Закохані діти цілуються біля дверей уночі
Пізні перехожі погрожують їм пальцем
Але закохані діти не бачать нічого…
Жак Превер (пер. М.Коцюбинської)

У автора «Будденброків» і «Смерті в Венеції», Нобелівського лауреата 1929 року Томаса Манна (1875-1955) дітей було шестеро. Троє – Еріка, Моніка й Клаус – стали письменниками. Двоє – Еріка й Клаус, яких називали «близнюками» - втілили в життя деякі мотиви батькових творів. Ґоло і Елізабет продовжили політичну лінію Маннів. Клаус і Мікаель покінчили життя самогубством… І хоча шляхи та долі в усіх були дуже різні, все ж об’єднувало їх одне – прагнення удосконалити світ. Еріка сміливо боролася спочатку з суспільною думкою (була лесбійкою, тому розлучилася з чоловіком, і цю свою «особливість» відважно боронила протягом усього життя), потім із нацизмом (виїхала з Німеччини останньою з родини Маннів, урятувавши велику частину батькового архіву; будучи кореспонденткою ВВС, висвітлювала Нюрнберзький процес), а згодом із маккартизмом у Америці (ФБР переслідувало Клауса й Еріку за співчуття Радянському Союзу та гомосексуалізм). Клаус написав перший гомосексуальний роман німецькою мовою, а 1935 року, коли влада Гітлера закріпилася, відмовився від німецького громадянства й переїхав до тодішньої Чехословаччини. Під час Другої світової, отримавши громадянство США, Клаус іде до американського війська; ветеранові Клаусу Манну, коли почалася маккартистська вакханалія, було нестерпно почуватися «ворогом нації» - і він здійснив суїцид…

Томас Манн не був аж таким відкритим. І хоча гомосексуальні мотиви наявні вже в ранніх його творах (новела «Тоніо Крьоґер», 1903), відверто про це він зізнався лише в Нотатках, виданих уже по смерті письменника. Ставлення Томаса Манна до Німеччини також змінювалось. Якщо участь своєї батьківщини в Першій світовій війні він схвалив, то вже до урядування Гітлера поставився вельми негативно. Тож 1938 року Манн опинився у США (хоча його брат Генріх, син Ґоло, дочка Еріка тоді ще лишалися в охопленій жахом війни Європі); тут, у Штатах, він викладає, продовжує писати (з молодих років жив переважно за рахунок літератури), спілкується з іншими відомими німецькими еміґрантами – драматургом Бертольдом Брехтом, режисером Фріцем Ланґом, композитором Куртом Вайлем. Самогубство улюбленця родини Маннів Клауса болісно вдарило по автору «Смерті в Венеції». Він залишає Америку і подається до Швейцарії. Парадоксально, але саме Швейцарія – а не Німеччина й Штати, що розчарували письменника, – стала його справжньою батьківщиною…

У Швейцарії, в селищі Давос, де нині щороку збираються найвпливовіші люди світу, відбувається дія роману «Зачарована гора». Ганс Касторп, «простий собі хлопець», голова якого «працювала повільно й розкуто», їде відвідати свого кузена Йоахима Цімсена, що лікує сухоти в санаторії. Манн сам неодноразово відпочивав на швейцарських курортах, тож добре знав ту досить легковажну й вільнодумну атмосферу, що панувала у подібних до «Берґгофу» закладах. Вона як жодна інша пасувала до задуму чи не найповнішого в світовій літературі критичного осмислення стану суспільної думки та її впливу на людську особистість початку ХХ століття. У франкомовних країнах цей період називають Entre-deux-guerres (себто «між двома війнами»). Війна Перша (як ми пам’ятаємо, схвалена Томасом Манном; її палкими захисниками в романі є солдат за духом Цімсен і прибічник, як би ми сказали тепер, «світового уряду» єзуїт Лео Нафта) і війна Друга (її наближення гостро відчувають усі персонажі – хоча на час написання роману до офіційного початку війни лишалося п’ятнадцять років) майже фізично присутні у творі. Тихе, непорушне гірське повітря Давосу наче наповнене тривогою й безвихіддю. Урочисто-похмурою (Ваґнер, Малєр) музикою охоплюють розкішні палати справжніх і вдаваних хворих сумовите сум’яття-передчуття війни і побутово-звична присутність смерті

Гомосексуальні мотиви є і в цьому романі Томаса Манна. У житті кожної людини є миті і враження, які стають визначальними аж до скону, які згадуєш сотні разів, щоразу знаходячи в них щось таке, чого раніше не примічав. Для Ганса Касторпа таким одкровенням став епізод із дитинства – нетривала дружба з таким-собі Пшибиславом Гіппе. Тринадцятирічний Касторп дивився на цього польського хлопчика «як на щось особливе та вже дорогою до школи радів, що зможе спостерігати за ним при спілкуванні зі своїми однокласниками, бачитиме, як той говорить і сміється, відрізнятиме здалеку його приємно хрипкуватий, ніби трохи надламаний голос». Вражали Касторпа й особливі «киргизькі очі» Гіппе (у «Берґгофі» він покохає пані Шоша саме через такі очі). Взаємини Ганса й Пшибислава були віддалені, вони ніколи не спілкувалися і відбувалися лише глибоко на дні Гансової душі. Спогад про «ніжні миттєвості насолоди» споглядання «киргиза» Гіппе став мірилом усього Касторпового життя.

