Re: цензії

20.07.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Небоземляни – діти світла серед нас
19.07.2024|Богдан Дячишин, Львів
Я і є памʼять – вічний
18.07.2024|Тетяна Качак, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету ім.Стефаника
Літературознавчі візії Лариси Табачин
Знову – Селін, знову – війна
06.07.2024|Оксана Тебешевська, заслужений вчитель України
Верліброві філософеми Євгена Барана
28.06.2024|Сергій Постоловський
«Анатомія ненависті. Путін і Україна» Сергія Руденка. Книга для тих, хто хоче не тільки знати, але й зрозуміти
27.06.2024|Богдан Дячишин, Львів
«До світла, що у слові…» (Полілоги живого слова для дітей і дорослих)
20.06.2024|Віктор Вербич
Нора Ікстена: «Чи любов краща за життя?»
18.06.2024|Галина Максимів, Прикарпаття
Відкриваючи «Галактику Андромеди»
І рід, як сад

Авторська колонка

25.02.2024|14:30|Ярослав Орос

Зерно у багні

З нульових двохтисячних й аж донедавна адепти сучукрліту днювали і ночували у Польщі. Не могли нахвалитися як там добре. Ладні були цілувати пантофлі Кракову та Варшаві… Лиш би допастися книжкового ринку Європи.

Тепер, коли не перший місяць триває, скажемо м’яко, протистояння на польсько-українському кордоні, наші «інженери людських душ» начеб води в рот набрали та поховалися у кущі. Хоч би хтось з них озвався, став на захист українського зерна: «Не гоже таке витворяти із збіжжям, вирощеним на наших ріднесеньких теренах… Отямтеся, брати посполиті». Куди там! Анітелень.

Зрозуміло, у поляків свій Сенкевич, а в українців свій Нечуй-Левицький. Кожний з них по-своєму змалював тіло і душу художніх героїв, виписаних з надр свого народу. Скажімо, пан Генрик зобразив Ярему Вишневецького на власний розсуд, а добродій Іван того ж Ярему по-своєму. Кожний кулик своє болото хвалить і пильно пантрує, аби не завелися в багні анциболи. Та таке неподобство, що сталося днями, ні в які ворота не лізе. Польські страйкарі тричі висипали українське зерно. Ба більше, один з них начепив собі на трактор прапор СССР і гасло «Путін, наведи порядок і в Україні, і в Брюсселі, і з нашими урядовцями». Й ніхто тому безчинству не може дати раду: ні Дуда, ні Туск.

Хоч-не-хоч, мимохіть спало на думку Франкове «Не пора, не пора, не пора…». Та часи нині не ті. Точиться ж війна в Україні з найлютішим ворогом як українців, так і поляків. Й не всі ж поляки одним миром мазані. Є з-поміж них, які щиро вболівають за нашу та їхню свободу. Не слухаються сліпо своїх «конфедератів» та корисних ідіотів, які підігрівають Москві. 

Хто б розрубав отсей гордіїв вузол? Видається мені – Український ПЕН-клуб. Нехай би звернувся він до своїх польських братів і посестер та спільно засудили ганебний вчинок на українсько-польському кордоні. Й зрештою обоє ПЕН-клуби най розвіють баєчку про пощерблений меч короля Борислава об київські Золоті ворота. Бо 1018 році, коли він ходив походом на Київ, ніяких Золотих воріт ще не було, а було поле поза містом. 

Ось звідки ноги ростуть з висипаним зерном у багно на полько-українському кордоні. Потрібно про те пам’ятати й не заплющувати очі…

Агов, члени й членкині з українського ПЕН-клубу, де ж ви там подівалися! Дайте знати про себе. Не мовчіть…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери