Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень

Літературний дайджест

Добрий Шубін чи злий Марк Шейдер? Донецький «слід» у сучасній літературі

Донбас для більшості літературного люду залишається екстремальним місцем, куди добровільно мало хто їздить.

«Мені хочеться весь час випробувати якісь доволі ризиковані речі, — якось зізнався Ю.Андрухович. — Хотів би приїхати на Донбас, якийсь час пожити там, щось там побачити, відчути». Утім, їхати в Донецьк сучасному літераторові справді небезпечно, адже завжди ризикуєш потрапити в якесь «паралельне» місто, чия віртуальність якнайкраще персоналізується у тамтешній прозі. Загалом двоїстість образу шахтарської столиці підтверджує інфернальна вдача самого міста, адже мало кому знати, що в природі існують Донецьк і Донецьк-2. «А Донецк-2 — это где? — А я знаю? Я ж не машинист… Кажется, в Новоазовском районе», — довідуємося з оповідання місцевої Еліни Свенцицької. Загалом робота утопії — це образ двійника, який дозволяє побачити, наскільки місто на себе не схоже.

Будь-якій «несхожості» соціокультурної ситуації в Донецьку не надто радієш, оскільки зазвичай її затягує у бік метафізичного Донецька-2, згадка про який наснажує на державницький пафос. Річ у тім, що сучасна культура рясна й багатогранна, але порядку в ній нема. Точніше, він є, але це порядок гетто, а чи резервації. Це мозаїка секторів літературного простору, які аж ніяк не сполучаються. Раніше їх об’єднував двомовний журнал «Донбасс», тепер їх сполучає довколишній Абсурд. Тут навіть збірка місцевої прози називається «Антология странного рассказа». Хоч у Донецьку виходить і російськомовний журнал «Дикое поле», і україномовний «Кальміюс», і навіть власна школа російської філології існує, а ще ж які книжки пишуться у цьому «двомовному» регіоні!

Наприклад «Танок, який виконують всі дівчатка» Олега Солов’я — справді донецьке чтиво. Про це свідчить не лише рясна топоніміка збірки етюдів з повістю, але й відповідний антураж. Небагатослівні мужчини тут носять пальто, їздять трамваями і п’ють так, як п’ють лише на Сході. Низькорослі жінки працюють вчительками, їдять яєчню з шинкою і займаються незграбним сексом по чужих квартирах. Відчувається гнітючий дефіцит свіжого повітря і повітряних замків у цьому похмурому краю териконів. Можливо, сумна ця проза через важкість її продукування? «Давно помітив, що пишу, так само, як дихаю, — визначається автор, — уривчасто, завеликими ковтками, спрагло і трохи, можливо, божевільно». Тому наразі маємо книжку страшну, «не для дітей», як зазначено в анотації. І страшна вона тому, що, по-перше, талановита у своїй невивершеності. По-друге, висловлює аспект донецької правди — а розуміння того, що донецька правда — це правда не-київська і не-львівська, доступне далеко не всім. По-третє, анонсується цей стилістичний гротеск, як «книга прози». Впевненість у цьому наявна як в етюдах, з яких складається перша половина збірки, так і в повісті, якою заповнена друга половина. Зрештою, можна обізвати й «книгою прози». Ну, не віршів же!

Натомість автор роману в новелах «Невозвратные глаголы» Володимир Рафеєнко іноді розчиняє віршовані рядки у тягучому вариві своєї метафізичної прози. У рідних донецьких краях він відомий лише у вузькому колі шанувальників російської словесності. «Краткая книга прощаний» — так називалася одна з його останніх в часі книжок. Тепер ось — новий роман із черговою «прощальною» назвою. «Невозвратные глаголы» — це апокрифічного кшталту проза, схожа на мозаїку з біблійних сюжетів, викладених у стилі метафізичного реалізму. Інтелектуальна, наче пісні Гребенщикова, а читається легко, немов Євангелія. Українське містечко під назвою Токородзава, в якому живуть не менш «українські» персонажі — дівчата Мей і Сацукі, в яких закоханий герой-філолог на ім’я Володимир Зябко. Маємо також татка Сватесона, дядька Такамуру Богдановича, бабусю Рійо Морі й безліч інших екзотичних персонажів на кшталт собаки з іменем Гай, чиїми батьками були лайка Афродіта й ведмідь Умка. І все у романі складається просто, наче у «живому» житті, коли спочатку в головного героя попереду ціла вічність, і так хочеться любити, що «в каждой девушке видишь Мэй, а в каждой женщине — Сацуки», а потім уже спрацьовує місцевий «донецький» контекст. Пиво стає водянистим, піца клейкою, наш герой раптом усвідомлює, що йому вже сорок років, надворі зима, а сам він чеше вулицею у плащику й легких черевиках з квітами в руках і плюшевим ведмедиком за пазухою. Батьки померли, дружини кинули, а з друзів — лише оцей ведмедик біля серця. «Иногда самое тяжелое, мой любезный читатель, — підсумовує автор роману, — это соединение теоретических сведений о том, кто ты есть, с живой социальной практикой».

Автор наступної «донбаської» книжки — саме з таких «соціальних» явищ укрсучліту. Його роман — чергове відкриття року, але не в Україні, а в Росії, де вийшов «Марк Шейдер» Дмитра Савочкіна. Для України у цьому екстремальному чтиві забагато нецензурних сцен і заборонених тем. Наприклад, пояснюється, чому державі вигідна проституція і наркоманія, куди дівається шахтарська зарплатня, і як саме міліція контролює злочинність. А ще маємо неприховану правду про каторжну шахтарську працю — буденне пекло назвою «вибій», щоденний шахтарський наркотик, що зветься «нацвай» (на цвай — на двох), безликі роботяги на спільне для всіх прізвисько «Саня».

Загалом цей роман — наче вибуховий коктейль, злитий у пластикову пляшку афористичної оповіді. Гротеск, чорний гумор, потік роздвоєної свідомості головного героя. З одного боку, це спогади розчавленого лавою молодого шахтаря, який згадує своє трудове життя, заповнене страхом, втіленим у слові «вибій». З другого боку, це сповідь співробітника районного відділу боротьби з наркотиками, який злетів з посади за продаж конфіскованого товару і працює «координатором действий по предотвращению и уменьшению негативных последствий экстренных ситуаций на угледобывающих предприятиях со стороны концерна «Западдонбассуголь». А поблизу блукає містичний Марк Шейдер, який живе одночасно у кількох тілах, замислюючи щось недобре проти влади. Насправді ж це таємниче божество — уособлення шахтарського пекла, оскільки «маркшейдер» — це той, хто відповідає за підземні комунікації, себто такий собі злий троль з вугільного пекла. Він абсолютно не схожий на доброго «народного» Шубіна, як символа шахтарського краю — у ХІХ столітті одного з роботяг закутували у кілька шуб, посилаючи зі свічкою в шахту, щоби в разі викиду метану підірвався один, а не вся бригада.

Також у романі Савочкіна повно незручних щодо громадської моралі речей. Наприклад, описуються рецепти домашнього приготування спирту і наркотиків, що нагадує алкогольну рецептуру з роману «Москва — Петушки» Вєнічки Єрофєєва, а також наркотичні інструкції з «Низшего пилотажа» Баяна Ширянова. У кожнім разі сам автор «Марка Шейдера» зазначає, що роман замислювався, як парафраз «Бійцівського клубу» Чака Паланіка. Тільки у Паланіка — розваги знудьгованих мажорів, а тут — «живе» життя роботяг. «Все мы — смелые парни, трусов здесь нет и быть не может, но всем нам невероятно страшно», — значить автор роману про метафізику вугільних копалень. Там, де чути стогони і зойки, і де внаслідок нервового напруження брат вбиває брата навіть за невдалий жарт. У «донбаській» прозі взагалі не люблять жартувати. Вам ще не страшно? Тоді ця проза іде до вас!

Ігор Бондар-Терещенко



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери