Саме такий образ і постає перед читачем у п’єсі -«детективній хроніці» Олександра Денисенка «Сердечний рай, або Оксана». Торік ця книжка вийшла у видавництві «Грані Т». Отримала також премію на «Коронації слова». Олександр Денисенко зізнався «ДТ», що дуже багато часу провів у архівах та музеях, перш ніж наважився створити образ Шевченка. З часом, за словами письменника, п’єса стала розростатися і скидатися на такий собі «драматургічній роман». А потім на цій самій основі Денисенко створив сценарій п’ятисерійного фільму, що його сам хотів би й зняти, але на заваді, як завжди, стоять відсутність бажання (держави) і фінансування (спонсорів)… 

Олександр Денисенко

— Мій шлях до образу Тараса, який знайшов втілення в «Оксані», досить непростий, — розповідає Олександр Денисенко. — Ще в радянські часи я працював у архівах. Там познайомився з відомим шевченкознавцем Петром Журом. Він і розповів мені історію про сенатські архіви, в яких зберігалися доноси на Шевченка… З боку князя Долгорукого — начальника Державного управління жандармерії тих часів. Саме тоді Тарас Григорович щойно повернувся із заслання. Про нього «доносили» — український поет «богохульствует!». І вже цар олівцем ставив резолюцію — «Споить!» Минув рік і, той-таки Долгоруков знову доносить — «не отказался от хода своих мыслей». І цар наказує — «Подставить девку!». Цей сюжет чомусь надовго запав мені в душу. Так почала «витанцьовуватись» історія про ту саму «дєвку», про нещасливе кохання Кобзаря…  

— Отже, ви спиралися на суто архівні документи?

— Моя «хроніка» — не біографічна. Для мене Тарас Шевченко — заданий літературний герой, який давно заполонив серця і душі українців. Він скоро буде для нас як міфологічний персонаж.

Своєю п’єсою я хотів повернути Кобзарю хоча б частину його людського єства.

— З яких джерел ви черпали факти, щоб побудувати цю «конструкцію»?

— Санкт-Петербурзький архів. Музей Шевченка в Києві. Історичний архів у Києві. Музей Шевченка в Каневі. Попутно — інші музеї й архіви. Мені здається, немало. Якщо взяти до уваги, що я працював там місяцями.

Я знаходив фрази Тараса Григоровича у його ж листах. Шукав свідчення його сучасників. І з них конструював певну подію. Вивчав людей, які в певний момент із ним спілкувалися і які спричинилися, зрештою, до… смерті.

— Багато дослідників переконані, що Шевченко був обділений коханням. Ви погоджуєтесь із такою думкою?

— Певною мірою, ще з дитинства, він справді був обділений любов’ю. У тому числі й материнською. Його мати померла рано. Він був обділений також хатнім спокоєм, затишком. Він не мав жодної душі, яка б у нього вірила і якій би він сповідувався…

Взагалі, для «драматургії життя» постать Шевченка — приголомшливий матеріал! А Тарас Григорович для мене — ніби «конструктор» усього життя. Він, до речі, передчував і свою ранню смерть… Інтуїція в нього була колосальна! Це простежується і в поезії— «Чи не покинуть нам, небого…», той-таки «Заповіт»…

Тарас Григорович — одна з найсуперечливіших постатей і в українській філософії, і в літературі. У нього є вірші, діаметрально протилежні за філософським світосприйняттям. А це свідчить про певні стани афектації, емоційності. Я, наприклад, дуже не люблю «бронзового Шевченка» — образ, який нам нав’язували десятиліттями.

Колись працював у кінофотофоноархіві і добирав матеріал для «антибільшовицького» фільму. Тоді усвідомив: якщо згори знімати події, які відбувалися на Канівській горі, то матимемо якесь чи «капище», чи щось інше... Це не гора-могила, а пантеон, святилище! Постійні піднесення вінків, піонери…

— Чому свій твір, який відзначено на «Коронації слова», ви назвали не «Тарас» (що було б зрозуміло), а «Оксана»?

— «Оксана» — це швидше узагальнений образ, а не конкретний. У чоловіка або жінки буває дві любові — перша й остання. І вони, як правило, справжні. Перша — на те й перша, що вона не остання.

