2008 року вийшла перша «авторизована» біографія Ґарсіа Маркеса, що має досить просту, але вичерпну назву: «Ґабріель Ґарсіа Маркес. Життя» («Gabriel García Márquez. A Life», видавництво «Bloomsbury», Велика Британія). Хоч це й парадоксально, але книжка вийшла друком саме англійською мовою. Її автор — професор Пітсбурзького університету Джеральд Мартін (Gerald Martin). Ось який фрагмент винесено на четверту сторінку обкладинки цього фундаментального видання: «На самому початку серпня 1966 року Ґарсіа Маркес супроводжував Мерседес, щоб відправити поштою рукопис «Ста років самотності» до Буенос-Айреса. Вони були схожі на двох людей, яким удалося вижити після катастрофи. Рукопис мав 490 друкованих сторінок. Касир сказав: «Вісімдесят два песо». Ґарсіа Маркес дивився, як Мерседес почала порпатися в гаманці. Вони мали лише п’ятдесят, тож могли надіслати п’ятдесят сторінок роману. Ґарсіа Маркес попросив чоловіка, який важив пакунок за спиною в касира, прибрати стільки сторінок, щоб вистачило на п’ятдесят песо, наче вирішував, скільки грамів ковбаси купити. Потім вони прийшли додому, віддали в комісійну крамницю нагрівач, фен, соковижималку, повернулися на пошту і вислали решту. Тільки-но вийшли з поштового відділення, Мерседес зупинилась і сказала чоловікові: «Ех, Ґабо, все, що нам зараз треба, це щоб книжка була непогана».

2009 року роман «Сто років самотності» вже встиг стати сенсацією у всьому світі — авторське право на її переклад і видання купили Франція, Італія, Німеччина, Росія, Японія… 2009 року має вийти й іспаномовний переклад, хоч, безперечно, автор першої в світі повної біографії Маркеса мусив опрацювати тисячі документів передовсім іспанською мовою, щоб видати твір свого життя, над яким працював понад сімнадцять років.

Джеральд Мартін зауважує: «2006 року Ґарсіа Маркес повідомив світову громадськість, що я — його «офіційний» біограф». «Коли я вперше зустрів Маркеса в Гавані в грудні 1990 року, він сказав, що готовий пристати на мою пропозицію, але за однієї умови: «Не змушуйте мене робити вашу роботу». «Біографія була написана іспанською мовою, всі праці, які мені доводилося читати для підготовки біографії, також були іспанською, хоча тепер ця книжка виходить у продаж англійською мовою. Звичайно, можна сказати, що цілком природно було б написати біографію Маркеса іспанською, зокрема ж тоді, коли йдеться про першу офіційну прижиттєву біографію людини, яку знає і шанує весь світ. Але не в цьому разі; Ґарсіа Маркес — людина зі світовим іменем, а не лише відомий колумбієць. Одного разу в розмові, коли було згадано моє ім’я, він сказав: «О так, я переконаний, що кожний поважний автор мусить мати англомовного біографа».

Із Джеральдом Мартіном я познайомився 2008 року, коли в Києві разом із Ларисою Кадировою організовував Міжнародну конференцію до 80-річчя Ґарсіа Маркеса. Одним із учасників був і професор Мартін. На час проведення конференції біографія ще не була завершена. Власне, не було фінального слова від Маркеса. Сам Джеральд часто розмірковував, чи потрібно видавати цю книжку зараз, адже все одно не відомо, скільки ще відведено років Маркесу для життя і творчості. Чи не буде цей проект провальним? Чи є сенс видавати біографію за життя? Та все ж таки працю видано («Після стількох років невтомної праці я нарешті можу повірити, що книжка все ж таки існує, як існую і я, той, хто зараз пише передмову до неї»).

Феномен Маркеса в тому, що він уже є людиною-іконою. В чомусь він сам спрацював на витворення такого образу: загадковий латиноамериканець, який підкорив собі західний світ (а також і простір колишнього СРСР, де Маркес був «канонізований» через дружбу з Фіделем Кастро, який, у свою чергу, навіть приїхав на похорон Хрущова, щоб віддати данину тим, хто вкладає мільярди в його маленьку країну — останній форпост СРСР перед «гнилою буржуазією» США). Кармен Бальсельс доклалася чимало для того, щоб Маркес став відомим у всьому світі. Правда, на відміну від Маркеса, в неї почуття до пострадянського простору значно прохолодніші, оскільки й досі не видано жодного офіційного (з купленим копірайтом) видання «Вибраного» на кшталт «Вибраного» Хорхе Луїса Борхеса, яке кілька років тому з’явилося в Росії. Річ у тому, що свого часу Москва не розрахувалася з Маркесом за мільйонні видання його творів у себе (дружба дружбою, а гонорари не виплатили!). Саме через це і досі в Україні не може вийти «офіційний» Маркес, оскільки Бальсельс вважає, що допоки не буде ліквідовано заборгованість за радянські твори (її не цікавить, що Київ уже столиця окремої держави), то немає сенсу говорити про нові видання Маркеса.

