Але тільки йому, носієві російського прізвища (парадокс) випало стати поетом українського села. Уточнюю: не селянським поетом, а поетом села. Те, що для інших було даниною дитинству, спомином, принагідним освідченням у любові, для нього стало літературною долею, нормою чи й імперативом життя.

Щоб це зрозуміти, знадобився час. Потрібно було зіставити село, яке затонуло у його водах, із селом нинішнім, яке невблаганно штовхають у тому ж напрямку.

Прикметність Дмитра Іванова в тому, що 20-літнє мовчання виокремило його постать. Сьогодні він в и д н і ш и й, аніж замолоду, коли сприймався просто як обдарований поет.

Що ж, єсєнінська формула спрацювала і в даному випадку: «…большое видится на расстоянии».

Він свідомий інакшості своєї поезії: «На неї мода тюкала салонна…». Тюкає й нині. Поет якщо й переймається тим, то публічно не нарікає. Бо не раз упевнювався – у нього є свій читач. «Вже вірші мої недовіру збороли й засвічують сльози у добрих очах».

Це правда. Л.Талалай виступав із ним по селах, твердить те ж саме.

Є що згадати й мені. Холодний яр. Мельники. Гостина у місцевого лісника. Юрій Мушкетик за вечерею читає з пам’яті мініатюру Іванова.
Літо за літом минає…
Мамо, невже Вас немає?!
Мамо, присніться мені
Та поговорим хоч в сні.
Скажете, де Ви спинились,
Як Ваша хата нова.
Ви вже там з батьком зустрілись?
Ви вже тепер не вдова?

Там, за вікном, над поворотом розбитого глинястого узвозу, у затінку дубового лісу височіє камінь-знак знаменитим холодноярівцям – братам Чучупакам. А тут, за столом, — навпроти сам хазяїн із панським прізвищем Фіалковський. Він же й ініціатор встановлення того пам’ятного знака.

«Душевно…», – задумливо тягне цей чолов’яга міцної статури, на вигляд справжній гайдамака, як і належить у цих гайдамацьких місцях. Очі його на суворому обличчі беруться туманцем, і він опускає їх, щоб того не помітили.

Щасливий поет, чиї вірші можуть спричинитися до такої реакції. То – найщиріша з рецензій. Уявляю вишкір молодого сноба і майже чую його іронічний випад супроти «неонародницького примітиву».

Маю сумнів, що переможцям сумнівних рейтингів бодай раз вдавалося з а с в і т и т и сльозу « у добрих очах». Бо ж деемоціоналізація лірики для декого з них – один із пунктів взятої напрокат в інших естетичної платформи. Для них сльоза – анахронізм. Її не повинно бути. Як не було сексу в колишній імперії…

ТЯГЛІСТЬ селянської теми в нашій літературі зрозуміла. І в цьому сенсі Іванов не виняток.

Хто не знає, що місто було і лишається потужним пресом денаціоналізації? Але при цьому кожен має на увазі передовсім місто зросійщене.

Якщо ж зазирнути вглиб віків, то зору відкриється та ж невтішна картина. Українські міста, з’ясовується, ніколи не належали українцям. Озирнімося на найяскравішу сторінку нашої історії – Хмельниччину. Верхівка міст і містечок – переважно поляки, вірмени, греки, євреї. Вони задають тон і правлять бал.

Саме цим пояснюється невідповідність Києва і Львова як історичних центрів, їх участі у визвольних змаганнях. Міста ці опинилися мовби поза боротьбою.

Тільки один епізод. 1648-ий рік. Козацьке військо під мурами Львова. Очолюване чужими, місто чинить спротив. Українські міщани безсилі допомогти козакам. За велінням влади випалюються передмістя, населені передусім етнічними українцями. У такий спосіб нейтралізується внутрішній опір.

Слабка участь Києва і Львова у війнах Хмельницького позначилася як на перебігу подій, так і на їх кінцевому результаті.

Селянський поет, як і поет села – закономірна неминучість. Інстинкт самозахисту української душі.

У КОЖНОГО знаного автора є беззастережні прихильники і затяті супротивники. «Доведіть мені, що це поезія!» – гнівно розмахував переді мною свіжим числом «ЛУ» зі шпальтою віршів N Микола Руденко.

Нам бракує розуміння – якщо N пише не так як я, то це не означає, що гірше. Ще Пушкін висловив думку – поета треба судити за законами, яких він воліє дотримуватися сам. Але ми рідко прислухаємося до чужих думок.

