінський геноцид по відношенню до України) — все ж ми готові простягнути руку дружби будь-якому народу, в тому числі й російському. Тільки щоб то була дружба, а не пустопорожнє слововживання, безсоромна спекуляція високими словами. Виходить, що братерство — то якась однобічна фальш. Ми вам зобов’язані бути братами, а ви до нас можете ставитись, як вам вигідно…». Так писав поет, перебуваючи у слідчому ізоляторі ще 1980 року, тобто, тридцять років тому. Звучать ці слова сучасно й нині.

Сокульський був начисто позбавлений націоналізму, про це свідчать його вірші й листи до рідних: «…І ось доля кидає мене в Татарську АРСР. Не знаю, хто це і в який спосіб зумів нав’язати мені думку, що татари, порівняно, скажімо, з росіянами чи українцями — це малокультурний і темний, ледь напівдикий народ — азіатчина та й годі!

Приїхавши в Казань і почувши татарську мову, на власні очі побачивши місцевих татар, а надто почувши їхні пісні (по радіо), перейнявся симпатією до цього народу. Виявляється, мова татарська досить милозвучна… А в піснях чується безмежний простір степів і чарующа екзотика сходу. Люди тут здебільшого м’якого характеру, морально зібрані і підтягнуті.

Побутові умови тут набагато ліпші, ніж у нас. Всюди чисто, акуратно. Татарія — сторінка в моєму житті, якої вже не вирвати, як сторінку із щоденника».

«З ярликом на шиї, мов з петлею, я іду на сором і на глум!» — писав поет після свого першого арешту (1969 року). В автобіографії 1992 року І.Сокульський зазначав: «Перемінити чорновий начерк долі, з яким народжуємось, не в змозі вже ніякі обставини нашого подальшого існування в світі. А місце і час народження — початкова точка відліку на її, долі, координатах. Дніпро, Пороги, Степ, як то мені бачиться, стали своєрідними трьома мітами мого життя…».

Пороги на річці поетового життя

У сімейному архіві Сокульських зберігається акт, датований березнем 2000 року, про повернення особистих речей, вилучених співробітниками КДБ при обшуку та арешті Івана Сокульського (у квітні 1980 року). Серед 133 найменувань — безліч рукописів віршів і статей, копіювальних аркушів із відбитками машинописних текстів, книжок, записників, учнівських зошитів із позначками поета, листів до матері, дружини, дочки, конвертів з адресами друзів, чотирнадцять фотографій, друкарська машинка...

Серед цих реліквій під номером 27 значаться 16 сторінок чернеток автобіографії І.Сокульського, написаної в Дніпропетровському слідчому ізоляторі (квітень-травень 1980 року). На жаль, в акті представлено всього шість сторінок — інші десять зникли в надрах КДБ... Усі аркуші і вставки автобіографії позначено штампами КДБ «Речовий доказ. Акт №...». Цитуємо один із фрагментів «вещдока преступления против государства»: «Народився в степовому хуторі лівого берега Дніпра 1940 року. Батька свого Григорія знаю лише зі слів матері та фотографії тих часів. А був він людиною незборимо веселої, заповзятливої вдачі і найбільше, що любив, — це співати. Посадив молодий садок, та доглядати його не судилось — почалась війна. Двадцятитрьохлітнім запам’ятала його мати, таким же молодим уявляю його і я…».

Мати поета, Надія Іванівна, працювала дояркою в колгоспі, мала найвищі в районі надої молока, нагороджена орденом «Знак Пошани», її портрети друкували районні та обласні газети, але доля цієї великої трудівниці виявилася трагічною:

…Плаче і сумує неба

синь похила.

Навіть невідома мужова могила.

Сина теж немає —

за яким кордоном?

Видивлено очі далечінню —

дзвоном.

Випитано долю докором —

думками.

Виспівано душу болем і роками.

Знаю, не розважать

всі мої слова.

Вкотре біль збираєш,

тричі удова!

Про себе Сокульський розповів у своїх віршах, статтях, учинках: це було сходження сільського хлопчака з безперспективного хутора до вершин Честі, Правди і Свободи, його становлення як Поета і Особистості! У ті роки це був неймовірно тяжкий і небезпечний підйом...

13 липня 1940 року — народився на хуторі Червоний Яр Синельниківського району Дніпропетровської області.

З тринадцяти років почав писати вірші.

