Re: цензії

Цим твором авторка започатковує серію романів про пригоди українки, яка отримала можливість у зрілому віці зустріти свою справжню долю. Так написано в анотації, і ключове тут – наголошення на зрілому віці героїні. Чи не вперше на моїй пам`яті українська авторка, тим більше – яка обрала для себе жанрову літературу, ставить вік персонажа в основу сюжету.

Якщо шукати традиції, яким Людмила Охріменко віддає данину, то напевне не в детективі, тим більше – українському. Нечисленні журналісти й оглядачі, котрі звертають на неї увагу, йдуть в оцінках за сталою схемою й завжди помиляються. Зокрема, Ірен Роздобудько з доброго дива охрестили «українською Агатою Крісті», про всяк випадок записавши до наслідувачів королеви британського й світового детективу Євгенію Кононенко. В якої є лише один роман, котрий належить до жанру за формальними ознаками – «Імітація». Втім, згадки про Агату Крісті все ж мають в даному контексті певний смисл.

Адже її героїня, міс Джейн Марпл – теж жінка немолода. Навіть дуже поважного віку. І – увага! – молодою авторка її не показує. На відміну від комісара Жуля Мегре чи, даруйте за вимушену згадку про персонажа російського детективу, Анастасії Каменської. Натомість героїні тих романів пані Роздобудько, які належать до детективного жанру – жінки віку бальзаківського чи ще молодші. Вік не підкреслюється, він угадується – якщо хтось хоче гадати.

Проте в «Імітації» пані Кононенко діє все ж жінка трохи старшого віку. Ця обставина, а передусім – потужне соціально-психологічне навантаження в теорії може поставити саме «Імітацію» поруч із твором Людмили Охріменко. Бо початок «Пригод дорослого Буратіни жіночої статі» ладен ввести в оману – настрій оповіді перших сторінок відносить читача до категорії «жіночого іронічного детективу». Таке краще читати у виконанні польської авторки Йоанни Хмелевської, бо російські адаптації перетворили згаданий піджанр на історійки для дамських сумочок про незалежних у своїй гламурності панночок. Років десять тому, в середині 2000-х, ініціативу спробували підхопити українські авторки, та нічого не вийшло – письменниця Тетяна Корольова спромоглася лише на кілька «жіночих іронічних», та й інші довго тут не протрималися. Зате, умовно кажучи, «жіночий сумний» час від часу нагадує про себе.

Детективу як такого в «Пригодах дорослого Буратіни…» небагато. Звільнена з роботи п`ятдесятирічна Наталя вирішує перебратися на заробітки в Італію. Відразу згадується не лише фільм «Гніздо горлиці», а й кілька сучасних українських творів на схожу тему – але без авантюрної складової. Тут Наталя доглядає за стареньким паном Ензо, відчуваючи на власній шкурі долю заробітчанки на чужині. Незабаром цілком випадково дізнається про намір родини вбити його через спадок. Потім знаходить потаємну кімнати, печеру Аладіна, де зберігається той самий скарб. І нарешті читач дізнається, як українка попередила замах та чому називає себе Буратіною. Хоча, зважаючи на фінал, який не слід розкривати наперед, правильніше назвати її Попелюшкою. Хіба поки без прекрасного принца. Але далі буде – анонсовано наступний твір серії.

З мінусів – максимально спрощений, стандартний, без поворотів сюжет, який відносно тягне на роман. З плюсів – поява нової книжкової детективно-пригодницької серії, яка, хочеться вірити, буде наповнюватися більшою кількістю авторів. Ну і тенденція, якій віддає данину Людмила Охріменко: оповідь за принципом «три в одному». Коли в одній історії уживаються власне соціальний роман, авантюрно-історичний у вигляді екскурсів у минуле родини Ензо та любовний – тяжка жіноча доля в пекельні сталінські часи. Як без тамплієрів обійшлося – не знаю…

Оцінка***

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.