Жодних перед- чи післямов і дат. Жодного контексту. Бо поезія як квінтесенція людського духу промовляє про вічне – можна було б сказати, коли б не сліпучий пафос такої тези. Поезія – писав Аристотель у “Поетиці” – ближча до філософії, ніж до… так, він казав: історії, бо тоді ще не існувало журналістики, а якби існувала, то вона мала б не менше шансів, ніж історія, опинитися у тому порівнянні. Переймаючись більше універсальними явищами, ніж одиничними речами, поезія прирікає себе на маргінальне місце у культурному житті соціуму. Сьогодні всі дивляться телеящик, а багато хто ще й розтринькує своє життя на читання газет, зависання у всесвітньому павутинні, слухання радіо. Словом, у душі кожен є журналістом. А от філософія – справа небагатьох. Тим більше – філософія у поезії. Адже назагал сучасна українська поезія, про існування якої Аристотель і не підозрював, ближча таки до журналістики, ніж до філософії. Нелегко дозволити собі розкіш міркувати над такими питаннями, як ідентичність, мислення, емоції, діяльність, мотивація, душа, смерть, народження, доля, щастя etc., коли довкола тебе кишать інформаційні канали (мало не написав: інфекційні канави), накочуються економічні та політичні кризи, відбуваються спортивні змагання, терористичні та статеві акти, мистецькі акції та акції у супермаркетах і супершоу в оперних театрах і маски-шоу під куполом верховної ради, нові чергові позачергові вибори, нові незнані віруси, бій “владіміра клічка” з хворим на гепатит В, яким кожен інформканал, що знає собі ціну, намагається заразити армію глядачів, і смерть “майкла джексона”, розжована на шпальтах газет тими, хто заробляє на хліб у найменш престижному відділі “культура”, і щомиті, щохвилини, щосекунди, поки ви це читаєте, щось відбувається, що що що.

“Тлумачення тиші” вже самою своєю назвою не вписується у цей галасливий контекст. Не стати, отже, цій книжці культурною подією. Тиша нехай залишається на своєму місці, як це відбувалося з книжками інших нечисленних українських поетів подібного світовідчування – скажімо, Миколи Воробйова чи Юрія Тарнавського, що виходили у вітчизняний книжковий простір майже непоміченими. Відстороненість Бориспольцевого погляду від споживацької ментальности добре видно із такого тексту:
Той хто упав з Неба
і гадки не мав
що Землею блукають
хмари поглядів
блискавиці слів
громи почуттів
дощова навала позагалактичних створінь
які висаджують квіти
лише для того аби потім зрізати
вирощують хліб
лише для того аби потім з’їсти
кохаються і народжують дітей
лише для того аби потім було кого знищувати

Етичний вимір людського буття, що відчувається наприкінці цього твору, досить виразно проступає крізь Бориспольцеві тексти. Нерідко поет пропонує переоцінку загальноприйнятих етичних норм. Наприклад, такі назагал позитивні моральні вчинки, як сповідь, благодійництво, схильність до задушевних розмов можуть бути, за Бориспольцем, способами замаскувати душевні вади. Роблячи те, що вважається ознакою моральности, людина орієнтується більше на звичай, інерцію, ніж діє з внутрішніх переконань. Найяскравіші приклади такого погляду – у віршах “Щедрість…”, “Сповідь” (обидва – з циклу “Тлумачний словник”), “Душевно-ринковий”, “Сліпий”.
Сповідь –
це театралізоване вихваляння
власною ганьбою
якому аплодують прощенням

Соціум, за Бориспольцем, є загрозливою махиною, механізмом нівелювання людської індивідуальности (“Ішов до людей…”). Але, на відміну від, скажімо, Сергія Жадана, котрого серед маргінальних типів соціуму приваблюють насамперед повії, сутенери, наркодилери, Борисполець розглядає соціальний маргінес ширше – передовсім це люди з особливими потребами, жебраки (“Сліпий”, “Стара жебрачка…”, “Жебрак”, “Протези”), та й поети (“Суд над поетом”). Взагалі, Бориспольцеві персонажі – це в’язні долі, а доля, як він пояснює у “Тлумачному словнику”, – це “нескінченні роздоріжжя, / біля яких стоїш / з зав’язаними очима”, тобто це те, чого не вгадаєш. Дивлячись на людське буття з такого ракурсу, поет багато разів підкреслює змінність, плинність ідентичности. Сьогодні людина така, а завтра вже інакша. Один з найпромовистіших віршів на цю тему – “Опікунство”:
Тілом моїм
опікується розум

розумом моїм
опікуються емоції

емоціями моїми
опікується випадок

тепер
за першої ж нагоди
я за себе не відповідаю

До цього можна було б додати й інші вірші – “Автопортрет”, “Людина…”, “Скільки разів занурювався в себе…”, “Вистачило сил…”, “У бюро знахідок”, “Нелегко йти дорогою…”. Вірш “Вже вкотре…” суґестує враження, що кожна наша знахідка, кожне відкриття – не таке вже й автентичне, а кимсь уже переживане раніше.

Одним зі шляхів, що веде до усвідомлення такого стану речей, такої, сказати б, вторинности існування, є почуття кохання (“Думав…”). Любовні поезії входять до кожного з циклів книжки. Серед них є і однозначно світлі тексти, але й драматичних не бракує. Твори, що представляють кохання в такому – драматичному - світлі, з художнього погляду виглядають цікавішими, ніж твори, у яких кохання змальовується сонячно. Зокрема, такі солодко-романтичні тексти, як “Дотик погляду” та “Розставання”, по-моєму, взагалі не варто було включати до книжки. Інша річ – такі “холодні” вірші, як “Яма”, “Ніч і день”, “Вродлива жінка…” і кожен із них є шедевром у мініатюрі:
Від твого погляду
у мене тамується подих

як у літака
що вскочив до повітряної ями
завмирають гвинти
від фізичного відчуття порожнечі
(“Яма”)

Вродлива жінка
як дим улюблених цигарок

приємна й бажана
але підступна й небезпечна

візьме вогонь
а лишить попіл

Кілька слів про структуру та образність “Тлумачення тиші”. Бориспольцеві твори мають виразне раціональне осердя. Це не просто якісь безформні настроєві замальовки, що без стриму розливаються в сучасній українській поезії. Оскільки думка любить бути закутою в строгі форми, то композиційна стрункість та лаконічність Бориспольцевим текстам дуже до лиця. Коли ж автор розгортає своє поетичне полотно на сторінку чи більше – думка немов притуплюється. Губиться. На щастя, таких творів порівняно небагато (“Прохання”, “Промова” тощо). Значно частіше структура верлібрів цього поета є настільки бездоганною, що можна вважати їх зразками жанру (верлібру).

Досі я навмисне уникав у статті цього слова, тож настав час виправити несправедливість і сказати про це більше. Слово “верлібр” винесено на обкладинку книжки – отже, для автора це було істотно (не пригадую, щоб хтось із українських поетів робив таке раніше). Вірш “Верлібровий краєвид” підтверджує, що Борисполець відокремлює верлібр як жанр чи як світовідчуття від лірики. Лірика, як випливає з тексту цього вірша, асоціюється у нього з натхненними солодкавими писаннями, проза ж – із висвітленням негативних проявів у житті. Верлібр перебуває десь поміж цих крайнощів. Можна сказати, що верлібри Віталія Бориспольця спростовують тезу недругів жанру про безформність верлібру – мовляв, це лише посічена на рядки проза. Верлібри Бориспольця майже завжди розбиті на строфи, кожна строфа містить завершену думку, строфи можуть перебувати між собою у відношенні елементів паралелізму або ґрадації. За принципом ґрадації, зокрема, побудовано такі твори, як “Вибір”, “В’язні почуттів”, “Якби Ной знав наперед…”, “Познайомився з дівчиною…”, “Тимчасовість” тощо. Низку віршів побудовано за майже математичною схемою – як своєрідні формули. До таких належать “Наші вуста…”, “Теорія допитливості”, “Опікунство”, “Стенограма буття”, “Відстань”. Серед віршів, побудованих за принципом паралелізму, трапляються такі, що залишаються для автора цих рядків незбагненними. От, наприклад, на сторінці 286-ій: “Пристрасно цілую вітер…” Усі строфи цього верлібру самі по собі цілком прозорі, не викликають запитань. Інтрига ж виникає на тому, що у третій строфі підрядна частина перебуває в якомусь іншому смисловому зв’язку з головною, ніж у двох попередніх строфах. Можливо, у цьому навіть суть усього вірша. Але щось конкретнішого сказати про це не ризикну.

Завершують Бориспольцеву книжку два лірико-драматичні твори – лібрето до рок-опери “Платний пляж на Стіксі” й містерія “Небо у прірві”. Текст лібрето  в основному є компіляцією з попередніх поезій. Борисполець побачив, що у його творчому доробку домінують кілька іпостасей: Одвічний боржник, Утрачене кохання, Господар неба, Голос розуму, Голос душі, Харон тощо – саме вони і є дійовими особами “Платного пляжу на Стіксі”. Інтрига полягає в тому, що головний герой – Одвічний боржник – не має чим оплатити Харонові за переправу на той бік Стіксу і шукає виходу з цієї ситуації. Героєві не залишається нічого іншого, як зібрати докупи клапті своєї розтерзаної душі і, коли вдасться її оживити, “спокійно собі померти, аби натхненно, без перешкод завершити свій похід через останню ріку цього світу”. Ожививши душу, Одвічний боржник прожив за життя годину (як то буває на порозі смерти) й зрозумів одну просту річ: люди “мають дбати одні про одних, бо всі вони тією чи іншою мірою є боржниками перед Часом і Простором”. Розв’язка лібрето нагадує про Ґетевого “Фауста”: головний герой знайшов сенс життя у діяльності, у праці:
застрибую до кратерів вулканів –
перевіряю чи не підвищилась температура Землі

затуляю власною душею отвір у небуття

живу собі звичайно
як усі кого торкнулась вічність

По-моєму, заключна частина цього твору найменш цікаві у книжці.

У верлібрах, з яких зіткано лібрето, домінували питальна інтонація, сумніви. Лібрето ж дає відповідь. Відповідь, мабуть, правильну, але чи переконливу з мистецького погляду? Завершальний твір книжки – містерія “Небо у прірві”, такої дидактики не містить. Драматична дія розгортається у ньому довкола стрижневого протистояння людини мистецтва (Поет; Сліпий художник) та небесних і земних сил. Протистояння, як і слід було очікувати, завершується не на користь митців. Небесні сили, представлені в образах античних богів, зображені такими ж підступними, як і земні. Заклик до доброчинности, який лунав наприкінці лібрето до рок-опери, як бачимо з містерії, не має нічого спільного з підкоренням вищим силам, Борисполець не виправдовує світового ладу, а хіба що бунт проти нього. Для людини, котра культивує вільний вірш (vers libre), хіба може бути щось важливіше за свободу?

Ігор Котик