Середина літа, середина липня. Торік. Ми з племінником Олегом подались велосипедами у довколишні села на межі рідних-найрідніших моїх областей Київської і Вінницької. Це як ритуал щорічного мого літування в Теліжинцях. І крутив я педалі в Ситківці та Голодьки з метою визначеною (провідати могилу рано згаслого свого шкільного товариша), а заодно ще й поблукав стежками-дорогами дитинства Миколи Кравчука.

Письменник народився в Ситківцях. Назви цього села ви не знайдете сьогодні на мапі не те що України, а й Тетіївського району. Як неперспективне, чи ще яке там, його приєднали до Голодьок (символічна для радянського часу метаморфоза наймення), і давно вже сільрада тут одна, аптека одна, школа одна… Але цвинтарів два: голодьківський і ситковецький – саме вони та ще пам’ять старожилів свідчать про колишні окремі села. На ситковецькому цвинтарі я надивився хрестів із прізвищем Кравчук. А ще з багатьма іншими прізвищами, які зустрічаються у новелах письменника: Соколик, Безверхий, Вістяка…

Через кілька днів, того ж таки торішнього липня, у тетіївській затишній квартирі Кравчуків у будинку на косогорі, на другому поверсі, з якого відкривається мальовничий краєвид на лісовий масив Чагарі за вузенькою, зарослою очеретом і лепехою річечкою Дібрівкою, я розповідав Миколі Івановичу про ті велосипедні мандри і слідопитські пошуки. І він щиро сміявся з моїх зухвало-жартівливих висновків: «Так що, виявляється, ніякий ви, Миколо Івановичу, не письменник, якщо Вас не знають у рідному селі». Бо розпитував я односельців про місце, де стояла хата колгоспного бухгалтера Івана Кравчука, нам кивнули на куток роздоріжжя, яке розбігається у всі напрямки від просторого степка майже в центрі колишніх Ситковець. А коли постукався у хвіртку й, не дочекавшись запрошення, сам зайшов на безлюдне подвір’я, далі у розчинені навстіж одні двері будинку, другі, треті й десь з далекої глибини ошатної оселі нарешті вийшла молода дівчина й підтвердила, що її прізвище — Кравчук. А потім стенула плечима на питання про письменника-однофамільця. І мені стало трохи образливо за нинішню молодь…

— Сьогоднішня молодь нічого не читає! – категорично казав Микола Іванович, різким жестом руки знімаючи найменші сумніви. – Нікому сьогодні не потрібне те, над чим ми з тобою мучимось! Ні-ко-му!

Справді, письменник в останні свої літа був розчарований життям, негараздами в державі, дуже болісно сприймав гризню у найвищих ешелонах української влади. А отже, нерідко ставав таким затятим песимістом, що аж незручно було його слухати.

Ось витяг із його останнього листа, написаного 10 травня нинішнього року, за десять днів до відходу: «Я давно-давно розчарований життям і роками перебуваю в затяжній депресії – про це я вже не раз писав останнім часом у кожному листі до тебе, Васильку. Для доказу-ілюстрації мого стану цитую запис із моєї записної книжки ще за квітень 2003 року:

«Абсолютна порожнеча! І як писав О.Гончар, “космос одинокості”! Ні бажань, ні цікавості. Обірвалися останні нитки, що якось ще зв’язували мене з цим остогидлим світом – літробота тепер не потрібна, не цікава. Утома. Сон. Ірреальність. Невже вимучили хвороби? Такого ще зі мною не було. Як же існувати далі, якщо доведеться? (А до “циганського” строку ще 6 років!)».

І ще один, ближчий запис – квітня 2007 року:

«А дні повторюються з одноманітною точністю. І знову – нестерпна порожнеча. Не хочеться навіть читати нічого, слухати щось по радіо (я вже не згадую писання). Немає за що зачепитися. Все не потрібне, не цікаве, все зроблено. Лишилися одні невиліковні болячки. Втомився жити (може, в мене не глибока депресія, а хвороба “tetua vita” – відраза до життя?). Стан такий, наче прощаюся з усим, готуюся до відходу назавжди… Нічого не шкода, тільки дуже шкода лишати на цьому світі одинокою мою маленьку, хвору, безпомічну, беззахисну Люду».

У пору того запису він не відав, що Люда, найдорожча його, єдина й незамінна Людмила Пилипівна попрощається із земним буттям попереду нього, чим спричинить фактично самовільний і самоусвідомлений його гріх. Коли після шести лікарняних днів у березні її не стало, життя взагалі втратило для нього всякий смисл. І він не захотів пристосовуватись, вчитись жити без неї, яка була поруч півстоліття. Може, й лишались краплі сил, але для чого?

А того торішнього липневого післяобіддя, коли ми востаннє бачились, він і жартував (над собою також), і спрагло розпитував, як завжди приготувавши до зустрічі цілий список запитань, аби чогось не пропустити. А що вже розказував (наче писав на ходу) – аж дружина гамувала його балакучість, на що Микола Іванович усміхався приязно: «Я в батька вдався – він оповідач був незрівнянний: куди мені!..» Уявляю собі.

Якби записував він свої розповіді, то його літературний ужинок був би у кілька разів більшим. Але він був надто вимогливим до себе: навіть те, що вже було апробоване читацькою увагою, не завжди заводив до книги вибраного, яка за життя виходила не раз («Жито», «Криниця під вікном», «Новели»). Іван Гнатюк в останній свій рік зателефонував мені несподівано й сказав, аби я взяв на зберігання півтори сотні Кравчукових листів. Вони чверть століття тепло й душевно товаришували, політв’язень-бандерівець із Борислава і безпартійний директор школи, згодом рядовий учитель із Київщини, шукали чи не щороку можливості надивитись один на одного та наслухатись – в Ірпені, в Києві, в Одесі, гостювали один в одного, а насамкінець, уже дідами, погиркались затято через якусь там незначну дрібницю. «Кожен його лист – новела», – карбовано оцінив епістолярій Кравчука Іван Федорович (Гнатюк), погамувавши в собі образу і гонор водночас.

Мені про це не треба було казати, я сам про це знав давно, бо ми регулярно писали один одному листи протягом тридцяти років. Не раз Микола Іванович ображався, як дитина, коли я затримувався з відповіддю, бо сам він озивався майже з німецькою пунктуальністю. А листування наше почалося з того, що влітку 1979-го я, студент столичного університету, прочитав у «Літературній Україні» оповідання поета з Миколаєва, всуціль списане з Кравчукових «Гостей» – плагіат стовідсотковий, лиш імена та професії героїв замінено; прочитав і подивувався, а ще більше подивувався письменник, бо пропустив у літніх мандрах те число «ЛУ»…

До того ми вже були знайомі. Познайомила нас тетіївська районна газета «Ленінські заповіти», в якій я надрукував кілька своїх образків, а Микола Іванович їх помітив і сказав про це редактору. Розшукав я письменника, яким уже тоді зачитувався і гордився, за місцем його тодішньої роботи – у Тетіївській середній школі №2: стояв на коридорі горішнього поверху коло вікна й поглядав на двері класу, з яких по закінченню уроку мав першим вийти учитель української літератури. Цей момент чекання мені дуже запам’ятався якимсь бентежним хвилюванням – наче відчував підсвідомо, з якою людиною зводить мене доля на тривалі приятельські літа.

Він повів мене одразу до себе додому: у тісненьку трикімнатну квартиру на першому поверсі будинку неподалік школи. Того дня чи не вперше в житті я пізнав радість людського спілкування, про що так мудро мовив колись французький класик. Микола Іванович запропонував мені читати вголос принесене оповідання, і робив я це, здається, вперше, аби згодом озвучення написаного стало правилом, яке дає можливість явно зауважити фальш чи задирки прозового тексту. І сам він тоді читав уголос коротенькі етюди, ще не публіковані. Вони зачарували мене живописністю зображуваного, стислістю фрази, точністю слова і тим внутрішнім, захованим поміж буденними словами настроєм, під впливом якого в тебе мимоволі зволожуються очі. Майстерність, якої досягає рідко який прозаїк. А чи з нею треба народитися?

Три десятки років усного спілкування (кожного разу, провідуючи рідну сторону, я не оминав найдорожчих мені людей в Тетієві, Кравчуків), спілкування нашого письмового (понад дві сотні листів з одного й другого боку) – це книга взаємної любові, щирості, зацікавлень. Кажу насамперед так про Миколу Кравчука, а сам я намагався бути схожим на нього, бо все, майже все мене в ньому захоплювало: інтелігентність, начитаність, працелюбність, увага до світу й до найближчого оточення, чесність і совісність, пунктуальність і обов’язковість, краса зовнішня і внутрішня, схиляння перед жінкою, вміння жартувати й співчувати…

Один із перших його листів, адресованих у Кіровоград, куди я приїхав працювати за направленням у обласну комсомольську газету:

«Дорогий Василю, одержав сьогодні і твій лист, і бандероль (книжку). Дуже вдячний тобі за пам’ять і увагу (а вони, може, й дорожчі там, у Кіровограді, як у Тетієві). Тільки так вийшло, що “Неповторність” у мене вже є (дістали мені єдину під час пленуму київські хлопці), тому віддам її комусь із редакції. А от від «Над берегами…» не відмовився б – у мене її немає (якщо натрапиш десь у глухіших місцях – візьми). За «Еврідіку» ж не турбуйся – вже є – то було нетипове прохання.

Радий я, Василю, що в тебе налагоджується кіровоградське життя – великою мірою тут «вивозить» тебе молодий оптимізм, набуті досвід і витримка та ще наша селянська жила – невибагливість. Тримайся, козаче, серед Дикого поля, бо стрімка чайка тільки-но відчалила від рідного берега. А орієнтація в тебе правильна: все зроби, щоб мав час читати й писати (звичайно і не дай боже, не стань затворником-анахоретом, бо є ще в цьому раз даному світі багато радостей, а серед них найбільше для нас диво – жінка).

Раджу тобі вже зараз прочитати: «Лошадь в тумане» Г. Семенова («Наш совр.» №7-80), «Ветер времени (хроника жизни Олександра Блока)» Ан.Александрова («Звезда» №10-80), «Автопортрет з уяви» В. Яворівського («Дніпро» № 9,10-80), нову повістинку (забув назву) Н.Петренко в 11 ном. «Вітчизни», хоч сам я зараз захопився листами художника Крамського (в 2-х томах). І знаєш, про що пише мислячий чоловік своїй дружині 110 років тому: «Нет, как хочешь, а человечество идёт к упадку нравственности… и страшно мне за детей моих: когда они вырастут, тогда будет ещё хуже». Як тобі це подобається? Недаром Екзюпері вигукнув у свій час (десь у 40-х роках): «Є тільки одна-єдина в світі проблема – повернути людям духовний зміст…» Отож, хочу внести хоч маленьку йоту в вирішення цієї проблеми.

Мало-помалу підходжу до кінця зі своєю книжкою. Ось тільки що закінчив велике оповідання і віддаю до «Вітчизни» (десь на літо 81-го).

Приємно мені, Василю, що ти не проминув навіть моєї статті в «ЛУ» і взяв собі щось із неї, а от на співбесідників у Павлиші тобі не повезло – велика наша біда ще в тому, що навіть при найідеальніших програмах і підручниках в найближчий час викладатимуть літературу в кращому випадку чесні «тягачки» (Павлишеві ще повезе), а потрібні закохані в літературу вчителі – інтелігенти-творці (прочитай із цього приводу змістовну статтю Б.Степанишина, яка друкована десь одразу за моєю – він цікаво виступав і на пленумі).

Якийсь дидактичний лист вийшов у мене – даруй. Давай знати про себе. Здоров’я тобі та любові. Обіймаю. Твій Микола Кравчук. 22.11.80».

Цитовані два Кравчукові листи в цьому короткому спомині уважному читачеві багато що скажуть. Я мав щастя очікування таких живильних епістол у добу брежнєвського застою, мав радість полеміки щодо прямування української літератури наприкінці другого тисячоліття, мав насолоду перечитувати «ригоризми» глибинного патріота про правдиву історію нації в останні роки життя Миколи Івановича…

Це все зі мною, це все при мені. Що колись обов’язково стане книгою. І таки знайдеться читач, якому буде потрібним, Миколо Івановичу, «те, над чим ми мучимось».

Василь Бондар