Між двома війнами, між гомофобією і гомофілією – Манн усюди виступає як єднальна ланка. Цю подвійність дослідники зауважують і в творчій манері письменника. Натхнений модними на той час Ваґнером, Ніцше й Шопенгауером, він не відходить і од «великих» класичних літератур, передусім російської (Тургенєв, Толстой) і французької (Золя). «Зачарована гора» плететься з аналізу численних теорій і текстів, це наскрізь метафоричний гіпертекст. «Оповідь ця не була ані короткотривалою, ані довгоплинною, оскільки це була герметична оповідь. Ми розповіли її заради неї самої», зазначає Манн на останній сторінці роману. А у Вступі до роману (1939), прочитаному в Принстонському університеті, автор ще ширше розкриває таємницю твору: «Ця оповідь послуговується засобами реалістичного роману, проте вона зовсім не є такою, вона виходить за рамки реалізму, символічно зростаючи й стаючи прозорою для духовного та ідеального. Це відбувається зокрема й у поводженні з персонажами, які, як то відчувається читачеві, є чимось більшим, ніж здається: персонажі стають експонентами, репрезентантами й вістовими духовних сфер, принципів та рухливих алегорій».

Що хотів Манн сказати цим романом? Питання банальне, але в українському контексті більш ніж доречне. Чому гора – зачарована? Бо цілком здорові й розумні люди, прибуваючи сюди, дають себе переконати в тому, нібито вони хворі, більше того, буцімто хвороба – це нормально, а «ті, на рівнині», себто не-хворі – якраз і є ненормальними; новоприбулі поступово занурюються в тутешнє життя, із задоволенням приймають його дивні правила, вклоняються новим богам – лікарям. Зачарована гора – це хворе суспільство. І хоча минуло більше півстоліття, паралелей із сучасною Україною знаходиться на диво багато. Адже фактично персонажі цього роману Манна перебувають у стані, який з легкої руки сучасних вітчизняних ЗМІ отримав назву «зомбованість». Ганс Касторп, який спочатку відкрито сміється зі способу життя у «Берґгофі», досить скоро стає чи не найзатятішим захисником укладу санаторію. Він гостро засуджує самовільний від’їзд Йоахима Цімсена, примушує свого дядечка, консула Тінаппеля, що приїхав забрати Ганса додому, в паніці тікати з Давосу. Чому Ганс Касторп захищає «Берґгоф»? Йому там зручно і затишно. Спокійне життя тварини у зоопарку, квітки у парнику. Люди, які дозволяють спонукати себе робити щось саме з таких «причин» - чим вони відрізняються від слухняних тварин і домашніх рослин, від пацієнтів давоського санаторію? Викривлений інформаційний простір, у якому ми змушені жити і захиститися від якого – чи не головне завдання кожного з нас – це химерне задзеркалля і є тлом, на якому відбуваються події в романі. Власне, і самі події є неймовірними покручами, де реальність потопає під гігабайтами непотрібної інформації.

Томас Манн завжди цікавився медициною. У багатьох його творах можна знайти цілі абзаци, присвячені медичним проблемам. У всіх його розмислах над тим, що таке тіло, як воно працює, із чого складається, як ним керувати і як його лагодити – обов’язково присутній сумнів. Адже чим глибше копає наука, з тим більшою непоясненністю стикається. На будь-яку мікроскопічну частинку життя знайдеться ще менша.

А що таке саме життя? «Те життя не було матеріальним і не було духом. Було чимось проміжним, феноменом, який несла матерія, подібним до райдуги над водоспадом чи до полум’я. Та хоча цей феномен і не був матеріальним, він був чуттєвим до насолоди й до огидного, став безсоромною матерією, що відчуває  та подразнює саму себе, став якоюсь розбещеною формою буття. То було якесь таємно-чутливе ворушіння серед непорочного, холодного всесвіту, якесь хитливо-нечисте всмоктування їжі та її виверження, якесь екскреторне видихання вуглецевої кислоти та гидких речовин невідомого походження та невідомих властивостей…» У романі багато йдеться про світовий уряд. Націоналіст, син карбонарія Сеттембріні розводиться про «світову революцію» і побудову кожною нацією окремої соціалістично-анархічної держави; єзуїт Лео Нафта, навпаки, хоче об’єднати всі народи у понаднаціональну державу; фактично, Римська церква і заснований святим Іґнацієм Лойолою єзуїтський орден виступають у романі прообразом світового уряду. І згадування медицини тут більш ніж доречне. Манн наочно показує, що діагнози, хвороби і ліки – феномени поза національностями (у санаторії лікуються і росіяни, і шведи, і мексиканці, і французи, і американці); тож хіба це не надійна зброя в руках гіпотетичного світового уряду? А тепер поміркуймо про речі ближчі до нас: про епідемію грипу, ВІЛ і дискусії навколо щеплень. Хіба не був правий Манн?

І кілька слів про український переклад. Вкотре закидати поважному видавництву “Юніверс” про те, що перекладач (Роман Осадчук) працював явно похапцем, не хочеться. 1000 сторінок тексту за неможливості – як уже кілька десятиліть ведеться у нашій державі – жити за рахунок перекладу, а отже, необхідність заробляти десь інде (тим самим переклад навіть для найбільшого фахівця стає хобі) – таке, хоч і виправдання, навряд чи полегшить ситуацію. Українською Манн перекладений далеко не весь. Переклади за радянської доби виходили у “Дніпрі” і в тих цілком інших умовах читалися як переклади українською, а не калька з російської… Все ж переклад “Зачарованої гори” – подвиг, тож перекладача варто вітати, а видавництву – радити знайти добрих редакторів.

Іван Рябчій