13 травня 1966 року — був виключений з комсомолу, відрахований з університету «за повєдєніє не совмєстімоє со званієм совєтского студєнта» (мовою КДБ — за націоналізм).

13 липня 1969 року — перший арешт, засуджений на чотири з половиною роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму.

13 січня 1981 року — засуджений удруге за ст. 62, ч. 2 («антирадянська агітація і пропаганда») на максимальний строк як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п’ять років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

3 квітня 1985 року за дев’ять днів до закінчення строку ув’язнення засуджений утретє ще на три роки...

13 квітня 1988 року почалося естафетне голодування дружин політв’язнів Орисі Сокульської і Ольги Стокотельної-Горбаль.

2 серпня 1988 року звільнений з ув’язнення.

Загальний строк тюремного ув’язнення поета — 13 років.

З автобіографії І.Сокульського, яка понад тридцять років зберігалася в архівах КДБ: «Оглядаючись тепер назад, можна сказати лише одне: славний то був час! Коли, навіть несподівано для нас самих, почало прокидатись в нас занехаяне почуття звичайної людської, а відтак і національної гідності — досить було лише на якийсь момент послабитись смертельному зашморгу сталінізму!

Хоч як мені не соромно в тому зізнатись, але до двадцяти двох писав російською мовою. Так виховала мене школа — що українська мова, як і українська культура в цілому, не посідала в моєму інтелектуально-духовному житті ніякого місця. І це при тому, що школу я закінчив саме українську, правильніше, з українською мовою викладання. …Як і всі мої ровесники, я не бачив суттєвої різниці між українцями та росіянами, більш того, нам здавалось, що це одне ціле («единая неделимая!»). Та й називали ми себе не інакше як «руськими». Тим більш захопливішим і всепоглинаючим стало для мене пізніше моє відкриття духовно-культурного материка України, де все було для мене новим, нечуваним, несподіваним… А з моєю незайманою юнацькою вразливістю (а згодом і батьківською заповзятливістю!) Україна стала для мене альфою і омегою, кожним моїм подихом і хвилиною, кожним моїм словом і ділом — молитвою моєю вранішньою й вечірньою, моєю вірою. Так я в найкоротший час став «буржуазним націоналістом»…

«Небо закреслено ґратами»

Зараз уже в усіх деталях відома історія погрому роману Олеся Гончара «Собор». Названо імена організаторів ідеологічного шабашу, їхніх пособників, безпосередніх виконавців розправи над автором роману і його захисниками. Багато неприємностей довелося пережити Олесю Гончару, але «зламати хребет» усесвітньо відомому письменникові виявилося не під силу навіть такому партійному «важкоатлету», яким був Олексій Ватченко, перший секретар Дніпропетровського обкому партії, особистий друг генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.

Коли не вдалося розправитися з автором, осатанілі партійні шельмувальники накинулися на тих, хто захищав «Собор» і духовні цінності України, — на студентів, інтелігенцію, діячів культури. Саме вони підготували й надіслали «Лист творчої молоді Дніпропетровщини», адресований керівникам партії та уряду, Спілці письменників України.

Обшуки і допити всіх причетних до «Листа» тривали понад рік. Автора «Листа», котрий виступив на захист «Собору» і за збереження пам’яток історії та культури, проти русифікації України, поета Івана Сокульського засудили до чотирьох років і шести місяців позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Свій перший строк Іван Сокульський відбував у таборах Мордовії (ЖХ-385/3), із кінця 1971 року — у Володимирській в’язниці (ОД-1/ст-2), згодом — у таборах особливо суворого режиму ВС-389/35 (ст. Всесвятська) і ВС-389/36 (с. Кучино) Пермської області. Тут молодий поет познайомився із шістдесятниками всіх «вільних республік». Серед них були Микола Горбаль, Леонід Горохівський, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Панас Заливаха... Дружба, народжена в неволі, не переривалася й у «великій зоні» (так політв’язні називали країну, в якій жили). Співкамерник Івана Сокульського, наймолодший політв’язень і поет Ярослав Лесів, був тричі засуджений, згодом прийняв сан священика, став проповідником і духовним пастирем, одним з ініціаторів відродження України. Сестра Ярослава Лесіва Орися стала дружиною Івана Сокульського, розділивши з ним увесь тягар його страждань.

Вдруге І.Сокульського заарештували в квітні 1980 року за активну правозахисну діяльність, участь в Українській Гельсінкській групі, за нові вірші і статті «антисоветского содержания».

