Німкеня Брігітте Шульце вже протягом майже двадцяти років висвітлює українські процеси в німецькій пресі, зокрема, газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung. Вона має нагоду зсередини спостерігати за тими змінами, що тут відбуваються. Здається, цілком логічним з її боку було б написання книжки про складний процес народження української демократії та паростки громадянського суспільства, про політичні баталії чи соціальні реалії. Утім, увага Брігітте зробила крутий поворот у бік зовсім інакшої України — більш справжньої та зовсім не медійної. Цю країну, якій, до слова, присвятив себе «День», не знають самі ж українці. Що вже говорити про Захід, для якого набір асоціацій, що виникають при назві «Україна», закінчується вже на п’ятому слові. І слово це — корупція. Принаймні, так стверджує Брігітте, яка колись, двадцять років тому, вповні відчуваючи на собі, що таке радянський «комфорт», возила за собою в Україну валізи з посудом. Дивно і навіть дивовижно, що врешті-решт Брігітте не втекла звідси, а навпаки — прикипіла душею до нашої країни. Полюбила бранку затягнутого перехідного періоду справжньою некорисливою(!) любов’ю. І це не гучні слова, це майже точна цитата назви книжки Брігітте Шульце: «Україна: як я її люблю. Подорожуйте зі мною». Цей путівник журналістка видала власним коштом у Німеччині німецькою ж мовою. Проте найближчим часом (у разі, якщо книжка жваво зникатиме з полиць книгарень) Брігітте планує видати також англомовний її аналог.

Окрім сентименту, у цьому виданні є дещо значно важливіше з прагматичної точки зору. Брігітте та подібні до неї ентузіасти часто виконують функції культурних представництв України за кордоном, брак яких залишається однією з найбільших лакун в українському розвитку. Якби не ці ентузіасти, Європа, і без того не перенасичена знаннями про Україну, досі була б впевнена, що Україна — це Росія, або що вулицями Києва блукають дикі звірі. Хоча, правду кажучи, це зовсім не клопіт Брігітте — влаштовувати промоушен України в Європі, й тому вона заслуговує принаймні на «спасибі». Так само, як і решта тих, хто розповідає світу про Україну, вживаючи її ім’я вкупі зі словом «любов». І, здається, подібні до створеного Брігітте Шульце видання актуальні не лише для європейців напередодні Євро-2012, а передусім для українців. Навіть якщо з написаного німецькомовного тексту ми не зрозуміємо жодного слова. Окрім, звісно, «Україна» та «любов».

— Найперше, що привертає увагу в цьому виданні, це його назва — дуже зворушлива та промовиста — «Україна: як я її люблю. Подорожуйте зі мною». Звідки такий сентимент до України, особливо з огляду на прагматичність, яку традиційно приписують німцям?..

— Передусім — від людей, з якими мені тут довелося познайомитися та спілкуватися. Я приїхала в Україну двадцять років тому. Я була недосвідченою та непідкованою в політичних питаннях. Але я була в захваті від людей, яких зустрічала. З деякими з них я приятелюю донині.

Відкрию таємницю: колись я закохалася в українця, ми навіть збиралися побратися. І хоча врешті-решт нічого з того не вийшло, але ця любов жива донині. І, можливо, вона також вплинула на вибір назви для моєї книжки. Я люблю цього чоловіка, його родину, а заразом і цю землю, і всіх людей, які тут живуть.

Для мене саме люди є найважливішою рисою країни. Можливо, через цих особливих людей, близьких моєму серцю, я сприймаю українську дійсність більш поблажливо, ніж інші іноземці. Часто від туристів я чую нарікання: це їм не подобається і те їх не влаштовує... Мені теж багато чого не подобається, я також стикаюся зі складними ситуаціями в цій країні, але в моєму серці є якийсь сентимент, який прив’язує мене до України.

— Протягом майже двадцяти років ви спостерігаєте за Україною зсередини. Минулого року світова громада відзначала двадцятиріччя падіння Берлінської стіни. Це була знакова подія для всієї Східної Європи. Який шлях трансформації протягом цих двадцяти років пройшла Україна і наше суспільство — ті люди, про яких ви говорите?

— Це складно викласти в кількох реченнях. Зміни відбуваються дуже повільно. Із кожним днем, тижнем, крок за кроком країна й люди змінювалися. Ці зміни вже яскраво помітні — і на вулицях, і в магазинах. Наприклад, коли двадцять років тому я їхала в Україну вперше, то везла з собою посуд у валізах, бо тут купити його було практично неможливо...

Люди також змінилися. У тому числі журналісти. Сьогодні серед них немало молодих, але вже досвідчених.

— «Стіна» між Україною та Європою зруйнована, на вашу думку?

— Думаю, що так. Але проблема полягає в тому, що про Україну в світі мало знають. Навіть сьогодні для багатьох це досі частина Росії.

— Які у вас враження від нещодавніх президентських виборів?

— Відверто кажучи, політика мені давно набридла. Саме тому я й вирішила написати книжку про іншу Україну. Тутешня влада навіть не уявляє собі, наскільки вона псує імідж України в світі. Я погоджуюся з цим парадоксальним твердженням, що українське суспільство — більш розвинене, аніж ті, хто стоїть на його чолі.

— Повертаючись до виданої вами книжки... Що підштовхнуло вас до її написання?

— Причини — різні. Передусім — бажання заповнити порожню нішу в інформаційному просторі. Якщо говорити про Німеччину, то там майже нічого не знають про Україну, окрім братів Кличків, «Динамо-Київ», Чорнобиль, знають, що тут у владі безлад і все пронизане корупцією. Про це знають, бо саме про це пишуть журналісти. А про країну, про яку розповідаю я в цій книжці, не згадує майже ніхто. У Німеччині є книжки-путівники про Україну, але з чорно-білими фото та текстами, писаними ще в радянські часи. У них ідеться, наприклад, про те, що на українських дорогах немає автозаправних станцій...

Потенційно Україна цікава німцям. Серед них є багато тих, кому вже набридло їздити до Італії, Англії, Франції. Східну Європу вони не знають, тому вона їх приваблює. Я написала книжку, щоб заохотити європейців приїздити до України. Цей путівник — практичний, він розповідає, як найкраще дістатися до України, до кого краще звертатися: таксі, готелі, їжа. Усе це я спробувала на собі, і тепер розповідаю про свій досвід іншим.

Власне, це вже друга моя книжка, присвячена Україні. Перша — про Одесу. Це видання я вважаю вдалим. Книжку купували і в Україні, і в Німеччині. Якщо і друга книжка продаватиметься успішно, я й надалі зможу створювати подібні видання. До кінця 2010 року планую видати путівник по Львову. Адже незабаром — Євро-2012, і європейці потребують таких книжок.

Окрім іншого, публікація цієї книжки має й благодійну мету. Частину прибутку з її продажу я маю намір перевести на рахунок благодійного фонду, що підтримує українських митців, музикантів. Я сама музикант і знаю, як їм складно. Українські музиканти повинні мати шанс виступати і в Україні, і за кордоном.

— За яким принципом ви обирали 10 маршрутів, які радите читачам?

— Через власний досвід, подорожуючи Україною. Багато що побачивши, я вирішила, що обов’язково потрібно розповісти про Київ, Львів, Одесу, Крим і, звичайно, східні міста. Також про лижний курорт «Буковель», адже в Європі ніхто не знає, що в Україні можна чудово відпочити взимку, що тут є нові австрійські гірськолижні підйомники, хороші готелі. Також я написала про Кам’янець-Подільский. Згадую я в своїй книжці також про місця, яких варто уникати, наприклад, Придністров’я.

  Анна Полуденко, Марія Томак
На фото: Брігітте Шульце