А остання — на те й остання, що вона не перша. І, очевидно, остання доповнила гірке розчарування у світі, який його оточував.

Світ був зліплений для Тараса Григоровича з брехні і любові. Брехня, на жаль, була настільки несамовита, що він не міг її витримати. Тому й пішов так рано… Навіть любов не могла його врятувати. Але в моєму сценарії є й інші сюжетні лінії...

Наприклад, прописав лінію імператора, сам механізм інтриги, який був при царському дворі. Вийшов ніби історичний детектив. Ніколи навіть не уявляв, що можу думати й говорити словами тих людей…

Сам Шевченко частіше бачив людей красивими, шукав у людях гармонію. Шевченко був дуже вдячний Федору Толстому, віце-президентові Російської Академії мистецтв, який допоміг йому вийти на волю із солдатської казарми. Шевченко був по-своєму вдячний і російській культурі… І деякі наші письменники, які зараз скоса дивляться на російську культуру, навпаки — повинні бути їй вдячними…

…Десь на другі-треті роковини смерті Шевченка «великі українці» в Петербурзі зібралися і влаштували тризну за Тарасом Григоровичем. У чому вона полягала? Вони набрали купу наїдків, напоїв: три дні сиділи гуляли-пили… Я в архіві навіть знайшов той прейскурант...

Зараз щось подібне до тієї «тризни» відбувається з Шевченківськими преміями. Ми ніби досі «смакуємо» цю велику постать. Чи не час нам трохи заспокоїтися? Яке маємо право тисячу разів без потреби його «використовувати», спекулювати на його імені?

Я намагався говорити у своєму творі про духовне, а не про плотське злягання… Може, й пив він інколи горілку. Але, швидше, з розпачу. Що ви від нього хочете? Геніальний самотній хворий чоловік…

— Перша редакція вашої «Оксани» ще на початку цього століття побачила світло рампи на сцені франківців. Чому інші українські театри не зацікавилися цим сюжетом?

— Для цього треба п’єсу просувати. А я цього не роблю. Й інституту літературних агентів у нас немає. Вважаю, що якщо займатимуся «просуванням» речей, то чогось не встигну написати.

Сама драматургічна конструкція «Оксани» досить масивна, її треба прилаштовувати до театру не меншого, ніж франківська сцена. У моєму творі — 38 дійових осіб. Вважаю, що навіть телевізійний фільм простіше зняти, ніж поставити таку п’єсу: це — більшою мірою хроніка.

Недавно переглядав у відеозапису версію моєї п’єси у виконанні франківців (режисер — Олександр Білозуб). Надзвичайно пружна постановка. Це один зі спектаклів, у якому є образ «іншого» Тараса Шевченка — не ходульного, не традиційного.

У «Божественній самотності» (театр вибрав саме таку назву) — інший Шевченко: з трагічною любов’ю, із суспільними драмами... З його фактичним убивством. По суті, це вбивство скоїли не тільки царські шпигуни, а й українці, які ходили і звітували про нього жандармам.

— Образ Григорія Честахівського (один із друзів Кобзаря, автор спогадів про нього) у вас вийшов відверто негативним…

— А яким же він може бути? Якщо навіть Пантелеймон Куліш називає його «тупим биком». Коли він приходив до когось у гості, то відразу біг на кухню і, вибачте, починав примушувати до плотської любові кухарок… Також він був губернським секретарем. Честахівський дванадцять років намагався вступити в Академію мистецтв, але так і не вступив. Потім йому допомогли. На Тарасовій горі він закликав «до постання» й водночас розповсюджував «Гайдамаків» та інші твори Шевченка — за копійки. Самого Кобзаря він хотів «підпоховати» на землю польського магната Парчевського.

Ще один промовистий факт про цього «шевченколюба». Честахівський, уже маючи дружину, забрав з України одну гарну дівчину, привіз її до Санкт-Петербурга й примусив ходити з ним чи не на всі прийоми в українському одязі. А потім — привселюдно бив її. Санкт-Петербурська українська громада змилостивилася над нею й через Максимовича попросила матір нещасної прийняти дівчину в родину. А вже через рік, народивши дитину, жертва Честахівського втопилася у Дніпрі…

То як інакше можна ставитися до цієї постаті? А крім того, Честахівський проходив як свідок, коли після смерті описувалася майстерня Шевченка. Кому жандармерія може доручити таке, як не «своєму»?

