Вона показує допитливому читачеві все, що він хотів знати, але соромився запитати про… сучасного українського письменника. Як він є.

Отож, донецький письменник, поет і літературний критик Олег Соловей, автор кількох поетичних збірок та книги малої прози, видав… книгу малої прози. У ній є три оповідання та маленька повість, і всі ці твори мають головного персонажа – сучасного українського письменника. Не буду нічого говорити про автобіографічність цього образу, бо не знайома з Олегом Солов’єм, натомість припущу, що змальованих персонажів цілком можна розглядати як один збірний тип, що визначається сталими характеристиками.

Сучасний український письменник, за Олегом Солов’єм, має близько 35 років. Він веде досить богемний спосіб життя, фактично ніде не працює, хоча є кандидатом наук (з іншого боку, чому хоча?..), і переважно пише роман, котрий просувається украй повільно. Рефлектуючи над власним буттям, письменник самокритично вигукує: «Який же з мене письменник? Власне, письменник – це гучно сказано. Я встиг написати кілька десятків віршів, які були випадково помічені та відзначені якоюсь там премією. Ще є кілька дурнуватих оповідань, які мої знайомі вважають цілком пристойними. Але сам я знаю їх істинну вартість. Вона – нульова. Інколи почуваюся порожнім місцем, просто дірочкою від бублика. Є ще кілька початих романів, але про них шкода й згадувати, бо я ще жодної справи не довів до логічного завершення». Направду, дослідження топосу самоприниження в українській літературі варто простежити від часів середньовіччя до наших днів…

Попри таку невимовну скромність, письменник згадує про рукописи, що не горять, та про тяжку славу, що наздоганяє геніїв уже по смерті. Часом він навіть погрожує: «Я ніколи нічого не запишу до щоденника. Бо найменше хотілося б, аби хтось після моєї смерти зняв дебільний фільмець, скажімо, під назвою «Він і Вона», як от Кауфман, назвавши своє твориво «Генрі і Джун». Власне, у наведеній цитаті Олег Соловей не вперше й не востаннє звертається до постаті американського письменника Генрі Міллера, котрий чимало прислужився для формування поетики тексту (розважання про хаос, вельми подібні до початкових абзаців «Тропіку Козерога»; відсилання до образу Ельзи – покоївки з вілли Борґезе в «Тропіку рака» тощо). Досить меланхолійний сюжет повісті «Ельза» переривається вставними фрагментами, котрі розповідають про творчу біографію великого пролетарського письменника, і треба зізнатися, що ці уривки цікавлять значно більше, ніж описи життя нашого персонажа.

Утім, Соловей завжди кокетливо уриває екскурси світовою літературою і повертається до вітчизняних реалій, грайливо закидаючи в бік майбутніх критиків: «До одного слобідського зоїла: бачите, пане, більше ніяких Генрі і Джун, один суцільний Іздрик. Якщо він, звичайно, відомий у колгоспі імени Едварда Стріхи. Як ні, то вибачайте. Коли�небудь і на вашій засраній вулиці буде свято». Зазначимо принагідно, що образ Іздрика виникає у збірці кілька разів – коли персонаж у пароксизмі скромності більше не може порівнювати себе з Генрі Міллером, а лише з Іздриком – тим більше, що вони, якщо вірити авторові, подібні зовні…

Спроби вписати власну творчість у контекст того чи іншого митця зі світовим іменем притаманні багатьом сучасним українським письменникам, і персонаж Солов’я надзвичайно влучно зазначає, що «…серед наших письменників трапляються непогані стилісти, але це мало допомагає, бо вони не відають, про що їм писати… Тому пишуть про різну хуйню, уявляючи себе на місці Батая або Кеті Акер, але хіба можна нашим те, що дозволено Батаю або Бляншо? … І я знову повторюю: хіба у нас попереду кілька життів, аби так безпорадно витрачати час на абсолютно нецікаві слова і речі?»

І тут же підкріплює ці міркування власним прикладом: спочатку подає зразок віртуозного стилізування («Помаранчеві риби повертаються і входять у моє тіло; вони реальні, як це бузкове небо. Помаранчеві риби лишають свої потворні відбитки на моєму тілі, і тіло стає рікою, яка тече у сиве й колюче майбутнє, у я кому я чомусь не бачу тебе – шукаю, але не знаходжу…»), далі сам задається питанням: «Товаришу, чи можна в такий от спосіб написати роман? Чи треба писати такі романи?» – і переходить до різної хуйні, тобто, перепрошую, абсолютно нецікавих слів і речей, тобто побутописання окремо взятого сучасного українського письменника.

Наскрізною проблемою всіх текстів є питання компромісу між письменницькою геніальністю та потребою заробити на хліб насущний. Оскільки роман пишеться мляво, а випити письменникові хочеться щодня, він перебивається тимчасовими заробітками, або й просто живе за чужий рахунок – наприклад, друга�художника (зрештою, так чинила більшість видатних письменників, наприклад, Генрі Міллер…). Звісно, якби письменник був безпринципним, він би давно міг видати купу кон’юнктурних речей, котрі б легко продавалися: «Я зробив би це залюбки за одну лише штуку баксів… «Коронація слова» на сьогодні ще неможлива для мене річ. Але не знаю, як довго я зможу протриматись». Одначе він цього не робить, продовжуючи перебиватись із хліба на воду, – хіба писав би на «Коронацію слова» Генрі Міллер?..

Дещо виправдовує письменника те, що він хворий; у різних творах – хворобами різної тяжкості, але, судячи з усього, на сухоти («…Сухоти – нормальна письменницька хвороба, ви так не вважаєте?». Хвороба додає письменникові романтизму, і його навіть через неї… люблять жінки. Саме цей аспект складає найцікавішу й найпізнавальнішу частину книжки Олега Солов’я.

«Взагалі-то я досить рано збагнув, що до жінки треба ставитись як до людини, а не до речі, – зізнається сучасний український письменник. – На жаль, досвід переконував у протилежному. Еклезіаст мав-таки рацію. Ніцше – так само. І хіба лише вони? Були й інші: Отто Вайнінґер, Луї�Фердинан Селін, Генрі Міллер, В. Домонтович, Девід Лінч, не говорячи вже про таких уродів, як Лякан, Дерріда, Фуко…»

Отож, зважаючи, як завжди, на передовий світовий досвід, персонаж постає перед читачем у амбівалентній ролі. Жінок у цілому він любить, тому третина тексту збірки відведена під сексуальні сцени, котрі більше хочеться назвати описами злягань. Зрозуміло, що пріоритет серед персонажів-жінок мають схильні до активного статевого життя; в ідеалі – здатні просто прийти і віддатись. Ну або такі, що мріють, аби коїтус тривав не 20 хвилин, а 20 годин поспіль. З такими жінками легко – вони приходять і йдуть, лишаючи спогади різного ступеню тяжкості. Легко з ними і як із персонажами твору – скажімо, німфоманку Ельзу автор легко і без жодної втрати для сюжету в якийсь момент прибирає з тексту. А мав би бути їй вдячним за те, що дала можливість нав’язати інтертекстуальний зв’язок із обожнюваним Генрі Міллером…

Проте бувають і прикрі проколи, коли сучасний український письменник закохується, а отже, починає ревнувати і страждати. Характерно, що при цьому він не перестає ставитися до жінки виключно як до сексуального  об’єкту: «Я щойно збагнув, наскільки боляче і безнадійно в неї закохався… Власне, так і надходить біль, бо поруч із нею завше буде якийсь мудак, якому вона зробить міньєт; якому залюбки дасть, навіть не спитавши його імени; якому з невідомих мені причин дозволить навіть обробити її анус… Якому вона навіть дозволить привести себе на день народження свого друга, де буде ще багато п’яних недоносків, які братимуть її хором, а він усім цим керуватиме…».

Скільки тут правди, а скільки бурхливої фантазії героя повісті – визначити важко, але після стосунків із жінкою, котру він вважає німфоманкою, недовіра бумерангом падає на інших жінок. Тому не менш характерно, що з усіх жінок сучасний український письменник найбільше не любить феміністок, а особливо письменниць-феміністок – то там то сям виринають у тексті фрази про «яке-небудь лайно на кшталт свіжоспеченої феміністичної прози» чи про «цих стурбованих німфоманок, інфантильних дівчаток із Могилянки». Феміністки недограні й нежіночні, ймовірно, тому, що не прийшли й не віддалися сучасному українському письменнику; не менш завинили перед ним, до речі, «старіючі донжуани», які без гонорару не напишуть уже й сторінки – тобто їх літературна праця оплачувана і має попит, як і чоловіча привабливість.

Ця мисленнєва парадигма персонажа дуже виразно простежується у двох епізодах із повісті «Ельза». У першому з них автор описує знайомство сучасного українського письменника з дівчиною Мариною. Тонко, але неодноразово підкресливши, що дівчина не надто інтелектуальна, він зазначає: «З іншого боку, відчувається, що їй подобається йти вечірнім проспектом і говорити з живим письменником. З письменником, до того ж, доволі молодим, бо по телевізору вона бачила тільки старих і бородатих дідиків – якісь там Мушкетик, Загребельний, Яровий, Цибулько, Бузина… Або – у кращому разі – недограних феміністок – вона не пригадує їх імена, лише спотворені судомою їх нежіночі обличчя… Марина, як не дивно, трохи знала сучасну літературу (зрештою, позаду у неї філфак, як у більшости з нас)…»

Отож, із Мариною персонажа об’єднує однакова освіта, сексуальний потяг і спільне захоплення – живим сучасним українським письменником. Не дивно, що все складається якнайкраще: «Наприкінці я дістав із шухляди вазелін. Сп’яніла від вина і кохання Марина погодилась, не вагаючись».

На відміну від Марини, котра охоче підставляє сучасному українському письменникові свій філфак, інша знайома нашого героя запросила його на день народження, вмовила вимити посуд і після цього… відмовилася трахатись! «Отож, вона сказала, що «не може». Їй хотілося просто поговорити. Зокрема, про українську літературу. «Дивно, – подумалося мені, – для чого цій курві українська література?». А й справді, погоджується читач, для чого?

Якщо особистісна цінність жінки вимірюється готовністю віддатися сучасному українському письменникові (це компенсує брак освіти чи ерудиції), то найкраща жінка, очевидно, мусить бути відданою йому назавжди, без жодних там днів народжень друга і таке інше. Попри всю браваду й донжуанський полиск головного героя, серед своїх жінок він дуже зворушливо й наполегливо шукає «ту єдину», котра й з’являється наприкінці повісті «Ельза». З’являється буквально нізвідки, прийшовши вночі з п’яним героєм, і відразу виявляється тим самим маленьким пухнастим зайчиком, котрий тулиться до нього без жодного сорому й страху (хоча вазелін, очевидно, наготові) – «і небо цієї миті таке прозоре…, що можна вмерти».

Такий мелодраматичний фінал, котрого, звісно, не вигадала б жодна недограна феміністка, вносить останній штрих до портрета сучасного українського письменника – такого ніжного і тривожного, сексуально стурбованого і зацикленого на власній геніальності, романтичного і сентиментального, з погано прихованою відразою до своїх колег по цеху і схильністю до алкоголізму… Письменника як він є.

Тетяна Трофименко