Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень

Літературний дайджест

23.09.2009|17:58|Сумно

Андрій Кокотюха: «Ні Андрухович, ні Забужко не напишуть детектив чи кіносценарій»

Після того, як у 1996 році вийшов детектив «Шлюбні ігрища жаб», в царині українського гостросюжетного роману Андрій Кокотюха залишається письменником №1.

Йому, як нікому іншому, вдається не тільки видавати щороку по кілька успішних книг, але й паралельно підпрацьовувати політичним біографом та дитячим письменником. Про кількість і якість виданого, про рецепт успішної книги, про прийнятні засоби промоції власної творчості, про сексизм у літературі та про пошуки українського детективно-трилерового формату ми говорили з Андрієм Кокотюхою.


– Андрію, ви знаний як чи не найплодовитіший сучасний український письменник. Скажіть на заздрість Андруховичу й Забужко, скільки нових книг Ви презентували цього року?
 

– У мене цього року вийшло 4 книжки, хоча я не думаю, що вони будуть заздрити. Вони вважають, що кількість і якість – це різні речі, треба писати одну книгу на десять років – але яку! У мене інше до цього ставлення: якщо за більш-менш пристойний гонорар чи на замовлення видавця я можу сісти і за пару місяців написати «тіпа умную» і «тіпа інтелектуальну» книгу, яка буде наповнена глибо-о-о-оким змістом, то ні Андрухович, ні Забужко навіть за десять тисяч доларів не напишуть детектив чи кіносценарій, який відповідатиме усім вимогам жанру. Ми з ними в абсолютно різних вагових категоріях: я можу робити все, що можуть робити вони, а вони не вміють робити того, що вмію я. 

– Тобто Ви робите те, чого хочуть інші, а не те, чого хочете Ви?
– Ну чому? У нас в Україні гірше україномовних детективів, трилерів, авантюрницько-пригодницьких романів продається хіба що україномовна фантастика. А хочуть в Україні мелодрам. Мені розповіли одні видавці, що найкраще буде продаватися така книжка, де у самотньої жінки вкрадуть дитину, і вона, ні до кого не звертаючись по допомогу, сама її знайде і все закінчиться хепі-ендом. І бажано, щоб це було в селі. Така сьогодні вимога і затребуваність ринку популярної україномовної книги. Такої літератури я писати не можу. Я роблю те, що подобається мені, і якщо це подобається комусь іще – я буду тільки щасливий! Інша річ – якби у нас було нормальне книгорозповсюдження і хоча б тридцять нормальних видавництв, я працював би для книжкового ринку. І тут, на Форумі видавців, моє місце на стенді. Читати свої твори п’ятдесяти п’яним або обкуреним людям – це не мій формат.

– Якщо не зустрічі з читачами, то які засоби промоції власних книжок Ви вважаєте прийнятними?
– Зустрічі з читачами можливі тільки після того, як люди усе прочитали – це читачі. А ті, кого нагнали в актовий зал райцентру – це не читачі; це потенційні читачі, які, можливо, ними не стануть. Засоби промоції – це розголошення, але не скандальна слава. Не ходити голим, хоча це також треба. Щоб про тебе почули, щоб про тебе дізналися, можна навіть через себе переступити. Жінкам у цьому плані простіше: вони можуть показати голі цицьки, можуть публічно поженитися на якомусь фестивалі. Чоловіки у цьому плані інакші. Я визнаю будь-які засоби промоції. Якщо в Росії Пелевін демонстративно нікому не дає інтерв’ю – це у нього теж засіб самореклами. Але для мене найприйнятніше, нехай звучить трохи пафосно – інтеграція українського письменника у суспільно-політичне життя. Думка вітчизняного письменника має цікавити на рівні з думкою, скажімо, Наталки Могилевської чи Кузьми Скрябіна, яких питають з будь-якого приводу. Хай з того самого приводу спитають в українського письменника – йому теж є щось сказати. За цікавою думкою піде й зацікавлення його книжками.

Рекламні біг-борди – це не вихід. Я можу закласти свою квартиру і за ці гроші обвішати Київ своїми біг-бордами, але книжка все одно не буде продаватися, бо книжка – це не пиво і не шоколадки, які продають на кожному кроці. Навіть якщо книга є в усіх книгарнях – це не показник. До цього треба підходити сегментовано. Немає книжки для всіх. Так само і масова література – не для мас. Існують читачі, які щось сприймають схвально, а є ті, хто не сприймає. Я знаю людей, котрі не вважають «Пригоди бравого солдата Швейка» смішним романом. В Україні, мені здається, треба ставитися до книжки більш ринково, більш сегментовано, не звалювати так званий «сучукрліт» в одну кучу. 

– Кого Ви вважаєте найбільшим конкурентом у Вашому сегменті «сучукрліту»? 
– У мене у цьому сегменті конкурентів нема! Бо у нас так багато кримінального чтива не пише ніхто. Я хочу з кимось конкурувати, тому мої найближчі конкуренти – Борис Акунін, Олександра Мариніна і Стівен Кінг. В Україні, на жаль, конкурентів немає, та й колег усього два-три. У мене є сторінка на сайті «Буквоїд», називається «Кримінальне чтиво.UA». Я намагаюся відстежувати усе, що виходить в Україні в жанрі детективу, трилера, пригодницького роману, хорору, і я бачу, що у нас із цим велика проблема. На рік виходить п’ять-шість назв плюс мої чотири твори. 

– Але ж Ви ж самі казали, що українці люблять мелодрами?
– Так, але жанр цей буде український, коли для нього буде знайдено український формат. Ось книга «Темна вода» – її вважають однією з моїх найуспішніших, бо її прочитали українські поети, і вона їм сподобалася. Ми не можемо, подібно до Акуніна, скажімо, реанімувати імперське мислення Росії і грати на цих почуттях. Нам потрібно шукати українській формат – твори, базовані на українському фольклорі, українських комплексах та українській міфології, як я це намагаюся робити. Треба зрозуміти власний менталітет, що ми така нація, в якої історично домінує жіноче начало, і або погодитися з цим, або щось змінювати. Я з цим не погоджуюся і намагаюся таку ситуацію змінити. 

– Але ж Ви не заперечуватимете, що все одно в сучасній українській літературі жінок помітно більше?
– Це означає, що їм треба висловитися. Мене це не зовсім влаштовує, я позиціоную себе як автора-чоловіка, навіть як, у певному розумінні, автора-сексиста. Хтось цього категорично не сприймає, але є такі, кому це подобається, і серед жінок таких дуже багато. Навіть в інвалідному візку можна бути справжнім чоловіком, що я і популяризую. 

– Минулого року вийшло кілька ваших дитячих книжок із серії «Дивний детектив». Ви взялися за виховання любителів гостросюжетного роману ще з юних років?
– Це замовний проект видавництва, і говорити про успіх цього проекту зарано, тому що я не знаю динаміки продажів. До того ж, у підлітків немає грошей і вони будуть купляти те, що їм купить мама. Я вважатиму його успішним після того, як побачу, що, прочитавши дві книги, за третьою прийде вже дитина, а не мама.


Дмитро Шульга



Додаткові матеріали

30.10.2008|14:22|Події
Андрій Кокотюха: «Я не пишу в вічність, я пишу для сьогодення»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери