Інноваційні філософські роботи входять у читацький обіг українців вельми повільно. Немає звички, традиції. Не дивно: майже все минуле сторіччя нас ізолювали від такого роду літератури. Натомість прищеплювали ставлення до філософії як до політичного піару, єдиним завданням котрої була легітимізація владних рішень. Авжеж, це «старі» філософи намагалися пояснити світ, а «нові» мусять його змінити, — оголосив остаточний вердикт терорист від філософії Ленін. До речі, С. Кримський побіжно, але дуже влучно схарактеризував інтелектуальну суть марксизму–ленінізму: «В. І. Ле­нін прямо пов’язував істинність марксизму з його всевладністю, хоч, як відомо, сили потребує не істина, а брехня. І коли він в апологетиці практики посилався на вислів із «Фауста» Ґете, що «теорія є сірою», але «вічнозеленим» є дерево практичного життя, приховувалось ім’я автора цієї тези. Ним був Мефістофель, Сатана».

Ясна річ, що за часів комуністичного режиму у філософських працях було не знайти роздумів над невідповідністю слів та явищ і вже точно там не лишилося місця розмислам про те, що «безумовні рішення... породжують хаос, якому приходиться приносити неймовірні людські жертви» (С. Кримський). Годі дивуватися, що така «література» втратила свого читача.

Сергій Кримський — один із тих українських філософів, хто повертає довіру читачів до професійних роздумів. Його «Запити...» постали з багаторічного лекційного курсу, в якому автор виплекав «харизму питань», вважаючи, що «світ у питаннях ближче до своєї автентичності, справжності та самотворення, ніж у відповідях, котрі спрямовують суще, схематизують його багатоманітність, орієнтують не на буття, як океан можливостей, а на причали його гаваней». Через півтора року по виході цієї книжки філософові присудили Шевченківську премію — і це була чи не єдина тодішня нагорода, що не викликала опозиції.

«Запити...» — річ виразно піонерська, а це завжди означає подальше уточнення оцінок унаслідок публічної дискусії. Автор це чудово усвідомлював, зазначаючи, що «все добре випливає з виправлених помилок». Такою «роботою над помилками» стало минулорічне, значно розширене перевидання, назване тепер «Під сиґнатурою Софії» (К.: Києво–Могилянська академія, 367 с. ) — перше місце в рейтинґу «Книжка року’2008». Тут автор зміцнив аргументацію своїх головних, «фірмових» положень: про софійність вітчизняної мислительської традиції («софійність позначає буття, що запліднене потенційним словом»); про різні конфігурації території буття і їхній вплив на становлення особистості («кожний представник нації має щонайменше три фундаментальні архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм»); про «сходження до «третьої правди», до логіки цілого» — як наступний філософський крок після світової дискусії про «Іншого».

На цей час ми вже мали переклади багатьох сучасних західних філософів, і було ясно видно: С. Кримський — активний, рівноправний учасник новітнього філософського дискурсу. В оновленій книжці, наприклад, він чимало місця приділив дослідженню символів: «Символи поміж нами, серед нас і всередині нас є реальністю духу, що конкурує з реальністю предметного довкілля», — тут Сергій Кримський упритул наблизився до Жана Бодріяра. Але далі пішов власним шляхом: на відміну від француза, його цікавлять не симулятивні практики, а захисні функції семіотики: «Коли людина зазирнула до безодні, у нас залишилося мистецтво, яке створює захисну стінку символів... Свого часу Ніцше, усвідомлюючи ситуацію, сказав, що мистецтво потрібне нам для того, щоб не вмерти від істини. Істини можуть нас руйнувати. А мистецтво пристосовує реальність до наших потреб і нашої екзистенції».

