Re: цензії

Свого часу я через фізіологічну відразу до бестселерів і модних книжок благополучно залишила поза увагою тріумфальне захоплення Деном Брауном з боку світового книжкового ринку та умів. Всі три романи про пригоди Роберта Ленгдона були прочитані мною просто зараз, і, знаєте, не без задоволення. Принаймні, очікуваного розчарування у людстві з його незбагненними попсовими смаками ці книжки аж ніяк не викликали. Навіть більше: здається, я зрозуміла, чому саме «Код да Вінчі» підкорив усіх та став міжнародним бестселером. І чому ним не стали написані й видані кількома роками раніше «Янголи і демони». А також, мабуть, не мала б таких шансів і нинішня новинка «Втрачений символ», якщо б це був роман нерозкрученого письменника.

Свій успіх Ден Браун заслужив чесно, чекав на нього досить довго і вартий поваги вже за характер. А також за те, що вчасно й твердо поставив на жінку: в усіх інтерв’ю письменник не втомлюється підкреслювати, як багато зробила для нього дружина Блайт. Це вона і надихнула чоловіка (до речі, молодшого від неї на дванадцять років!) на літературну кар’єру – після того, як не склалася музична, і була співавтором одного з перших творів під назвою «187 чоловіків, від яких слід триматися подалі», і збирала інформацію в бібліотеках та архівах для романів про Роберта Ленгдона, і шукала видавців, і робила Денові промоушн скрізь, де тільки могла, влаштовуючи інтерв’ю, рецензії, участь у телешоу тощо. Врешті-решт — спрацювало. Вчіться, письменницькі дружини, як це робиться! Лише не дуже дивуйтеся, якщо у вас раптом не спрацює.

Теза про те, нібито за певних зусиль і капіталовкладень можна розкрутити будь-що, завжди здавалася мені більш ніж сумнівною. Твори Дена Брауна – не будь-що.

Перш за все, вони бездоганні сюжетно-фабульно-композиційно. Вся зібрана роками голівудська премудрість, що її студіюють сценаристи в усьому світі, аби навчитися тримати глядача в постійній напрузі (бо це геть не мистецтво, а ремесло, що ним, утім, треба оволодіти), у його романах працює на «ура», хоча для художньої прози це й не конче потрібно. У комерційному кінематографі побутує думка, що жодну книжку не можна адекватно перенести на екран без сюжетних змін відповідно до законів екранної драматургії – та більш докладної та буквальної, аж до ретельно відтвореної послідовності епізодів та практично кожної репліки персонажів, екранізації, ніж «Код да Вінчі» Рона Говарда, я не бачила від часів майже артхаусного бортковського «Собачого серця». Бо суто голівудська кінематографічна основа у Дена Брауна вже заздалегідь прорахована з геометричною точністю та філігранно згармонізована за тональністю й темпоритмами. Він уміє, він професіонал. Але й цього ще далеко не досить.

Щоб закінчити з темою типового бестселерного набору (дотримання якого теж нічого нікому не гарантує, але за умови недотримання – вибачайте), кілька слів про Роберта Ленгдона. Звичайно, герой потрібен завжди: привабливий, харизматичний, оригінальний – хоча останнє якраз не надто обов’язково. Впадає в око, що гарвардський професор Ленгдон – молодший брат іншого героя на всі часи (кінематографічного, що характерно), Індіани Джонса. Рафінований інтелігент-«окулярник», людина суто мирної професії, виняткової ерудиції та інтелекту, вузький спеціаліст і профі своєї екзотичної справи за певних обставин трансформується у мужнього супермена, відважного, спритного і міцного фізично, у поєднанні цих непоєднуваних іпостасей витворюючи виняткової чарівності чоловічий образ. Ще більш зворушливий завдяки своїй аж ніяк не мужній людській слабкості, фобії родом із дитинства: Індіана панічно боїться змій, а у Роберта клаустрофобія, що псує йому життя в кожному ліфті. На додачу ж воля автора вряди-годи заганяє героя то у підземелля, то в саркофаг, то до вузької скляної скрині. Щодо особистого життя, то герой-інтелектуал суттєво відрізняється від якого-небудь Джеймса Бонда: поряд із ним завжди чарівна жінка, але все вкрай цнотливо – роман із супутницею Ленгдон дозволяє собі лише в «Янголах і демонах», вже на початку «Кода да Вінчі» даючи зрозуміти, що продовження не було. Герой мусить бути сам-один, себто вічним парубком. Та це не головна його чеснота.

Головне – його професія, екзотична вузька спеціалізація вченого-символога та широка ерудиція історика мистецтва, котра забезпечує книжкам Дена Брауна другий пласт сприйняття після суто екшна, а саме пізнавальний. У короткій передмові до кожної книжки письменник обіцяє, що «всі згадані у творі ритуали, галузі науки, мистецькі витвори та пам’ятки є реальними». Кажуть, що Брауна неодноразово хапали за руку на дрібних помилках, неточностях і вигадках, та особисто мені цього не вдалося жодного разу (ось лишень хотілося б дізнатися, куди подівся з «Таємної вечері» апостол Іоанн, якщо оте тендітне з рудим хвилястим волоссям – Марія Магдалина?). Більше того, як людина, що прослухала свого часу курс історії мистецтв, стверджую: жодні академічні описи художніх творів і пам’яток не тримаються в пам’яті так довго і твердо, як пов’язані з тими ж творами історичні анекдоти або таємничі сюжети. Як популяризатор історії мистецтва Ден Браун неперевершений. І хай кине в нього камінь той, хто щось знає, приміром, про Францію часів Людовика XIII не з романів Дюма-батька.

Втім, пізнавальність як така ще нікому не робила величезних накладів. Люди не люблять, коли їх відверто вчать, хай і в популярній обгортці. Інша річ – дати відчути свою причетність до якогось таємного, далеко не всім доступного знання. Ден Браун проробляє цей фокус віртуозно. І в цьому, мабуть, його найголовніший секрет. Конспірологія Брауна якнайкраще лягає на загальні настрої сучасного світового суспільства, що їх можна коротко окреслити крилатою фразою з не менш популярного «Лікаря Хауса»: «Всі брешуть». Дезорієнтована сучасна людина, чиї контакти з суспільством густо пересипані брехнею на всіх рівнях, від президентських виборів до звичайного походу в супермаркет, з готовністю сприймає на віру тези на кшталт «За тим світом, що ми бачимо, існує ще один – прихований. Від усіх нас» («Втрачений символ»). Письменник дозовано, по краплі, маленькими кроками, допускає читачів до цього прихованого світу. І вони щиро вдячні йому за це, відчайдушно відкидаючи логічне припущення, що їх можуть надурити й цього разу.

Обурюються автори конспірологічних теорій, що їхні доробки письменник широко використовує у своїх творах, не подаючи, звісно, жодного списку літератури. Подейкують, мовляв, у романах Дена Брауна взагалі немає жодної власної ідеї. До письменника і видавця вже було подано кілька судових позовів (зокрема, судилися з ними такі собі Майкл Бейджент і Ричард Лі, автори дослідження про те, що Ісус Христос був одружений з Марією Магдалиною і мав дочку Сару). Проте безвісні першовідкривачі вибухових теорій скрегочуть зубами, підраховуючи гроші у чужій кишені, а «великий компілятор» заробляє на судах додаткові дивіденди. Мабуть, самі по собі ці теорії не були аж настільки вибуховими.

А головну послугу зробила Денові Брауну католицька церква. Мені як людині нерелігійній важко збагнути, на що саме вони так образилися: ну, мав Христос дитину, ну, секс є віддавна священним дійством, ну, екстаз Святої Терези був насправді оргазмом – то й що? Демонізація письменником католицької організації «Опус Деї» (насправді суто мирної, маргінальної та консервативної в хорошому сенсі), кажуть, у рази збільшила кількість охочих вступити до її лав. Однак Дена Брауна церква помітила, засудила – і за це він як чесна людина мусить поставити у кожному згаданому в його романах храмі по величезній свічці.

Насправді ж, з погляду здорового глузду, нічого морально неприпустимого на адресу церкви письменник собі не дозволяє. Він украй коректний і виважений, його герої та антигерої з однаковою переконливістю висловлюються як pro, так і contra традиційної церковної доктрини. «Янголи і демони» взагалі побудовані на протистоянні релігійної та наукової концепцій світу: вже на цей стрижень письменник нанизує і таємниці напівсекретної швейцарської лабораторії, і древні легенди про таємне братство ілюмінатів, і корпоративні нюанси роботи кардинальського конклаву у Ватикані. Проте, як уже було сказано, перше видання роману не мало комерційного успіху, попередній видавець Брауна не розпродав навіть десять тисяч примірників. Мабуть, заявлена тема (яку, до речі, письменник розкриває на досить пристойному філософському рівні) виявилася надто глобальною та складною для сприйняття широкою аудиторією.

І в наступному романі письменник зробив безпрограшний хід – знов-таки поставив на жінку.

Погодьтеся, конфлікт «чоловіче/жіноче», що на ньому побудований «Код да Вінчі», всуху виграє порівняно з конфліктом «наукове/релігійне» з «Янголів і демонів». Цей конфлікт і глобальніший, і простіший водночас, близький всім без винятку, а надто чарівній половині людства (котра, як відомо, набагато більше й частіше за другу його половину купує книжки). Замість досить абстрактної антиматерії та загадкових ілюмінатів письменник пропонує візуальну конкретику: ось вона, всім відома фреска Леонардо, а ось її справжній зміст, хіба ви самі не бачите? Наступний козир – розмежування понять гріховності і сексу – знов-таки виявився більш ніж на часі. Саме ця ідеологічна складова, додавшись до всього переліченого раніше, дала свій приголомшливий ефект: спрацювало! 81 мільйон примірників загального накладу. Після цього вже можна дозволити собі все.

І Ден Браун дозволив. Перевидавши «Янголів і демонів» (до речі, екранізація цього твору не була ані настільки ж буквальною, ані такою ж успішною в прокаті), письменник засів за продовження пригод Роберта Ленгдона аж на цілих шість років. У світовій прем’єрі твору, що вийшов одночасно в багатьох країнах світу загальним накладом у сім мільйонів, взяла участь й Україна в особі харківського «Клубу сімейного дозвілля». Усе масштабно, з розмахом, по-дорослому. Бо це Ден Браун, не будь-хто.

У «Втраченому символі» Роберт Ленгдон вирушає до Вашингтона і стає учасником карколомних пригод за участю древнього всесвітнього братства масонів, відділу безпеки ЦРУ, секретної лабораторії з надсучасної науки ноетики та багатоступеневої криптограми, що потребує розшифрування у стислий термін. Типовий бестселерний набір на місці, включно з привабливою жінкою-науковцем та розкішним антагоністом: подекуди здається, що авторові набагато цікавіший цей колоритний всуціль татуйований персонаж – втілення зла, аніж рідний і звичний Роберт Ленгдон. Принаймні, різке зростання прибутків тату-салонів можна сміливо гарантувати; не виключено, що Ден Браун у долі. Як на сучасні українські реалії, дещо несерйозною здається державна загроза у вигляді розповсюдження інтернет-мережею відеоролика за участю перших осіб уряду США, заскочених під час здійснення сумнівних масонських ритуалів: ЦРУ страшенно хвилюється, а ми-то з вами завжди так живемо.

Що ж до ідеологічної вісі твору, то у «Втраченому символі» письменник зіштовхує передову надсучасну науку із древнім магічним знанням, між котрими, як виявляється, багато спільного. І тут особисто в мене виникає певний скепсис: по-перше, уся ця езотерика з астрологією та зваженням щойно відлетілої душі була на тренді років із десять тому, по-друге, все це надто аморфно й абстрактно, і навіть згадування Стівена Хокінга та теорії суперструн особливої конкретики та актуальності цій темі не додає. Розпочати успішний книжковий проект із роману, подібного до «Втраченого символу», не вдалося б ані Денові Брауну, ані комусь ще. Проте умовного способу в реальності не існує, і свої кільканадцять мільйонів примірників Ден Браун, безперечно, продасть і тепер.

Отже, якщо ви зрозуміли, як робляться світові бестселери – вперед! А я наведу на завершення дві корисні цитати. Перша – слова Дена Брауна, вже переможця і тріумфатора, з передмови до тиражного перевидання не помічених колись «Янголів і демонів», звернені до читача: «Щиро сподіваюся, що ти читатимеш мій перший роман про Роберта Ленгдона з такою ж насолодою, з якою я його писав».

А другу проказав свого часу розумний чоловік Корній Чуковський:

«Пишіть безкорисливо – за це більше платять»

Яна Дубинянська