Солідарність – добре, коли йдеться про очевидність істини. І погано, коли ту істину підганяють під власні естетичні принципи.

Коли в природі зникає той чи той вид фауни або флори, порушується баланс. Класичний приклад — винищення горобців у Китаї. Щоб порятуватися від шкідників сільського господарства, китайці змушені були завозити цих пернатих з інших країн.

Якщо уперто насаджується і видається за істину в останній інстанції якийсь один напрям – порушується літературний баланс. Зауважмо – страждає не графоман. Йому все «до лампочки». Потерпає талант. Як з одного, так і з протилежного боку. Традиційний Дмитро Іванов – талант. Але це не рятує його від скепсису й обстрілу із супротивного берега.

ЦЕЙ поет провокує на ризиковані зіставлення. Змушує згадати, що становий хребет козаччини, якщо роззирнутися на всі боки, селянство. Навіть – за недовідомою логікою асоціацій – підштовхує до вдивляння в тумани римської історії.

Кінець ІІІ і початок ІІ тисячоліття до н.е. Боротьба Сціпіона з Катоном. Сціпіон – апологет гуманних принципів у ставленні до поневолених народів, їх звичаїв, обрядів, вірувань, культури загалом. Він влаштовує весілля іспанських вождів, демонстративно відпускає бранців, обідає в африканських царків, рятує він загибелі синів сірійського царя Антіоха, зустрічається зі своїм давнім ворогом Ганнібалом і вмовляє його відмовитися від вирішальної битви. А коли той не послухав, докладав неабияких зусиль, щоб зберегти Карфаген від знищення. Сціпіон програв Катону, прихильникові тактики випаленої пустелі й автору крилатої фрази: «Карфаген має бути зруйнований». Минуть півтора століття, і принципи Сціпіона візьмуть реванш.

Але до чого тут український поет Іванов? Поясню. Стратегія і тактика Сціпіона були підпорядковані одному – врятувати від остаточного знищення італійське селянство як джерело сили республіки. Бо оті грізні римські легіонери, які підкорили світ, були передусім селянами.

Українських селян не намагався порятувати ніхто. Історія українського селянства – історія безперервних трагедій. Один з актів цієї трагедії випало відтворити – підкреслимо – не заїдаючись із режимом, Дмитрові Іванову.

У НИНІШНІЙ поезії стільки дріб’язкового, метушливого, другорядного і, даруйте, дурного, що природно уподібнити її засміченій хаті, що потребує дбайливої господині з віником у руках.

Критичні віники обтіпалися настільки, що лишилися окоренки. Втім, віник чи й допоможе: потрібна замашна мітла. Розперезаність, естетична глухота сягнули тієї позначки, коли антилітература витісняє літературу на узбіччя.

Одна з промовистих ознак цього процесу – виверження сміттєзвалищ ординарної свідомості. Того мотлоху, який цікавий тільки її продуценту і таким, як він.

У доброго поета спрацьовують фільтри, які стежать за тим, щоб у питну живу воду не потрапили шкідливі для організму інгредієнти. Робиться це мовби само собою. Поет майже не докладає зусиль, бо він поет. Це як вроджений слух у музиканта: він є, або його немає.

ЕҐО Дмитра Іванова загнане вглиб єства і не заступає собою реальність. Поет не тільки схожий на своїх героїв, він – один із них.
Ні кращий, ні мудріший. Він не боїться постати навіть у смішній ролі («Балада про черевики»). Жодної пози, жодної самодемонстрації.

Дистанція між ним та оточенням майже невидима, і якщо вряди-годи проглядається, то тільки тому, що він людина, яка пише вірші. Але й цей момент на задньому плані.

Передній же план – галерея типів, виписаних психологічно точно і в колоритних подробицях.

Поет розповідає про них не з обов’язку: вони йому цікаві, близькі і зрозумілі. Тому є й зворотній зв’язок: він зрозумілий і близький тим, хто його слухає. Аргумент? Сльози «у добрих очах».

Є в Іванова невеличкий вірш, де він, погоджуючись із критикою друзів, які дорікають йому «за трагічних тем упертість», тут же додає: «Давно я перейшов біду. Сирітство, злидні, підлість, щастя. А пам’яті – не перейду».

Не перейти пам’яті – фатум. Знак долі.

СЕЛЯНСЬКА ментальність в Іванова – ментальність степовика. Тобто мешканця того ареалу, з яким пов’язані ключові моменти української історії й культури. В сукупності і суперечності індивідуальних рис: доброти й жорстокості, відвертості й лукавства, корисливості й щедрості, поступливості і впертості, розважливості й осатанілості.