«14 мая 1981 г. Гр. Лесив. А.В. Сообщаем, що Ваш муж, Сокульский И.Г., прибыл 15 мая 1981 года для отбывания срока наказания в учреждение УЭ-148/ст-4 по адресу: Татарская АССР, г. Чистополь. В соответствии с законом осужденный Сокульский И.Г. имеет право в течение года получить 2 бандероли, 2 краткосрочных свидания, длительных свиданий — не положено, отправлять 1 письмо в месяц… Начальник учреждения (подпись)».

9 листопада 1981 року інспектор перевірки листів ст. лейтенант Чашин і начальник оперативного відділу ст. лейтенант Зазнобин склали акт про конфіскацію всіх записів Івана Сокульского, зроблених до того як його доправили в установу УЕ-148/ст-4, 200 сторінок літературних досліджень поезії Тараса Шевченка, два зошити особистої лірики і віршів для дітей.

Іван Сокульський звертався до депутата Верховної Ради СРСР Олеся Гончара і голови Спілки письменників України Павла Загребельного з проханням допомогти зберегти працю про творчість Т.Шевченка і власну лірику. Листи залишилися без відповіді. Доля конфіскованого не відома досі.

«14 октября 1981 г. Гр. Сокульской Н.И. Сообщаем, что Ваш сын, Сокульский И.Г., за период нахождения в нашем учреждении сдал на отправку 6 (шесть) писем… Так как наше учреждение не располагает штатом переводчиков, то все сданные письма направлены в г. Киев, УССР для перевода на русский язык… Начальник учреждения УЭ-148/ст-4 Галиуллин (подпись)».

Наприкінці 1981 року родина Сокульського отримала листи, написані протягом півроку й затримані прокуратурою у зв’язку з їх пересилкою на переклад до м. Києва і подальшим переглядом цензорів. Водночас Іванові вручили одночасно 40 листів з дому...

Майже в кожному листі поет висилає нові вірші, в яких постійно звучать найдорожчі йому мотиви: Україна, степ, дніпровські пороги. Багато листів поета добряче оброблені цензурою: викреслено окремі фрази або цілі абзаци («подозрительные по содержанию»), інші листи конфісковано без пояснень. Виявляється, любити свій край, свою історію, культуру, рідну мову — це націоналізм і кримінал...

«11 ноября 1983 г. Гр. Сокульской А.В. На Ваш запрос отвечаю, что Сокульский И.Г. …в настоящее время имеет право на одно письмо в 2 месяца, так как находится на строгом режиме. Начальник учреждения УЭ-148/ст-4 Ахмадеев (подпись)».

Без дати. «Гр. Сокульской А.В. Возвращаем Вам пасочку, марки, Вашу вышивку — то, что не положено по режиму. Остальное все вручено. Администрация».

3 квітня 1985 року за дев’ять днів до закінчення тюремного строку І.Сокульського засуджено втретє ще на три роки за статтею «хуліганство». Це був чітко розрахований хід каральних органів: судити прямо в таборах перед самим закінченням строку ув’язнення. По суті розпочався процес безстрокового тюремного ув’язнення з повним знищенням ув’язнених. До цього в таборі особливого режиму ВС-389/36
(с. Кучино Пермської області) обірвалося життя Олексія Тихого, Юрія Литвина, Володимира Марченка, Василя Стуса...

«27 октября 1987 года. Гр. Сокульской А.В. По вопросу, указанному в Вашей телеграмме, адресованной в Прокуратуру СССР и поступившей в наш адрес, сообщаем: согласно §31 Правил внутреннего распорядка ИТУ письма осужденного Сокульского И.Г. были конфискованы. Данный вопрос проверялся прокуратурой Пермской области и гор. Чусова, нарушений закона не обнаружено. Начальник учреждения ВС-389 (подпись)».

У лютому 1987 року «Известия» повідомили про помилування 140 політв’язнів. Влада поспішила заявити: в СРСР політв’язнів немає. Про це заявив і М.Горбачов на сесії ООН. Тих, хто відбував ув’язнення у Пермських і Мордовських таборах було засуджено як рецидивістів, особливо небезпечних державних злочинців. Перед каральними органами поставили завдання: зламати упертих, змусити їх визнати себе винними, вибити з них прохання про помилування. Як і всі політв’язні Кучино-Всесвятських таборів, Сокульський відмовився від приклеєного йому ярлика злочинця і рецидивіста, вважаючи себе незаконно засудженим з політичних мотивів... («Ніяких доказів моєї вини в справі немає»).