Знаний український перекладач Сергій Борщевський, який подарував українському читачеві «Осінь патріарха» (1978 р.) та інші твори Маркеса, розповідав, як під час приїзду Ґарсіа Маркеса до Москви він мав змогу зустрітися з колумбійським Шекспіром ХХ сторіччя. Маркесу показували генеральну репетицію виставу за його текстом, але бідний Маркес не міг зрозуміти жодного слова з тієї переробки, до якої вдався режисер-постановник. А Сергій Борщевський навіть зауважив Маркесу, що той припустився в одному своєму романі помилки: герой, який спочатку має одне ім’я, на енній сторінці називається вже інакше. Маркес погодився і подякував за таку пильність. До речі, Джеральд Мартін у «Життєписі» також наводить приклади, коли йому доводилося поправляти метра, позаяк траплялися розбіжності в називанні аналогічного ґатунку.

Твори Маркеса стають об’єктом для численних полювань книжкових піратів. Видання «Записника з моїми сумними курвами» в Латинській Америці спричинилося до скандалу, оскільки рукопис було викрадено ще до офіційного поширення через книжкові мережі і представлено в піратських копіях. Маркес був змушений змінити фінал, щоб «легалізувати» офіційне видання цього скандального роману.

Все життя Маркеса — магічний реалізм. Говорячи про магічний реалізм, треба згадати, що Ґарсіа Маркес писав: «Більш за все мені йшлося про те, щоб здолати відмінності між тим, що здається реальним, і тим, що таким вважають. У моєму особистому світі жодної перепони між ними не існувало. Мені був потрібен новий, наївний голос, здатний перетворювати надзвичайні та божевільні речі у найбуденніші, примушувати читача щиро вірити в те, що вони насправді є звичайними фактами пересічного життя. Мова глибоко непокоїла мене, адже правда є правдою не лише тому, що вона існує, але також завдяки тому, яким чином вона використовується.

У творах магічного реалізму подибуємо безліч оповідачів (вони ведуть розповідь то від першої, то від другої, або ж третьої особи). Це уможливлює існування різноманітних точок зору та виводить історію на новий рівень складності. Час видозмінюється, минуле з’єднується з сьогоденням, і ми спостерігаємо за постійним повторенням подій, що завжди схожі, але незмінно постають іншими. Смерть ніколи не є остаточним фактом; реальність і вимисел утворюють таку непорушну єдність, що розрізнити їх практично неможливо. Кінець завжди несподіваний та двоїстий, і навіть якщо на долю персонажів випадають самі бідність та суцільні злидні, автор у своїй розповіді залишається байдужим свідком подій.

З часів сюрреалізму, цього останнього виплеску авангардизму, об’єктивність і традиційна оповідь намагаються з’єднатися у первісних мареннях та безумствах, а письменники полюбляють усе підсвідоме, ірраціональне та нереальне. Об’єктивність обертається вигадкою, в якій завдяки автору не існує нічого неможливого».

Маркес — людина, яка втікала від країни жорстокості, прагнула до встановлення демократії і правди в журналістиці й водночас була другом Фіделя Кастро. Водночас Маркес товаришував із Міттераном, Клінтоном. Писати про Маркеса важко, бо здається, що ми знаємо про нього досить багато. А разом із тим — наздоганяє відчуття, що насправді ми нічого не знаємо про світ Латинської Америки і що збагнути «Сто років самотності», роман, у якому історія родини Ґарсіа Маркеса переплелася з історією континенту, неможливо. Натомість у «Коханні під час холери» Маркес уже зовсім інший — такий собі автор ХІХ сторіччя, який пише для модерного світу, проголошуючи, що саме кохання — непереможна сила (до подібної «стилізації» вдавався свого часу Джон Фаулз у «Жінці французького лейтенанта»). Д. Мартін, пишучи про період творення «Ста років самотності», зазначає: «Тепер чоловік, який писав лише один абзац протягом дня, видавав кілька сторінок за день. Чоловік, який вивертав власні книжки навиворіт, хитав і розхитував кожне слово, щоб досягти стрункої структури, тепер писав розділ за розділом, наче то сам Бог, надаючи форми Землі. Чоловік, який завжди страждав під час кожного несподіваного технічного чи психологічного повороту і рішення в своїх книжках, тепер грався із життям: поєднуючи історії життя свого діда і батька зі своїми, поєднуючи Транкіліну (бабуся Маркеса. — Д. Д.) із Луїзою Сантьяго і Мерседес, схрещуючи риси Луїса Енріке з Марго в кількох персонажах, перетворюючи бабусю (батьківська лінія) на Пілар Тернеру, Тачія стала Амарантою Урсулою. Маркес поєднував історію власної родини з історією всієї Латинської Америки, змішуючи такі латиноамериканські інгредієнти, як Борхес, Астуріяс, Карпентьєр, Рульфо, з Біблією, хроніками іспанських завоювань та європейськими шахрайськими романами, творами Дефо, Вулф, Фолкнера, Гемінґвея. Звичайно, він почував себе як алхімік; безперечно, він поєднав Нострадамуса і Борхеса, а також і себе, Ґарсіа Маркеса, в образі великого Письменника-Творця Мелькіадеса, іншого генія, який зачинив себе в маленькій келії, щоби там витворити космос, трансісторичний і позачасовий, який у нас зветься «літературою»…

Потім, певна річ, Ґарсіа Маркес буде відкараскуватися від подібних думок і трансцендентних намірів: «Я ніколи й не думав про це, — скаже від Єлені Понятовській 1973 року. — Я лише чоловік, який розповідає історії, вигадки…».

І досі точаться дискусії про те, хто є предтечею і літературним навчителем Маркеса. Наскільки його творча уява виховувалась на західноєвропейських та американських творах? «Після того, як Маркес здобув світову славу, розпочалися жваві дискусії на тему: наскільки вплинув Фолкнер на стиль Маркеса. Поряд із цим питанням завжди приховувалося й інше, різкіше: може, Маркес узагалі — лише «плагіатор» Фолкнера? Зрештою, де ж ця справжня оригінальність? Але все ж таки, треба звернути увагу, що, попри спільні моменти життя двох великих письменників, Фолкнер мав саме на Маркеса не більший вплив, ніж узагалі на барранкільську групу (Barranquilla Group). Значно більший вплив Вірджинії Вулф чомусь згадують нечасто…

На жаль, не збереглося жодного документу, в якому б ішлося про вподобання Маркеса, не збереглося також і перших рукописів його творів, але, на щастя, лишився один лист, написаний між серединою 1950 року і жовтнем того самого року, певно, під впливом не літературних факторів — мабуть, алкоголю. Цей двосторінковий лист адресовано Карлосу Алеману з Боготи (лист подано в книжці на С. 142 — 143).

Цей лист доводить дивовижну річ: він засвідчує вплив Джойса — і також Вірджинії Вулф — і проливає світло на роки життя Маркеса в Барранкільї, показує почуття радісної ейфорії Маркеса, але також він засвідчує, що письменник на той час мислить іще як романтичний підліток, якого повністю поглинув творчий процес, вигадування власних історій…».

«Зрештою, — зазначає Д. Мартін, — якщо поглянути на перелік видатних романістів ХХ сторіччя, то ми переконаємося, що найвизначніші з «великих імен» належать до перших сорока років початку сторіччя (Джойс, Пруст, Кафка, Фолкнер, Вулф); але в другій половині ХХ сторіччя лише Ґарсіа Маркес досяг нечуваного успіху. Його вершинний твір «Сто років самотності», опублікований 1967 року, з’явився на перетині модернізму і постмодернізму, мабуть, це таки один-єдиний роман, що знайшов своїх шанувальників у кожній країні світу між 1950 і 2000 рр…

З іншого боку, Ґарсіа Маркес — рідкісний феномен. Він серйозний, але й також популярний автор — як Діккенс, Гюго чи Гемінґвей, — який продає книжки мільйонними накладами і слава якого дорівнює славі спортсмена, музиканта чи зірки кіно. 1982 року він був найвідомішим лауреатом Нобелівської премії за всі часи. В Латинській Америці Маркеса всі знають просто як «Ґабо», щось подібне до того, як люди називали відомого актора німого кіно «Чарлі» чи футболіста «Пеле». І хоча Маркес — один із п’яти найвідоміших представників свого континенту в ХХ сторіччі, проте він народився «в середині нічого», в містечку, населення якого становить менше десяти тисяч неграмотних людей…

«Життя Маркеса» — це не просто хронологічно зібрана інформація про великого колумбійця, а блискуча книжка, яка часом межує з художнім твором (принаймні читаєш її на одному подихові). Вона складається з прологу, трьох головних частин («Дім: Колумбія: 1899-1955», «За кордоном: Європа й Латинська Америка: 1955-1967», «Людина світу: слава й політика: 1967-2005») і 27 розділів (про родину Маркеса, його діда-полковника, шкільні роки, період життя в Барранкільї, перші відкриття Європи (мандрівки Маркеса до Рима, Парижа), життя в Мексиці, Венесуелі, дружба з Кубою, здобуття Нобелівської премії тощо) із епілогом («Безсмертя — новий Сервантес»), додаткових матеріалів (рідкісні світлини з родинного архіву Ґарсіа Маркеса, змальовано родинне дерево Маркеса, подано докладні примітки, підготовлено бібліографію). Це видання вичерпно показує життя великого колумбійського письменника, його злети й падіння, радості й нещастя, моменти неймовірного хвилювання і водночас ейфорії від успіху.