Творчість Дмитра Іванова – ліро-епічний образ селянської України на одному з лихих закрутів її історії. І якщо баладний лад на якийсь час урвався, то завершився й той історичний етап. Почалася інша літературна музика з домінантою какофонії звуків.

ПАМ’ЯТАЄМО статтю Олени Теліги «Партачі життя». Знаємо значення слова партачити. Лексема пережила століття. Але її первісний сенс загубився в часі. Виникла ж вона у середньовіччя, коли існувало цехове виробництво.

Цеховий майстер мав дотримуватися цехових правил. Ці правила регламентували його роботу, але й давали можливість довести її до взірцевого стану. Позаяк праця була виключно ручною, якість її виконання залежала від індивідуального хисту, точності ока, досвіду.

Скляр, який претендував на звання майстра, із вручених йому 100 скелець мав вибрати «на око» 50 саме таких, з яких можна було б зробити багатогранний виріб. Претендент на звання майстра-«міховщика» повинен був пошити рукавиці так, щоб шов був невидимий ні всередині, ні зовні. Дерев’яний ліхтар з шістьма трояндами і листям мав виготовити майбутній майстер по дереву. Перелік можна продовжити на всю існуючу тоді кількість професій. По завершенні курсу науки учитель наставляв «випускника»: «Маєш навчатися ремесла, доки й житимеш».

Партачі – ремісники, які не належали до цеху і для яких ота заповідь, приписи й норми перестали бути обов’язковими. Їх вони підмінили «свободою творчості». Еталонна робота знецінилася.

Для партача головне – якнайшвидше виготовити і збути товар. Орієнтація на ярмарок, на мануфактуру з-за кордону змушувала партачів пристосовуватися до потреб споживача. Партачі з часом стали втручатися у виробництво, вносити незрідка корисні новації, але при цьому поневажувалося найголовніше – якість продукції.

З кінця XVІІ століття дійшло до нас волання львівських малярів, їх ремствування на партачів-недоуків, виробників «поганих картин», які збувають їх по селах та менших містах і тим підривають основи малярського мистецтва.

Читаю Іванова і думаю – то скільки ж у нас сьогодні майстрів, які не спокусилися полегшеним варіантом мануфактурного виробництва і не втратили глибинних секретів ремесла?

Куди не кинь оком, – партачі. Їх час.

ВІН уміє вилущити субстанцію поетичного, не вдаючись до поетизмів. І це при тому, що його стихія – оповідь, розмовна інтонація.

Йому чужий декорум за рахунок культурних реалій, тим паче на називному рівні.

Буденний факт чи ситуація у його виконанні непомітно переростають в узагальнення. Воно ж у свою чергу підсвічує всю картину.

Скажімо, на площі міста нічної пори танцюють люди. Здавалось би, що з того? Картина поступово увиразнюється, деталь одна, друга і – заключний мазок-постріл: «Люд танцює свою селянську обікрадену молодість».

Мати, відвідавши в місті сина, повертається в село. Про це писано-переписано. Та ось затаєне двоголосся від Іванова, де голоси переплітаються так, що не відразу й збагнеш, де чий: «Мама їдуть додому – наче в стужу заходять», «Мама їдуть додому – наче літо відходить».

ЙОГО вірші про тварин – вірші й про людей. І не тільки тому, що є звір у подобі людини і людина в подобі звіра.

У зворушливій «Баладі про Сірого» йдеться про останнього вола, якого везуть до міста на бойню. Сумна фабула наштовхує на думку про фатальну роз’єднаність зв’язків між homo sapiens і довкіллям. Втрата вола – це й крок людини у напрямку порожнечі.

Вовчиця, потрапивши в капкан, перегризає лапу і так рятується: «…жорстоке щастя вільно жити і вмерти в хащі потягла».

Тут усе навантаження несе епітет: щастя – жорстоке. І хто скаже, що йдеться лишень про вовчицю?

Як проекція на Україну, прочитується й вірш «Знов тебе, коню, продали», хоча загалом до натяків, а тим паче декорацій поет вдається нечасто. Він сильний передусім страшною реальністю, великими й малими трагедіями степу. І чим стриманіший тон розповіді, тим більше діймає.

ПИСАТИ тільки про село – не означає не писати про те, що болить усім. Ілюстрації: «Хто з власним серцем не ворогував!». «Не встиг і оглянутись – Боже мій милий! Ні мами, ні саду, ні щастя нема».

Це теж Іванов. Є в нього гірка й глибока «Балада рідної крові». Мотив її несподіваний: діти, якими б вони не були – добрими, злими, молодими, середньолітніми – завжди вбивці своїх матерів. Тільки поет міг сказати просто і страшно: «І журиться з останніх сил за мною, убита мною найрідніша кров».

Так розривається замкнене, здавалось би, тематичне коло.

ПРИРОДА цієї поетики знана і зрозуміла. Її тяглість у літературі освячена довгим рядом імен. Але кожне талановите перо завжди привносило (і привносить) у неї чар індивідуального.

З кінематографа Іванова:
Білявий хлопчик в білій льолі
Немов метелик з хати – пурх!
Залопотіли п’яти голі –
Аж закружляв качиний пух.

Характер його тропів народний у своїй основі, але свіжий і виразний. «І хмари, як піна в дійниці, розкішно цвітуть в небесах». «І Маркіян з вуздечкою кульгає в туман, де кінь іржання розсипа». «Цвіт вишневий хапала чорним ротом тлуста ніч. Зустрічний вітер мокрою клешнею зірвав хустину…». «А день, мов теля на мотузці, за сонцем подибуляв. Ген-ген, як молозиво в кружці, парує-туманиться став». «Грім ціпами блискавок хмари молотить».

Несподівані його епітети. «Червневим шляхом мати з и м о л и ц я веде за батьком діточок дрібних». Димарі с м а г л я в і. Стрижі о б в у г л е н і. Руки в а ж к о н а л и в н і. Замордовані у сталінських концтаборах —
« з а м у л е н і в роках».

У нього « Вітерець пустотливо колише кульбаби нічних ліхтарів».

Він уміє знайти незамінні слова. Надто, коли йдеться про драматичні колізії: «Глуха зима з обличчям смерті шлях завалила тертим склом». «… день лицем гіпертонічним на шаблю обрію упав»; «… за фломастером чорно звивалась у латинь замаскована смерть». Або ж оця пречудова метафора: «Вода дорогу перейшла і розляглась посеред лугу».

Я мовби виставив на оглядини коштовності з поетичної скрині Іванова, але забув сказати про одну особливість поетики цього майстра. Він уміє бути переконливим і тоді, коли ті коштовності невидимі чи й відсутні.
Весна шаліє над Десною,
І ми цілуємось з тобою.
Тумани літні йдуть водою,
А ми цілуємось з тобою.
Вже осінь повела бровою,
А ми цілуємось з тобою.
Двадцятий вік проплив Десною,
А ми –
цілуємось з тобою!

ПОЕТ не завжди знає, які з його віршів мічені ахіллесовим ґанджем. Але незрідка відчуває це. Відчуває й Іванов. Його слабші тексти загнані у масив інших. Вони ніби підперті й употужнені тими іншими.

Це той випадок, коли негації мовби втрачають силу, а кострубатості несповідимим чином стають позитивом.

Не відразу розумієш, у чому ж тут річ. А зрозумівши, зітхаєш із полегшенням: так воно й мало бути.

ДМИТРО Іванов – носій світовідчуття селянства у тому його стані, коли свідомість хоч і зазнала деформацій у лещатах лютого режиму, а все ж не втратила віри в можливість змін і в добре начало в людині. Він, хоч як дивно це звучить, поет український.

Принципово ставлю цей наголос. Мав нагоду переконатися: у наймолодших поетів України і її історія, і культура – не присутні. Замість національного духу – дух відриву. Втрачаємо літературне покоління!

Вбачаю в цьому ще й прямий зв’язок із занепадом села нинішнього. Ці молоді поети – уродженці міста. Ні світлі, ні тіньові сторони сільського життя не живлять їхню творчість.

Іванов зробив крок і в напрямку цього пекла:
Хрести з мого села тікають!
Хрести новітні і старі…
Тут матерів сини вбивають,
Синів вбивають матері.

Це з «Балади повернення», якою невипадково відкривається книга. За кроком першим – наступні. Будуть і нові вірші.

Але образ поета Дмитра Іванова завжди асоціюватиметься з образом села епохи імперії.

Про апокаліпсис села сьогоднішнього має сказати (й обов’язково скаже!) інший поет, який нині, можливо, ще без штанів гасає по сільських безрадісних пустирях. Переконаний – будуть іншими і його естетичні принципи. Та без досвіду Дмитра Іванова йому не обійтися.

Володимир Базилевський