Саме тоді вибухнув грандіозний скандал. Подібно до того, як раніше з табору особливого режиму Кучино винесли «Табірний зошит» Василя Стуса, так і цього разу з того самого табору в усі засоби зарубіжної інформації потрапив документ з описом злодіянь карателів, їхніми прізвищами та прізвищами політв’язнів на той момент. Це була бомба, яка підірвала світ. Укотре стало ясно: Радянський Союз продовжує приховувати обличчя «політичного жандарма» і, як і раніше, виконує роль «тюрми народів».

1987 рік для поета виявився особливо тяжким: його протримали рік у камері-одиночці, в тій самій, де до цього відбував річне покарання Василь Стус. Напередодні закінчення третього тюремного строку (12 квітня 1988 року), за написання листів-протестів на ім’я генерального прокурора СРСР, Сокульського вкотре відправляють на 50 днів у ШІЗО. У квітні 1988 року поет повідомляє про перехід на статус політв’язня. На захист в’язнів совісті піднявся весь світ, зокрема й академік Андрій Сахаров.

Карателям так і не вдалося зламати поета і патріота України: під впливом громадськості та правозахисників 2 серпня 1988 року Івана Сокульського були змушені звільнити з ув’язнення.

У одному зі своїх віршів поет вивів формулу: «Тюрма — лише одна умовність, коли ти сам не є собі тюрма».

«Означення волі»

Перебуваючи в неволі, поет писав дружині: «Дорога моя Орися! Єдина!.. Як я тепер бачу майже все покарання — в моїй розлуці з вами. Це справді найдошкульніше обмеження. Отож, як я розумію, покарали більше вас з Марієчкою, маму, аніж мене. Ви ж у мене всі жінки, а жінкам розлука, що не кажи, набагато болючіша …Тепер моя свобода — це ви, це бути з вами, золоті мої!».

У іншому листі він звертається до матері: «Дорога моя мамо! Як було б добре, коли б можна було б якимсь чином «не ділити своєї тюрми» (Шевченко) зі своїми рідними! Знаю без ваших слів, що в такій же мірі, як я, «сидите» і ви…».

Ще перебуваючи у в’язниці, Іван запевняв маму, що на свободі буде добрим господарем, заходиться коло дому і городу, писатиме вірші, вестиме тихий спосіб життя...

«Тихого життя» не вийшло. І.Сокульський повністю занурився у вихор бурхливого політичного життя: з його участю створювалося обласне товариство «Просвіта», Народний рух, Українська республіканська партія, «Меморіал»... Він почав видавати культурологічний часопис «Пороги» — під його редакцією вийшло дев’ять номерів цього самвидавівського унікального видання.

21 травня 1991 року під час пікетування на підтримку незалежності України поета було по-звірячому побито. 22 червня 1992 року поета не стало...

Навіть мертвого, глибоко віруючого Івана Сокульського «не дозволили» відспівати за християнським обрядом. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію Івана Сокульського його сім’я отримала на сороковий день після смерті Поета.

Рік по тому вийшла перша збірка його віршів «Владар каменю». 1995-го Івана Сокульського прийняли до Спілки письменників України (посмертно). Невдовзі вийшла перша книжка поета «Означення волі» (1997), у 2006 році — вибрана «Лірика». Видано листи поета до дочки «Листи до Марієчки» (2000) і два томи епістолярної спадщини «Листи на світанку» (2002). Нещодавно читачі познайомилися з вибраним з «Порогів» — часопису, який редагував поет. У 2006 році Івана Григоровича Сокульського було посмертно нагороджено орденом «За мужність» першого ступеня, у 2010-му — орденом Свободи.

* * *

Якби доля поета склалася інакше, сьогодні він приймав би привітання з ювілеєм, було б багато друзів — поетів, літераторів, політиків, котрі були політкаторжанами, правозахисників — усіх тих, для кого його ім’я звучить як символ мужності і свободи...

Згадую роздуми Івана Сокульського: «Чи обов’язково має бути теляча радість з того, що ти — народився? Скоріше навпаки, се має бути день роздумів, суму і підсумків». «Невже задарма стільки сердець горіло до України найсвятішою любов’ю?!» — запитує Сокульський, стверджуючи у своїх віршах: «Без України — ми раби».

Володимир Платонов