— Чи є, на вашу думку, в Україні актор, який міг би зіграти Тараса Григоровича «живим», без глянцю?

— Такий актор є. Я з ним про це говорив. Звати його Остап Ступка. Вважаю, що він навіть зовні чимось схожий на Шевченка. Останнім часом його внутрішній потенціал зріс. У нього — нерв. Я б не хотів робити з Шевченка старого діда. Він не був огрядним, як на фотографії в кожусі. Його піднесеність творила поетична натура. Адже Кобзар був шалено виснажений перед смертю. Коли лежав на одрі й на долоню ставили свічку — з іншого боку долоні вона просвічувала. Це був сам дух. Перед смертю він не міг лежати, а сидів на ліжку й кусав губами вуса…

А коли йому сказали, що полтавчани надіслали телеграму-привітання з днем його народження, то поет відповів лише «Дякую». Образ Тараса перед смертю був чимось схожий на ікону. Таким світлим був його образ...

— Можливо, в майбутньому знімете фільм за своєю п’єсою — вже як режисер?

— Це міг би бути великий кінопроект із п’яти телевізійних серій. А з цих п’яти можна було б зробити і дві прокатні. Як це моделюється у світовому кіно. Втім, мріяти можна... Гадаю, такий проект був би дуже цікавим — і відбився б і в рекламі, і в касових зборах. Тим більше що не так далеко й до 200-ліття від дня народження Тараса Григоровича.

Повірте, я інтуїтивно відчуваю Шевченка. Ще в 1963-му, коли мій батько, кінорежисер Володимир Денисенко, знімав свій фільм «Сон», я вперше поїхав у кіноекспедицію. І саме тоді бачив, як працює на майданчику Іван Миколайчук…

— Чи є у вашій сім’ї спогади про Івана Миколайчука?

— На цю тему ми недавно розмовляли з пані Марією Миколайчук. Вона нагадала мені версію, як Миколайчук потрапив у фільм «Тіні забутих предків» Параджанова… Але версія мого батька трохи інша. Мій батько тоді був другим педагогом на курсі в Миколайчука. Саме він набирав акторів на курс Віктора Івченка. А вже потім, через два роки, коли почалася робота над «Сном», на головну роль був затверджений тоді ще початкуючий російський актор Микола Губенко. Цей актор чимось був схожий на Шевченка. Але він наполягав, що говоритиме в кадрі виключно російською. Батько заперечив. Тому що Шевченко — український поет, а дублювання призведе до спотворення образу.

У батька тоді був дуже складний творчий період. Тому він мусив приймати інколи різкі рішення. І саме тоді згадав про свого студента Миколайчука й запросив його на проби. Іван сказав: якщо візьмуть, то проповзе на колінах через всю Україну, аби тільки грати Шевченка. Так і зробив.

Отож Володимир Денисенко вже переконався, що Шевченка гратиме тільки Миколайчук. Іде одного разу студійним коридором, а назустріч — Параджанов. А він так само не міг знайти виконавця на роль Івана в «Тінях». Батько сказав: «Я знайшов виконавця!» — «А хто це?» — «Це Іван Миколайчук! Студент…» — «Та що ти! Він же молодий!» — «Ти не уявляєш, який він артист! Він із Західної України і може гачі одягати!» — «Справді?» Параджанов замислився… Викликав Миколайчука на проби. І той згодом зіграв свою зоряну роль у геніальному фільмі Сергія Йосиповича.

— Якого жанрового забарвлення міг би бути фільм за вашою п’єсою?

— Безперечно, це могла б бути документально-історична трагедія. У цій історії — могутній детективний механізм. Тарас Григорович знав, що за ним стежать, розумів, хто його ворог. Але в цьому виявилася і його неймовірна великодушність. Шевченко жив разом із тими, хто його труїв і нищив. Він усім їм… прощав.

Він ішов до смерті, розуміючи: це ніби вирок його талантові. Адже такий талант існувати «просто так» не може. Він не міг жити за законами природи. Сіра маса повинна була його знищити…

— Як ви вважаєте: доля Шевченка — це випадковість, яка допомогла кріпаку пробитися до вершин, — чи була в ній певна послідовність?

— Шевченко як поет і як історичний діяч виник не на порожньому місці. Перед цим був Гоголь, був також Орест Сомов — видатний журналіст із Києва, який написав «Київські відьми». Орест багато зусиль доклав, щоб розвивати українську лінію в середовищі Санкт-Петербурського дворянства, знаті й інтелігенції. Він і Гоголя підштовхнув до цієї діяльності — писати про українське. У Санкт-Петербурзі 40% дворян — із України. Їх долала ностальгія. І не треба забувати, що це період романтизму, європейських революцій, соціальних піднесень, збурень…

Коли в «Отечественных записках» вийшла автобіографія Шевченка (він із кріпаків, пройшов солдатську муштру, а це видання розповсюджувалося в кожному селі, на поштових станціях), то поет став національним героєм не лише України, а й Росії. Адже всі розуміли «малоросейское наречие»...

Коли ховали Кобзаря, то в Росії знали, що ховають козака невінчаного, і тому його труна була китайкою вкрита. Процесію тоді супроводжував велетенський натовп. Кидали кожухи під колеса, бо стояла мокра весна, їхати ґрунтовими шляхами було важко.

Отож вважаю, що Шевченко зі своїм талантом випав саме на той період, коли цей талант був очікуваний.

— І все ж таки, як далеко полинула ваша фантазія у п’єсі про Шевченка?

— Не приховую, там є елементи фантазії. Що стосується Ликери Полусмакової... У книжці є фотокопія її записки-відповіді, написаної після того, як поет розірвав із нею стосунки. Шевченко вимагав, щоб Ликера повернула гостинці та подарований їй одяг. Він не був жадібним. Для чого йому ті жіночі кожухи, жакети, спідниці, хустки? Він тим самим ніби повертав собі свою гідність. Тому що уявляв учителя французької мови з цими масними від курки губами... Вона написала: «Послуша Тарас твоимі записками издесь неихто не нужаеца у насъ у суртири бумажакъ много».

Тому, вклавши в уста персонажів ту мову, яка є в п’єсі, я не схибив жодним словом.

— Як склалося її подальше життя?

— Для мене в цьому питанні найвагоміший спогад видатного історика і вченого Костя Щироцького. Одного разу він посадив пані Полусмакову напроти себе й записав із нею інтерв’ю. Вона йому казала, що Шевченко — єдиний чоловік, котрий її любив так, як рідний батько не любив.

Це було надруковано в «Літературному віснику» 1911 року. Перед цією розмовою Щироцький розповів про особисту долю Полусмакової...

У неї був чоловік (Яковлєв), але помер раніше за неї. Тоді Ликера Полусмакова почала приїжджати на могилу Кобзаря в Канів ледь не щороку — в день його смерті й народження…

Ця жінка всім розповідала, що вона — остання любов поета і його наречена. Біля неї збиралося багато людей. Вона піднімала руки разом із чорною хусткою і падала на могилу прямо у сніг. При цьому голосила. І за це їй давали і гроші, і гостинці. Вона все це збирала, спаковувала валізи — і поверталася назад, у Царське Село.

Але 1917 року й вона не змогла повернутися до Росії, бо тоді були сильні заворушення. Ликера Полусмакова залишилася в Каневі. Захворіла, згодом померла від запалення легень. Їй було за 70.

…На жаль, наша наука страждає на «суб’єктивізм» у ставленні до певних персонажів. Або дуже хороший, або дуже поганий.

Параджанов сказав: «Який великий лірик був Тарас Шевченко, а зробили з нього ланцюгового пса».

Треба, щоб наші герої були в голові, а не викарбувані в камені. Для цього я й писав п’єсу про Шевченка. Мене не цікавлять «війни» з діячами шевченкознавчого фронту. Мене цікавить трагічна постать. Остання фраза у моїй п’єсі від служителя Академії мистецтв Гаврила Єфімова звучить так: «И сколько же я пакостей тебе делал, а всё ж таки люб был ты мне…»

Катерина Константинова