Re: цензії

20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
Головна\Авторська колонка\З зав̓язаними очима

Авторська колонка

18.10.2018|08:24|Богдан Пастух

З зав̓язаними очима

Про поезію Мар̓яни Зеленюк

Ми так довго мовчали,

що навчилися жити,

не залишаючи слідів.

Мар̓яна Зеленюк

Писати про поезію, яка не укладена в збірку, не дібрана ніким, не структурована, не запрограмована тим самим на певний алгоритм читання, − завжди цікаво. Вона в такий спосіб відкрита до всіх сторін світу, оголена і незахищена. І взяти її за руку, і повести з собою може кожен. І дорога ця виявиться різною – кожен читач піде своєю. Я пропоную піти їй зі мною, не знаючи, куди ми зайдемо разом. В цьому якраз і полягає увесь ефект «читання з зав̓язаними очима». Пригадуєте цей символічний момент у фільмі Сергія Параджанова ‟Тіні забутих предків” – на весіллі Палагні та Івану зав̓язують білою чистою хустиною очі. Це багатоскладова метафора невидимості майбутнього, прихованої долі. Та в цьому способі читання ми, закриваючи очі на контексти, форму книжки і т.ін., відкриваємо до поезії серце, а воно читає значно глибше, ніж зір. І моменти з наративу про царя Едипа тут промовляють нам чи не найвиразніше те, що життя постійно обманює наші очі, як воно обмануло царя, поклавши до його ліжка матір, яку він не розгледів, та зробило супротивником батька, якого він, не впізнавши, вбив. В кінці оповіді він не відрубує собі руки, не стрибає зі скелі у море. Він – виколює собі очі. Життя показало йому, що цей орган – брехливий.

Читати поезію так, наче не існує письменницької ієрархії, соціальних контекстів, моди і т.ін., це і є один зі способів феноменологічного читання, яке чи не найбільш запотребуване станом на тепер. Одразу слід наперед сказати, що ці тексти, які майже випадково потрапили мені до рук, я спорадично бачив у соціальних мережах. І вони, коли я зустрічався з ними, завжди змушували зупинитися, розібратися в них, постояти у вечірній тиші, вслухаючись у тихе слово, що своїми ознаками, оприявненим ритмом, нагадує молитву. Такі риси виразно прозирають у творах Маріанни Кіяновської та Богдани Матіяш. Колись дуже вдало цю тему «вхопив» у своїй рецензії Олег Соловей, який показав наближення їхньої поетичної мови до молитовного жанру. Можна було думати, що ці риси залишилися в минулому сучасної української поезії, але − ні, вони проростають і тут. Богдана Матіяш, наприклад, видала наступну збірку «Пісня пісень» з виразними, вже у назві, біблійними алюзіями.

Мар̓яна Зеленюк ритмом своєї поезії, особливим способом мови випадає з сучасного потоку письма. Здавалося, що таку поезію вже не пишуть, що вона наївна і дуже м̓яка і що треба якийсь з особливою конституцією психотип, щоб так з̓єднувати слова, так амортизувати емоцією мову. У її віршах можна побачити багато слідів з Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Мартіна Гайдеґґера. І в цьому виявляється масштабний підхід до творчості єнських романтиків, які уважали, що філософія – теорія поезії (Новаліс). Поетка дуже часто якось особливо дистанціюється від емоції, говорить мовою черниці, поезія тоді набирає ознак трактату, написаного з внутрішнім ритмом:

«Вірші-дерева виростають із мене.

Дерева-вірші вростають у тіло.

Піддаємося спокусі промовити

щоразу нахабно й щасливо.

У сакральній тиші всі слова – незаймані

і мовчання вчить ховати потаємне, неомовлене, ще невпізнане..

І ось виринає із глини постать Твого голосу

й світлом слів увесь світ наскрізь окреслює

і даєш ім’я цьому плоду, дереву,

цій ріці, цій глині, цим рукам, цим спогадам,

тій людині, що нас покинула,

тій землі, що не прийняла.

і живеш отак, людино,

в світі назв, які ти створила,

в світі ідей, які обмежила.

Бачиш море – не знаєш чи глибоке,

чуєш пташиний спів, та не розумієш,

окреслюєш шлях – не знаєш, де його горизонт.

Де горизонт твого життя, людино?

Теж не знаєш.

А як означиш Його, Єдиного і Неосяжного,

що створив тебе із глини та слова?».

Тут неважко побачити ідею називання світу як його творення. Не дуже складно побачити також роздуми щодо обмежувальних ресурсів мови, про які пише Роман Інґарден. За цією оповіддю відчувається певна «начитка» авторки. Ці тексти можна читати як ребуси, в яких розгадувати приховані ідеї, цитати, що причаїлися за іншими словами. І в цьому плані поезія Мар̓яни Зеленюк власне цікава в акті інтелектуального читання. Що ж стосується емоційного наснаження її текстів, то напруга тут в цьому плані слабка, пульс монотонний, не рвучкий. І в цьому як на мене також є своя приваба – стримання. Навіть коли вона пише про інтимні почуття:

«Дивлюсь як сонце сідає тобі на плечі

і котиться із їхніх гір прямісінько у мене.

Простягаю долоні.

Ловлю його.

Дивуюся, як безпечно

ми називаємо один одного

сонцем».

Чесно кажучи, я думав, що любовну лірику в наш час так не пишуть. В ній абсолютно відсутній фізіологічний момент. І це – новий спосіб, що приходить до нас зі старих часів. Можна було би з певною мірою негативу назвати такий тип письма «ідеалізмом», але він, попри все – красивий.

Поезія для цієї авторки є своєрідним вправлянням у роздумах про прочитане. Її мова пробує описати вже укладені фундаментальні теорії про час, простір та причину-наслідок, про те, що все це ховає від нас справжній світ. Намацальна буденність закриває його від нас, тим самим, можливо, вона рятує людину:

«Ідентичність білого,

з якої ніколи нічого не народиться,

раптом дарує мені

цей вірш про Ніщо

з якого знову все починається,

який вчить мене говорити

про речі

такі тонкі,

що до них не пробитися

крізь стіни

німої

мови

буденності»

Трапляються в поезії Марʼяни Зеленюк і цікаві новоутворення: «слова осінні, холодні ∕ мовчать іудинно», є і провали − «виймаю сльози з очей, ∕ як перли із мушлі». Є тексти, які можна тримати просто як чернетку, наприклад «Листя моїх думок пливе за рікою». Але попри ці моменти, якщо авторка розбудовуватиме далі свою архітектуру слів, працюватиме надалі саме в такій естетиці, вона посяде свою окрему нішу, де тиха емоція і світлий розум роблять особливу поезію, яка потребує нетипового читання. Зав̓язуйте очі і не бійтеся йти, слухаючи своє серце. Це найкращий навігатор з тих, що у нас є.

P.S. Книжка Марʼяни Зеленюк, думається, ще побачить світ. Ця коротка розмова – лиш перше приглядання до її слова, до її ритму, до її тихого світу.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери