Усе це так складно: ламання стереотипів, зміна самого мислення, однак без цього немає поступу. Тамара Гундорова, знаний літературознавець нового покоління (наймолодший член–кореспондент Національної академії наук), — одна з тих, хто, досліджуючи начебто таку відому класичну українську літературу, поклала собі за завдання «відчитувати» в ній речі принципово нові.

У новій–старій своїй книжці (видрукувана десять років тому, нині це — друге видання, значно доповнене та перероблене; отже, авторка й сама себе «переписує»!) дослідниця не прагнула створити свій канон модерної літератури. Вона розгортає перед читачем особливості саме української модерністської свідомості начебто зсередини, «реставруючи», як–це–було, і водночас аналізуючи неоднозначне явище зі зворотної перспективи. Тамара Гундорова добачає на зламі ХІХ—ХХ століть такі зсуви світосприйняття, що певним чином перекидають місток і в наші часи, на перехрестя нових епох. Отож, як зазначає авторка, її не так цікавить шеренга імен, які можна «вставити» в рамки «іконостасу», як «вузли сполучень і переходів між новим і старим мисленням».

Чотири основні розділи — зріз українського модернізму як культурологічного, естетичного, художнього феномену і, нарешті, модернізм — як гносис. Простіше кажучи, дослідниця намагалася довести, що український модернізм — це низка різних модернізмів («різноманітність його естетико–художніх практик на початку ХХ ст.»). Тамара Гундорова показала розвиток напряму як внутрішньо суперечливий. Та інакше й не могло бути — бодай «через відмінність культурних моделей прочитання самого модернізму».

Знайдемо у монографії пояснення, чому в історії української літератури модернізм не раз одержував зневажливу «печать» декадентства, чому так довго трималося — як нібито питома риса саме української літератури — її «народництво», чим скористалися ревнителі соцреалізму. З другого боку, дослідниця прискіпливо вивчає вплив Фройда та Ніцше на зламі століть–епох, який не міг не позначитися на українському письменстві: тут виявилося стільки «підводних течій», що авторка присвятила цій проблемі окремі розділи.

Тоді як Соломія Павличко, що взялася чи не першою «перечитати» український модернізм, особливий акцент ставила на творчості жінок–авторів, яких вважала «прищеплювачами» модерністської естетики на наших теренах (Ольга Кобилянська, Леся Українка), то Тамара Гундорова з–посеред інших постатей надає перевагу Володимиру Винниченку.

І насамкінець: хіба не інтригуюче звучать навіть назви розділів: «Символізм: спіритуалізм», «Неоромантизм: артистизм», «Декаданс: фізіологізм»?

Людмила Таран