На жаль, мало хто знав про нашого гостя, якого мають за честь запрошувати на різні поетичні фестивалі, без перебільшення, у різні кінці світу. Нині Антанас найчастіше буває у Німеччині, де йому надають змогу працювати над перекладами німецьких поетів литовською мовою. Переклад «Фауста» Ґете – вершинний здобуток Антанаса А. Йонінаса на цій ниві.

З Антанасом я знайома ще з… минулого століття. О, скільки води збігло… Нинішня молодь має розмите уявлення про пору підцензурної літератури: боротьбою щодо різних «ізмів», вимоги обов’язкових «паровозиків» до збірок і подібного соцреалістичного маразму. Однак дивовижна творча розкутість усе-таки панувала навіть тоді – понад совковим болотом застою, що залило одну шосту земної суші. Це бувало зокрема на фестивалях молодої радянської поезії, що їх влаштовував комсомол по різних республіках.

Із Антанасом познайомилася на такому фестивалі у Полтаві року 1979-го, здається, а незабаром зустрілися в Грузії. І ось тепер – у Львові, на 4-му міжнародному літературному фестивалі.

Саме час патетично-риторично запитати: що таке життя поета? Де місце поезії у цьому остаточно збожеволілому світі? Тут хочу розповісти мало не притчу, яка сталася (дослівно так: притча сталася) зі мною у Львові напередодні приїзду Антанаса.
*  *  *

Мало не щоразу, приїжджаючи сюди, підіймаюся до цитаделі на Калічій горі. Місце фактично у центрі, але його буйна дикуватість відразу зачарувала мене. Ось, думаю, приведу сюди литовця: він зуміє оцінити…

Наскільки знаю, цитадель – австрійська оборонна споруда часів першої світової, яку звели на одному з пагорбів, де колись і справді збиралася жебрущо-калікувата частина населення Львова. Уявляю, як сприйнялося таке вторгнення! З часом кругла башта пустила коріння в Калічу гору, стала ніби її своєрідною мурованою короною. Цитадель руйнувалася, заростала бур’янами, і навіть самосійні деревцята загніздилися в її тріщинах. Щемливий і проминальний настрій завжди опосідав мене тут. Може, це було нагадування: Sic transit Gloria Mundi… Утім, до чого ту слава?

Отож, ноги самі понесли до цитаделі. Задум був простим: видряпатися туди, а потім спуститися крутою однойменною вуличкою Каліча гора до того місця, де вона зустрічається із вулицею Глібова. Тут так пластично змикаються два рівні львівського рельєфу!

Я піднялася по вулиці Чайковського повз ресторанчик «Купол», який нагадує про знамените місце паризької богеми (ось і тема слави), і мала повернути відразу ліворуч, та чомусь попрошкувала прямо. І – заблукала. Кружляла-кружляла, ніяк не могла вийти до цитаделі. Мене водило, мов у зачарованому місці. Ось-ось мала вигулькнути башта, яка б зиркнула на мене вікнами-бійницями. Натомість раптом я вийшла на асфальтівку, якої тут зроду не було. Обіч неї – добротний щит: «Citadel Inn. Hotel & Resort». Я отетеріла. Пішла за вказівником. Фундаментальна огорожа. Автостоянка. Назустріч піднеслася розкішно відремонтована циркульна будова зі скляним дахом-ковпаком, із смарагдовим моріжком, кав’ярнею-терасою… Я не витримала тріумфального погляду крутої цитаделі: відвела очі. Калікам і жебракам тут не місце. Та й поетам, які ніколи не заробляли на  життя своєю творчістю, також…

А, може, я не маю рації? Та, щиросердо мовлячи, настрою таємничості й поетичного сирітства, який завжди опосідав мене на Калічій горі, так і не з’явилося.
*  *  *

Благополучний поет – чи це не оксюморон? Якщо мова — зокрема — про Антанаса А. Йонінаса, то хіба не радість – знати, що він ніде не запропав у бурхливому потокові різних епох, які ми перетривали, не змарнував життя свого нездоровими звичками, що буває із вразливими творчими істотами?

Ось він – стримано усміхнений, привітний і скромний. Усе-таки – лауреат Литовської національної премії культури та мистецтва: за статусом – як Шевченківська. Знаю немало наших, які люблять, аби з ними носилися, мов із писаною торбою. Він, Антанас, і вірші свої читає хриплувато-скромним голосом, не педалюючи асонансів та алітерацій, не вип’ячуючи своє чуйне поетичне єство. Наскільки могла вловлювати звукопис, пластику слова з авторського виконання та судячи за давнішими перекладами українською Валерія Гужви  і свіжішими – Юрія Андруховича (з розкішної антології «Magnus Ducatus Poesis», виданій у Вільнюсі 2007 р.) – це голос врівноваженої самоіронії, філософської розради, який намагається артикулювати вищий сенс буденно-проминущого.

ПРИКОРДОННА ЗОНА
Чи вслухаються в нас розбиті радари
чи вдивляються  в наші сліди на снігу
давно не чищеним склом біноклі
шматки льоду щуляться з холоду
про що всю ніч висолоплено дишуть
непотрібні вже нікому службові пси
відкидаючи закон зберігання матерії гріємось
віддаємо власне тепло одне одному
затвердлі промені тріщать на льодяній корі
ми не встигнемо на пором той що знову
звантажить нас на материк
чому саме зараз у тебе такі сині очі
що вони зраджують якоїсь хвороби спалах
уночі ми не згасимо тьмяного світла в кімнаті
щойно прокинуся побачу твої очі заплющені
посмішку твоїх вій
куди нам бігти нікуди нам не втекти
лишимося навіки у прикордонній зоні
не боюся вицокування годинника
все одно ми влипли інклюзами в бурштин часу
(Переклад Ю. Андруховича).