Маркес постає і як звичайна людина, яка попервах торувала собі шлях у літературу як журналіст «Латинської преси» («Prensa Latina»), але зрештою дійшов до Нобеля, що остаточно закріпило його статус як патріарха світової літератури. Біографія Маркеса неоднозначна, кілька моментів (зустріч із Фіделем) видаються часом не до кінця розкритими. Професор Мартін зосереджений на тому, щоб передати життя ХХ сторіччя через призму родини Маркеса (домінантні лінії: Маркес і мати, Маркес і Мендоса, його близький приятель, Маркес і Мерседес, дружина) і навпаки, показати, як події світового значення, що мали місце в Латинській Америці, вплинули на Маркеса, змусили його емігрувати, шукати кращої долі в американській частині світу.

Як відомо, становлення Ґарсіа Маркеса як письменника відбувалося в епоху віоленсії (тобто насильства) в історії його країни, типової для диктаторських, військових режимів Латинської Америки. Позначалася й спадщина бананової лихоманки, хижацької діяльності в Колумбії, а також і в інших країнах Карибського басейну американської Юнайтед фрут компані. Бананова лихоманка принесла з собою в такі містечка, як  Аракатака (рідне місто Маркеса), людську гнилизну. Насильство й беззаконня створили середовище загальної озлобленості. Тим часом Ґарсіа Маркес неодноразово підкреслював, що його цікавить не «становлення інвентарю мерців і опис методів насильства», а «корінь цього насильства, причини цього насильства й насамперед, наслідки насильства для тих, хто вижив». Безперечно, ставлячи такі завдання апріорно, письменник мав бути готовим, що цей шлях забере все його життя, на цьому шляху чекатимуть і злети, і падіння. Щодо падінь, то варто сказати про те, що такий відомий роман Маркеса, як «Полковнику ніхто не пише», не приніс йому попервах слави. Маріо Варгас Льйоса назвав цей роман відверто слабким після архетипно-міфологічної брили, яку зрушив Маркес у романі «Сто років самотності». Всі ці колізії в біографії простежено. Можливо, трохи менше уваги приділено стосункам Маркеса з іншими письменниками Латинської Америки (А. Карпентьєром, Х. Кортасаром, Х. Доносо, Р. Бастосом, П. Нерудою, Х.Л. Борхесом, М. Варгасом Льйосою, К. Фуентесом). Як відомо, шляхи Льйоси й Маркеса розійшлися після того, як Маркес явно почав підтримувати уряд Кастро, противником якого був перуанський класик.

Насамкінець хочу завершити свою розповідь про працю Д.Мартіна словами Всеволода Багна: якщо Сервантес залишив після себе Біблію «Дон Кіхота», то Маркес залишив іншу Біблію — «Сто років самотності» (до речі, ці самі слова Джеральд Мартін приписує Борхесу, зрештою, епілог біографії і прирівнює Маркеса до Сервантеса ХХ сторіччя).

Д. Мартін у своєму вступному слові про Маркеса зазначає: «Чому я називаю його «чарівником»? Тому що його ім’я, тісніше за всіх письменників з Латинської Америки та навіть зі всього світу, пов’язане з феноменом магічного реалізму. Також тому, що ніхто з сучасних авторів не досяг такого надзвичайного рівня популярності, догодивши при цьому найвибагливішим літературним критикам, і не переставши тішити їх навіть після отримання Нобелівської премії, яка породжує нові вимоги до письменника. Тому, що його чародійство у громадських справах так впливає на людей, що найширші верстви читачів вважають його імідж позитивним (і це незважаючи на його близькість до комуністичного лідера, який протримався при владі довше за інших і якого багато людей вважають справжнім диктатором — Фіделя Кастро). Зрештою, але, звісно, не в останню чергу, тому, що мало хто з письменників сьогодні здатен так сильно захоплювати читачів, можливо, лише він такий: коли люди читають книги Ґарсіа Маркеса, вони нерідко відчувають себе зачарованими так, ніби на них накладено гіпнотичне закляття…».

Книжку можна замовити через Інтернет безпосередньо у видавництві:
http://www.bloomsbury.com/Books/details.aspx?isbn=9780747594765
Або ж через он-лайн систему купівлі книжок Amazon.com:
http://www.amazon.com/Gabriel-Garcia-Marquez-Gerald-Martin/dp/0670069701/ref=sr_1_2?ie=UTF8&s=books&qid=1249482623&sr=1-2

Дмитро Дроздовський: