Це відчуття знайоме багатьом: коли в певний момент дитинства батьки нарешті наважуються лишати тебе вдома самого. На день чи навіть на два. Тоді ти почуваєшся ой яким самостійним і дорослим, адже всі рішення приймаєш сам. Хочеш – обідаєш цукерками, хочеш – вмикаєш гучно музику, стрибаєш, співаєш чи дивишся телевізор ледь не цілодобово. Але в таких випадках холодильник забитий їжею, а ти знаєш, куди поїхали батьки, коли повернуться й до кого звертатися, раптом що. Зовсім інакше – коли ти вирішуєш лишитися сам удома, без відома батьків, у чужій країні, завдяки втечі з дитячого табору. Чи кожен на таке відважиться й не розгубиться, бо ж рано чи пізно виявиться, що їсти нічого, а вийти з будинку не можна: ти – втікач?

Хлопчик Роберт щоліта приїздить із мамою з Німеччини на південь Італії, де в них є хатинка – без світла й інших цивілізаційних благ. Роберт не знає свого тата й уся його сім’я – це мама, жінка з вічними головними болями й істериками. Мама щоліта залишає Роберта в італійському таборі, а сама їде – куди саме, хлопчик не знає. Йому це набридає й одного літа він втікає з табору й повертається в будиночок, щоб залишитись тут до маминого приїзду. Проблема лише в тому, що з їжі тут – лише пачка макаронів і банка мармеладу, а з питва – єдина пляшка лимонаду.

Та раптом він знаходить собі друга. Навіть двох. Вольфганга – художника, який бажає самоти, та його пса. Це історія дружби дорослого чоловіка й маленького хлопчика, який ніколи не мав батька й уперше відкриває для себе радості спілкування зі старшим чоловіком. Ця книга – розповідь самотньої дитини. У ній безліч деталей, від яких шкірою біжать мурашки. Наприклад, перша ніч, яку Роберт проводить у будинку абсолютно сам. Хлопчик вдягає мамину нічну сорочку й уявляє себе мамою, з якою перед сном говорить її син Роберт, тобто він сам. Хлопчик відтворює можливий діалог – той, якого зазвичай не буває. Він перебирає фрази, які сказав би собі на місці своєї мами: «Йди-но сюди і посидь коло мене, як добре, що ти в мене є…». Роберт трішки підсувається й тицяється носом мені в шию. «Ти так вражаюче пахнеш, мамо, – каже він. – Мені подобається, коли ти так пахнеш». – Дякую, Роберте, відказую я, – але сьогодні ввечері я вже нікуди не піду, я лишуся тут. – Обіцяєш? – питає він. – Атож, – мовлю я, – я не залишу свого Роберта самого».
Попри мамині істерики й вічні головні болі, Роберт любить її й сумує за нею. Він навіть готує до її приїзду сюрприз – прикрашає будинок травою, гілками й камінням, однак мама впадає в істерику, побачивши в цьому лише пустощі й гармидер у домі. У цей момент стає гірко. І все ж дорослий читач розуміє, що поведінка жінки не від солодкого життя, і що найбільший її страх – бути поганою матір’ю для своєї дитини.

Як на мене, цю книгу варто читати насамперед батькам. Щоб краще зрозуміти дітей. Їх учинки, за які батьки карають, вважаючи їх всього лише бажанням «насолити». А насправді навіть найбезглуздіші витівки дітей мають глибоке психологічне підґрунтя. Ця книга про дитячу самотність і бажання порозумітись зі старшими. Придивіться, чи ваша дитина часом не самотня?

Маргарита Стручок