Двічі на рік Коледж приймає в середньому дюжину перекладачів із різних країн світу. Тут бельгійці (точніше – валлонці, тобто франкомовні бельгійці) роблять те, що так потрібно робити Україні – популяризують власну літературу. Для перекладачів створюються гідні їхньої праці умови, влаштовуються зустрічі з авторами, презентації книжок, купуються книжки, словники… Як людина, яка відвідала Коледж, зауважу: бельгійці й французи стримано ставляться до «моди» на того чи іншого письменника. Стільки гидоти про Нотомб, Уельбека і Беґбеде (якого у нас чомусь обізвали Бегбедером) мені не доводилося чути ніде.

Франсуаза Вільмар – почесний професор, доктор філології, чи не найбільш знаний у Бельгії перекладач із німецької та англійської мов. На відміну від більшості своїх бельгійських колег-перекладачів, живе не у Франції. У Бельгії всі – патріоти, та все ж дуже часто кращі умови створено саме в сусідній країні. Та й таких видавництв, як у Парижі, у Брюсселі немає…

Того, що робить у Бельгії пані Вільмар, в Україні не робить ніхто. Хіба колись подібними речами займався Григорій Кочур, який гуртував навколо себе молодих перекладачів, встановлював професійні зв’язки з іншими країнами, по-своєму пропагував українську літературу за кордоном. Нині такого українського прапора, який бачили б у багатьох країнах світу, немає.

Наприкінці перебування в Сенеффському коледжі я розпитав Франсуазу про історію закладу, становище перекладачів у Бельгії та її власний перекладацький досвід.

— Франсуазо, Коледж у Сенеффі – унікальна ініціатива, завдяки якій бельгійська франкомовна література стала знанішою в світі. У системі продумано кожну дрібницю, для кожного перекладача створюються сприятливі умови, можна замовити будь-які книжки, зустрітися зі «своїм» автором. Особливо багато зустрічей із письменниками було цього року… З чого усе починалося?

— Я – професійний перекладач художніх текстів і завжди слідкувала за новинками на книжковому ринку. У середині 1980-х я побачила, що ринок переповнений поганими перекладами, і зрозуміла, що одна з головних причин цього явища – відсутність місця, де перекладачі могли б удосконалювати свій фах. Тож 1989 року я створила в Брюсселі Школу художнього перекладу. Курс навчання триває два роки. Теорії немає – лише практичні заняття по суботах, які ведуть знані бельгійські перекладачі.

Через шість років вирішила діяти далі. Я знала, що ще 1977 року в Штралені, Німеччина, було створено коледж: Ульмар Тофонен, перекладач німецькою Н.Саррот і С.Беккета, влаштував коледж у власному помешканні. Він здавав перекладачам кімнату, в якій народився! Тепер же коледж у Штралені складається з 39 кімнат і має велетенську бібліотеку.

Після цього подібні коледжі виникли у Франції, Англії, Іспанії, інших європейських країнах. Я вирішила створити такий коледж у Бельгії. Що для цього потрібно? Місце і гроші. Я звернулася до голови Департаменту поширення літератури при Міністерстві культури Бельгії відомого письменника Жана-Люка Утерса, і він схвалив мою ідею. Отже, щодо грошей було вирішено, до того ж, можна було сподіватися на фінансову допомогу від структур Євросоюзу.

Місце шукали довго. Потрібна була гарна спокійна місцина, яка б надихала на творчість. З’ясувалося, що Французькій спільноті Бельгії належить замок у Сенеффі, а колишні службові приміщення замку орендує велика нафтова компанія «Тоталь-Фіна», що час від часу організує там освітні семінари для своїх інженерів. Тут, поруч, у Фелюі, є кілька великих підприємств цієї компанії… Під час відпусток місцина пустує. Було вирішено влаштувати Коледж саме тут, під час шкільних канікул. Отже, ми орендували ці приміщення на час літніх канікул у «Тоталь-Фіна» за символічну ціну – 1 євро – на 99 років. Нафтова компанія постійно оновлює Коледж, купує нові меблі, оздоблює новою технікою. Для нас це дуже зручно.

— Коли відбувся перший заїзд?

— У липні 1996 року. Тоді приїхало 12 перекладачів із різних країн – Португалії, Іспанії, Греції, Англії, Німеччини, Італії, Румунії. Відтоді ми збираємося двічі на рік – на Великдень і влітку. Спочатку були заїзди і на Різдво, але тепер немає, заявок недостатньо – всі святкують удома.

Незабаром із 11-ма іншими коледжами ми увійшли до Європейської мережі міжнародних центрів художнього перекладу (RECIT). Протягом кількох років наша мережа отримувала непогані субвенції від Євросоюзу. Але потім ЄС раптом припинив платити субвенції – з’явилися інші проекти; ніхто не хотів розуміти, що наша мережа – основа культурної інтеграції, і гроші нам потрібні постійно.

— Ви вже назвали кілька країн, перекладачі з яких відвідують Коледж. А які країни – найактивніші?

— Безумовно, країни Східної Європи. Румунія, Чехія, Сербія, Хорватія, Угорщина, Польща, Македонія… Потім ідуть балтійські країни. Дуже мало Англії і Німеччини. І ніколи не відвідують нас скандинави.

— Чому так?

— Гадаю, причина в тому, що у розвинутих капіталістичних країнах перекладачам платять дуже добре, тож і умови, відповідні для роботи, у них є. Мені, наприклад, мешканці Бельгії, подібний коледж для роботи не потрібен. А на сході перекладачам платять погано, умови для роботи жахливі. Тут вони отримують чудові умови і навіть невеличку винагороду за свою працю. Відповідно, більше перекладів бельгійських авторів з’являється на сході. З іншого боку, в Англії та Німеччині взагалі мало перекладають франкомовну літературу.

— Але в країнах Східної Європи завжди існувала, існує і існуватиме проблема з авторськими правами: видавці і журнали надто бідні, щоб сплачувати відомим письменникам, яких перекладають…

— Французька спільнота Бельгії робить значні кроки в цьому напрямку. Дуже часто від видавців вимагають мінімальну суму, буває, що й нічого… Всі перекладачі, які прибувають до Коледжу, можуть бути впевнені, що видавець отримає 80-90% від суми, потрібної на видання. Гонорар перекладачеві ми сплачуємо обов’язково.

До того ж, чимало авторів є власниками прав на свої твори і залюбки йдуть назустріч перекладачам, надаючи права безкоштовно. Навіть найвідоміші бельгійські автори – Андре-Марсель Адамек і Жаклін Арпман – погоджуються на безкоштовні права.

— Яких бельгійських авторів перекладають найбільше?

— Без сумніву, класиків – Анрі Мішо, Жоржа Роденбаха, Еміля Верхарна, Мішеля Ґельдерода, Моріса Метерлінка. Із сучасних – Каролін Лямарш, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб, Ґі Ґоффета. Багато перекладають Сіменона. З поетів – Верне Лямберсі, Вільяма Кліффа.

— Чи трапляється, що маловідомі в Бельгії автори раптом ставали популярними в інших країнах?

— Буває, що письменники, яких у нас не дуже цінують, користуються популярністю серед перекладачів і видавців інших країн. Те, що вони пишуть, мабуть, ближче жителям тих країн, ніж бельгійцям. Але імен я не називатиму. (сміється)

— Тоді зайдемо з іншого боку – кого найбільше перекладають у Бельгії?

— У Бельгії дуже мало перекладачів. Переважна більшість живе у Франції і свої переклади видає також у Франції. З німецької, приміром, перекладаємо тільки ми удвох із поетесою Роз-Марі Франсуа. Отож, тенденція стосується більше Франції, ніж Бельгії. Найбільше перекладають із англомовної, здебільшого — американської літератури. З іспанської також дуже багато. Менше — з італійської.

— На початку розмови Ви сказали, що ринок був переповнений поганими перекладами. Що для Вас «поганий переклад»?

— Основні помилки у перекладі – художні. Скажімо, коли перекладач не втрапляє до так званого «семантичного поля». Наприклад, в одному романі, переклад якого я рецензувала, початок, за задумом автора, був написаний у відтінках сірого, чим створювалась своєрідна атмосфера. Три сторінки сірого кольору – і раптом яскрава рожева пляма! Отже, весь цей сірий колір вів до рожевого вибуху на четвертій сторінці. А перекладачка на перших двох сторінках спромоглася ввести червоний і рудий кольори. Неприпустима помилка!

Інша серйозна хиба – якщо перекладач не вловлює тону, «голосу» тексту. Адже кожен текст має власний голос – однаковий від початку і до кінця. Важливо також, аби текст був когерентним. Кожна фраза анонсує наступну і нагадує про попередню. Існують певні логічні ланки, семантичні поля… Якщо перекладач їх не бачить, він створить некогерентний, «розсипчастий» текст. Це – найбільша помилка.

Дуже довго будь-хто міг прийти до видавця і сказати: «Ось чудовий автор, давайте я його для вас перекладу!» Це призвело до того, що перекладачі розучилися писати; але ж перекладач – також письменник! Добрий перекладач просто повинен бути письменником! А цьому не навчиш. Тому в створеній мною Школі художнього перекладу не вчать писати; ті, хто до нас приходить, уже пишуть. Ми даємо їм загальні навички; звісно, цьому можна навчитися самому, з досвідом, – але у нас таке навчання відбудеться швидше. Гадаю, добра освіта дозволяє уникнути катастроф. Нарешті, у Франції і Бельгії видавці зрозуміли, що не варто підписувати контракти з будь-ким. Вони усвідомили, що головне – не ціна перекладача: чим менше коштує людина, тим гірший переклад вона зробить.

— У зв’язку з цим – нескромне питання: скільки «коштують» перекладачі у Європі і в Бельгії зокрема?

— Порівняно з іншими країнами, нам платять дуже непогано - €24-25 за сторінку. «Раєм» вважається Голландія – там перекладачам платять найбільше. Непогані ставки в Німеччині, Англії (до €30). У Франції перекладач отримує €20-24 за 1500 знаків.

Я зараз перекладаю відносно легкий твір – англійський трилер. Доводиться «робити» по десять сторінок на день, хоча зазвичай я перекладаю близько однієї сторінки в день. І мені платять €19 за сторінку.

— Кого з відомих авторів Ви перекладали?

— Свою перекладацьку кар’єру я почала з німецького філософа Ернста Блоха. Абсолютно випадково, до того я й не думала бути перекладачкою. Я тоді навчалася в університеті. Викладач німецької порадив мене одному професору філософії, який мріяв побачити Блоха французькою. Цей професор керував серією видань із філософії у найбільшому французькому видавництві «Ґаллімар». Так перший же мій переклад вийшов у «Ґаллімарі». Блоха я перекладала двадцять років… Потім на прохання видавництва «Акте Сюд» я переклала всі твори австрійського письменника. Жана Амері. Справжнє його ім’я – Ганс Маєр, та він настільки ненавидів німців (Амері – єврей), що змінив його на французьке. Маєр-Амері був у Авшвіці, тож більшість його творів – про концентраційні табори.

Найяскравіший твір останнього часу – «Особистий щоденник мешканки Берліна». Реальна історія жінки, яка пережила окупацію німецької столиці спочатку радянським, потім американським військом. Неймовірний успіх! Наклад – 80 тисяч; документальний фільм, вистава у Парижі.

— Розкажіть, будь ласка,  про цю книгу детальніше.

— Оповідачка – журналістка, яка випадково потрапила до Берліна 1945 року, коли до міста увійшли росіяни. Вона потерпала від голоду й холоду, її, як і інших жінок, ґвалтували російські солдати. Єдиним порятунком було писання, тож вона вихлюпувала на папір усі жахливі події свого життя. Це три товсті зошити. Після війни її друг, відомий журналіст Курт Марек, порадив авторці надрукувати рукопис на машинці і видати. Вона так і зробила. Але спочатку книга вийшла англійською, у США.

У Німеччині «Щоденник» прийняли дуже погано. Адже авторка описувала німців лінивими, слабкими, чоловіками, які дозволяли ґвалтувати своїх жінок, поганими вояками. Росіянам, натомість, вона симпатизувала, тож її одразу звинуватили в радянській пропаганді. Тоді вона сказала: «Годі! Більше не видаватиму!»

У шістдесяті, на хвилі феміністичного руху, її «Щоденник» став чи не настільною книгою. Її це дуже дратувало, тож вона вирішила, що перевидань не буде, а після смерті, якщо книгу видаватимуть, то – анонімно. Вона померла 2001-го. Німецький журналіст із «Зюддойче Цайтунґ» провів розслідування і з’ясував її ім’я. Спалахнув жахливий скандал. Я вважаю таке ставлення до автора неприпустимим, адже вона хотіла, щоб її ім’я лишалось у таємниці, її ж ніби знову зґвалтували…

Розмовляв Іван Рябчій