Цю книгу важко назвати художньою (з натяжкою – есеїстикою), однак вона буде не вельми цікава психоаналітикам. Це такий собі есей про людей із невротичними проблемами через… призму бачення одного із них. Сам автор лише виправдально зауважує: “писання – все-таки не автопсихотерапія, не щоденник і не нарцистичні піруети”. Що ж тоді – нехай вирішить для себе читач сам.

Як зауважує автор, “Талановитий психоаналітик – завжди трохи філософ. Але це заняття додає певного професійного цинізму”. Власне, переглядаючи сторінка за сторінкою писання автора, який згадує про метод рятування себе самоаналізом від неврозу, ми теж набралися нахабності написати про неї з цинізмом.

Не радили б цю книгу ані людям із нестійкою психікою, ані з “крокодилячою та бегемотячою шкурою”. Для перших книга стане меншою чи більшою мірою згубною, для інших – лише черговим приводом для іронічної посмішки. Ця книга – чорний екран людського сьогодення (“Усе наше життя покрите пеленою туману і невідомості, а на його слизьких та звивистих стежках понуро бредуть подорожні, тобто ми. Щось удаємо, чомусь красуємося, якоїсь холери одягаємо смішні або драматичні маски”), де дрібка надії на світле майбуття з’являється від побіжного, можливо, до кінця не усвідомленого самим автором, рядочка чи ремарки (“... перед нами – не безнадійні вироджені, а такі ж люди, як ми... Лише кожен з них/нас тримає за сімома замками і дванадцятьма ключами власні страждання, прикриті нарцисичною маскою блазня чи камінним ковпаком господаря життя”).

“У кожного бувають такі хвилини в житті, коли ми виразно відчуваємо розпач, відчай і жах притокнення до якоїсь порожнинності, котра начебто існує деінде”, - чи не з перших сторінок нагнітає ситуацію автор. Далі картина стає все похмурішою, й читач щоразу натикається то на “злоякісний нарцисизм – завжди звироднілість, але буває вміло замаскований цивілізаційними рум’янами”, то на “невроз, який шалено збіднює світ людини, залишаючи випалені поля”, то на “невротичні деформації характеру”, то на “пафос, який буває різним – героїчним і кухонним, конюктивним та аяквамтреба”, то на “перекривлені судомою самозакоханості відображення нарцисів”, то на “заміщення страху смерті, ходулями слави”...

“Потішили” каламбурні філософування автора: “Як на мене, коли вибирати між ілюзіями і тверезістю, то вже ліпше ілюзії. Тверезі ілюзії…”. Неприємного осаду додають й типові “блохи” у тексті, як от “я познайомився з книгою”, “до сих пір”, “вона була думаючою християнкою”, “розмовляв по-українськи”, “переважна більшість” тощо. Ці школярські помилки е відверто відволікали від сенсові-змістового сприйняття тексту.

До речі, остання теза стосується літератури, тему якої досить широко розгортає автор у своєму “Аналізі крові”. До прикладу, літературна слава в її українському варіанті, за словами автора, це “рахітичне і вередливе дитинча, якого не пускають до гурту здорових однолітків”, а “булгаковське – рукописи не горять – є лише красивим афоризмом”. Письменник з болем та ностальгією пише: “Горять і нидіють рукописи, спиваються і деградують письменницькі таланти, багато потенційних літературних зірочок через десяток-півтора років після перших обломів і першого стикання із тотальною байдужістю лише нагадують хворобливий відсвіт того сяєва таланту, яке вони випромінювали замолоду…”

Однак попри свою гнітючість, від книги не забереш метафоричності та поетичності. Автор вдало зауважує “театр стриманості та дипломатії”, й повну “амнезію ніжності та сердечності”, й “хаотичний бенкет випадковостей, під масками якого переважно ховається втомлений лик пані Закономірності”, й “невроз, який завжди є театром з присмаком трагедії, тільки на кону не маски, а люди”.

Чи дає автор “рецепти” виходу із оцих патологій душі? Здебільшого – ні, адже “кожні ліки можуть виявитися отрутою, а кожна отрута – ліками. Уся справа в пропорціях...”. “Християнські ідеали, які можуть протистояти деструктивним психологічним тенденціям у житті нашого суспільства, часто не спрацьовують. І на це багато причин, пов’язаних не лише з фарисейством та лицемірством багатьох церковників, а й із початками нашого духовного здичавіння”, - лише констатує реалії нашої “нестерпної легкості буття” автор, додаючи: “Адже всі наші радощі та біди заховані всередині нас”.

Оксана Жила