Цієї весни книжка С. Кримського набула третьої реінкарнації. У молодому столичному видавництві «Майстерня Білецьких» вийшли його «Ранкові роздуми». Це видавництво кожну свою книжку мислить як витвір мистецтва книги, а отже, і як окрасу сучасного інтер’єру (власне, і до Гутенберга, і довший час після нього книжки так і позиціонувалися: попри все — стильна окраса інтер’єру). Та якщо для образотворчих видань і класики таке пріоритетне художнє оформлення вже стало по–хорошому звичним, то гуманітаристику так ефектно подають іще хіба що харківська «Акта» та київська «Темпора». Й уважний аналіз репертуару цих трьох видавництв переконує, що вони обрали своїм читачем сучасний середній клас.

Орієнтацією на цього «нового» читача виразно позначений і новий варіант праці С. Кримського: окремі розділи максимально мінімізовані, афористичність стилю стає авторською метою, кожний «роздум» розпочинається з акценту на якусь банальність нинішнього буття, котра далі, у перебігу філософської думки, постає геть не такою безневинною, як на перший позір. І ця нова стилістика українського філософа ще більше схожа на французів, на того ж Бодріяра, котрий перед тим, як презентувати читачеві глухі кути інтелектуальних парадоксів, згадував зірок естради чи популярних фантастів. Так само С. Кримський залюбки апелює у своїх есеях до поп–гуманітаристики — до Умберто Еко чи, скажімо, Карлоса Кастанеди.

На самому початку «Ранкових роздумів» філософ виразно адресується цьому «новому» читачеві, котрий потерпає від невизначеності посеред «логосу подій і хаосу шансів». Він спокушає цього читача незвичним поглядом на «світ... як наявне буття його дарувань» і пропонує бути гранично уважним до «тіней... оновленого буття, що завжди сповнене очікування». А далі можна знайти навіть історіософське обґрунтування теорії «середнього класу» в давній українській філософській традиції: «Вже Петро Могила проголошує думку про те, що багатство — від Бога, а Стефан Яворський, Михайло Козачинський та Лазар Баранович посилаються на античний постулат «золотої середини», — це мало не Макс Вебер та дух протестантизму...»

Мотивація спонук «нового» читача до читання цієї книжки і читання взагалі також оперта на прагматичні чинники: «Істинна освіченість, відсутність якої унеможливлює самостійність буття людини, її незалежність від повсякчасної кон’юнктури». І навіть питання духовності, здискредитоване письменниками–політиками, С. Кримський переводить у площину ринкової прагматики: «Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним... Те, що не робиться природним чином». Остання фраза — про книжки.

Ну і, звичайно, у новому варіанті праці С. Кримського йдеться про «запити філософських смислів». Ось, до прикладу, детективний стрижень одного з есеїв: «Усі конфлікти, які ми знали до сьогодні, у кінцевому результаті зводилися чи редукувалися до відношень «Добро—Зло»; нині не меншого значення набуває конфлікт «Добро—Добро» чи «Зло—Зло». Посилання на «детективність» не випадкове, автор свідомо будує свої «лекції» за законами цього жанру. Наприклад, у роздумі про те, горять чи не горять рукописи: «Вічна цінність текстів, які стали жертвами часу. Адже аналіз наслідків їх відсутності в системі культури дозволяє прояснити значення та зміст утраченої інформації». Часом на читача обвалюється нібито побіжна інформація, як–от геть ексклюзивна оцінка відомого мистецького явища: «Абстракціонізм у мистецтві виявив, що світ можна відображати і за властивостями, а не тільки за речами».

Чимало місця філософ приділив «культурній екології наукового знання». С. Кримський наводить цитату російського культуролога в екзилі Олександра Геніса: «Віднині ідеал майбутнього — повернення в минуле». І додає до цього коментар: «Про це свідчить і характер науково–технічного прогресу, який здійснює на основі телемеханіки ідею «електронного котеджу», роботи на дому, що знаменує перетворення сім’ї (як це було в середньовіччі) на головну ланку суспільства, коли вона водночас виступає і місцем роботи, і середовищем навчання (бо ремісник працював зі своїми учнями), і лазаретом, і дитячим садком». Отже, йдемо вперед, вертаючи назад? Із таких позірних парадоксів і зіткано цю помітну настільну книжку для нового середнього класу.

Кость Родик

На фото: Сергій Кримський. Фото: www.day.kiev.ua