Упевнена: збірка Антанаса А. Йонінаса в перекладі українською мовою збагатила б наше уявлення про самобутню сучасну литовську літературу, котра, як і чимало інших із кола колишніх радянських, іде своїм шляхом, що про нього ми майже нічого не знаємо. Між тим досить знаний у радянські часи литовський критик Вітаутас Кубілюс ще 1996 року писав про поезію Антанаса А. Йонінаса: він «вибудовує вірш як музичну імпровізацію, грається музичними співзвуччям та мелодійними повторами, легко переходячи до мінливої ритміки джазу й блюзу, витворюючи магію безперервного глибинного хвилювання, розчиняючи сліди апріорних розумувань». Ще критик писав про яскравий малюнок образів поета, динамічну ритміку та поєднання різкого графічного штриха з яскравою метафорикою. Недарма Антанаса А. Йонінаса відносять до тих, хто на своєму національному ґрунті переосмислив традицію Jazz & Poetry.

*  *  *
То все-таки, поезія – це щось елітарне, тільки для втаємничених, яких стає дедалі менше, чи?..

Я все ще під впливом побаченого на «Ночі поезії» – акції, яка вочевидь прикрасила нещодавній Форум видавців у Львові. Перед початком читань, та й згодом, уже коли вони були у розпалі, до галереї «Дзиґи» неможливо було протовпитися: молодь заполонила весь простір!

Антанас, якого завдяки організаторам 4-го Міжнародного літературного фестивалю я й запросила на ту «Ніч», був страшенно вражений, а я подумки надувала щоки. Мовляв, бачиш, як в Україні ставляться до поезії та поетів!  Це було у Львові…

Поети, на моє старосвітське переконання, все-таки є «голосом трави» і «пам’яттю серця», а поезія – квінтесенція будь-якої мови, найглибший її самовияв. І коли Антанас читав литовською – відчувалося, як синкопічні ритми відтворюють і синтаксис розмовної мови, і задушевні інтонації інтимного звіряння, і меланхолійний настрій. 

Послухаймо самого автора: «У молодості мене зваблювала магія Рільке, Верлена, Рембо, Аполлінера – такий собі романтичний набір імен. Далі на мене впливали музиканти-рокери, бітники, «Rolling Stones», американська «антиестетська» поезія. Я написав чимало текстів для пісень. Але з часом  витворилося щось зовсім інше…»

Тепер, каже Антанас, в поезії молодих литовців йому бракує соціальних мотивів (не про «паровозики», звісно, мова!), мало хто є виразником настрою покоління й загалом переломного часу.

На обох творчих зустрічах, які Антанас мав у Львові та Києві, розмова закономірно вийшла на обговорення: чи відома українська поезія і література загалом у Литві (а що ми в Україні знаємо про сучасну литовську культуру?); чи тамтешні видавництва не відмахуються від друку збірок як некомерційної літератури; що там найбільше читають? Ситуація в загальних рисах дуже нагадує українську. Нині в Литві перекладається здебільшого англомовна та німецькомовна проза, читачі фактично не мають змоги орієнтуватися в літературах країн, які входили колись до так званого соціалістичного табору. Натомість у цій балтійській країні зростає увага до скандинавів – завдяки їхнім зусиллям і коштам, які активно підігрівають цікавість до норвезької, шведської та інших літератур.

Ах, ця вічна тема грошей… Антанаса А. Йонінаса його власна поезія таки не годує: він заробляє на життя перекладами із німецької. Каже, що є нетиповим як на західні традиції перекладачем, бо римовану поезію таки передає відповідно. А «Фауст» став для нього доброю школою версифікаторської майстерності. Перекладає Антанас також і драматичні твори і сам написав одну п’єсу. Зізнається, що праця тлумача йому до душі: навчила зосереджуватися. Втім, не збирається писати прозу бодай тому, що не міг би змусити себе до затяжної роботи над власними текстами. Переконаний: запал швидко б вигас.

Приємно було спостерігати, як опікувалася перебуванням Антанаса Йонінаса в Києві та Львові Габріелє Жайдітє, аташе з питань культури Але, певно, загалом у Литві чиновники ставляться шанобливіше до представників культури. Недарма ж і Вільнюс цьогоріч визнано культурною столицею Європи.

Біографічні штрихи: Антанас А. Йонінас народився 26 листопада 1953 р. у Вільнюсі. Закінчив литовську філологію у Вільнюському університеті, працював у видавництві «Вага». З 1995 року – вільний письменник і перекладач. Видрукував десять поетичних збірок, чимало з яких відзначені літературними преміями. Серед останніх – Литовська національна премія культури та мистецтва.

Вірші Антанаса А. Йонінаса перекладені багатьма європейськими мовами, окремі збірки його поезій  видано німецькою та англійською. Працює  також як перекладач з латиської, німецької, російської, української та ін. мов.

Людмила Таран

На фото: Антанас А. Йонінас