Кожен з нас, якщо уважно придивиться до свого життя, помітить у ньому сліди власної втечі. Ми втікаємо від своїх помилок, таємниць, почуттів; втікаємо через слабкість, страх, безвихідь, іноді – навіть через нудьгу або дурість; втікаємо, аби знайти сенс життя… Власне, мотив, масштаб, умови втечі в кожного дуже індивідуальні. Та суть одна: усі ми – втікачі. Бо так найлегше: «Терпіти боляче, чекати страшно, жити взагалі важко. Втікати – найпростіше…»

Такий висновок робить один із персонажів книги «Школа № 13» – Віталя, дільничний міліціонер селища міського типу Гуменюки, – намагаючись проаналізувати життєві шляхи своїх новоспечених друзів. Молодий чоловік, який із самого дитинства намагається уникнути ролі розпещеного грошима синка й із прагнення щось довести своїм батькам стає то малолітнім крадієм, то бомжем, то вчителем молодших класів. І при цьому щиро вважає себе буддистом, сучасним Гаутамою, який відмовляється від розкошів заради пошуку Істини… Немолоді вже чоловік і жінка, які – кожне свого часу – втікали від справжніх почуттів через неспроможність жити за велінням серця, й ось тепер, побудувавши свій дім на фундаменті невзаємності, знову втікають: цього разу – одне від одного… Авторка «Школи № 13» – вочевидь людина з великим життєвим досвідом. Вона не просто оповідає історії, взяті, до речі, з реального життя, – вона проявляє себе як тонкий психолог, якому до снаги розтлумачити незбагненні вчинки людей і помітити найпікантніші деталі в конкретних ситуаціях. Через це кожна історія, що трапляється на сторінках книги, сприймається з відповідним настроєм: читач то нестримно регоче, взявшись за боки, то захлинається від сліз. Тому-то загальний настрій книги визначити неможливо: в ній вистачає і суму, і сміху, й тривоги, й легкості – як у людському житті…

Так, роман Ганни Ручай із певністю можна назвати книгою про життя. До речі, сама його назва є частково символічною: це ніби натяк на відомий усім вираз «школа життя» – поняття суто індивідуальне, проте знайоме кожному з нас. Бо ж, як розмірковує той-таки персонаж книги Віталя, «втікай, не втікай, а зупинятися колись усе одно доводиться. […] Від життя не втечеш – о!»