Головна\Авторська колонка\Українське мистецтво у час «кіборгів»

Авторська колонка

Українське мистецтво у час «кіборгів»

Справжнє мистецтво завжди дотримується чистоти і правдивості художнього камертону. Ми ж, ставлячи знак рівності між творчістю та життям, не лише засвідчуємо серйозність свого ставлення до мистецтва, а й заявляємо про готовність визнавати життєву реальність найвищою дійсністю.

Натомість письменникові конче важливо вміти й інше – вивищувати художні реалії над життєвими, тобто ідеальне над неідеальним. У процесі подібного вивищення може помилково здатися, ніби художній твір народжується виключно з мистецьких глибин. Але так тільки здається, бо наше існування перетікає у вірші, новели, повісті та романи через красномовне символічне сполучення – знак рівності. Й оскільки життя є життям тільки наполовину (позаяк над його другою частиною нависає смерть), якоїсь миті усвідомлюємо: ми прописані на обмеженій території, аби на ній шукати порятунку, аби з неї шукати виходу. Тому не слід повністю переміщувати творчість у трансцендентну область, відриваючи її від земних радостей і страждань.

Те, що сталося під час Революції Гідності й що відбувається сьогодні на сході нашої країни, постало на рівні нових реалій, недосяжних, здавалося б, для найпотужнішої письменницької фантазії. Пригадуються актуальні нині слова Чеслава Мілоша з есеїстичної книжки «Поневолений розум», сказані письменником понад шістдесят років тому: «Вибухнула війна, наше місто і країна стали частиною гітлерівської імперії. П’ять з половиною років ми жили у вимірах, відмінних від тих, про які можна було дізнатися з досвіду чи з літератури. Те, що нам довелося побачити, перевершувало найсміливішу і найстрашнішу уяву. Знані раніше описи жахів тепер змушували сміятися, немов наївні дитячі оповідання».

Тепер, як ніколи раніше, можемо зрозуміти влучність слів польського нобеліянта. Проте подібні констатації аж ніяк не знаменують паралічу в мистецтві, натомість промовляють до нас прямим текстом: нова, омита кров’ю дійсність вимагає відповідального переосмислення творчої діяльності як у традиційному, так і в інноваційному аспектах, бо тільки тоді письменницькі слова стануть приготовленими для нового мистецтва, нової літератури.

У жовтні 2014 року Роскомнадзор звинуватив радіостанцію «Ехо Москви» в інформації, «яка виправдує практику військових злочинів»: так російські чиновники відреагували на програму «Своїми очима» (ведучий Олександр Плющев), де кореспондент газети «Los Angeles Times» Сергій Лойко і журналіст телеканалу «Дождь» Тимур Олевський ділилися враженнями від перебування в зоні бойових дій і обговорювали тему героїчної оборони донецького аеропорту українськими «кіборгами».

Мене схвилювала розповідь Лойка, котрий провів серед «кіборгів» чотири дні й зробив серію дивовижних фотографій. На час перебування журналіста серед українських захисників, перший і другий поверхи аеропорту займали наші бійці, а підвал та третій поверх контролювали терористи – російські окупанти і сепаратисти. Сергія Лойка вразила епічність і, як він каже, нереальність того, що він побачив на території знищеного аеропорту. Про «кіборгів» журналіст висловився так: «У них немає радянського військового хамства, це – братство: рядовий і офіцер п’ють із однієї чашки, і звертаються один до одного на ти, якщо вік це дозволяє. Я ніколи не любив Толкіна, в якого абсолютне добро бореться з абсолютним злом. Але в аеропорту Толкін для мене ожив: я побачив, як справжнє добро бореться зі справжнім злом – із орками, котрі бомблять «Градами» аеропорт зі всіх сторін». У свою чергу Тимур Олевський сказав: «В аеропорту я зустрів людей із двома вищими освітами, вони приїхали добровольцями захищати свою Батьківщину. Кажуть, що воюють з Росією. Вони не вживають лайливих слів, розмовляють майже літературною російською мовою. Я побачив, що може статися, коли хороших людей допекти до живого».

Процес творчості – вільний птах, який парить у художньо-естетичному і жанрово-стильовому просторі, окресленому письменницьким світоглядом та фантазією. Простір той – філософський, оскільки філософія як форма пізнання світу є найбільш природним середовищем для розгортання мистецьких думок і апробації творчих експериментів. Простір той є діалектичним – у сенсі взаємопроникнення, взаємозбагачення традиції та новаторства. Це – очевидні речі, які працюють на рівні аксіом. Проте у часі війни деякі з тверджень, що до певного моменту були стрункими і логічними, потребують якщо не повторного доведення, то принаймні додаткового переосмислення, коригування. І це правильно, оскільки семантична визначень понять у період мирного існування поволі втрачає чіткість обрисів та конкретику: і вже Авель – не зовсім Авель, і Каїн – не такий уже й невмотивований убивця. Тоді психологічні межі художньої дійсності розсуваються, і отримуємо Іуду Іскаріота як в однойменній повісті Леоніда Андреєва – самогубця Іуду, котрий зраджує за тридцять срібняків і лізе в петлю, у такий спосіб ідучи за Христом . У цьому контексті слова Сергія Лойка про абсолютність добра і зла є свідченням усунення семантичної розмитості, яке відбувається у граничній ситуації.

Я завжди любив творчість Дж. Р. Р. Толкіна якраз за напрочуд чітке окреслення моральних категорій і понять, якими керуються його фентезійні персонажі і якого так часто бракує нам у реальному житті. Тож, слухаючи кореспондента «Los Angeles Times», зрозумів, чому сьогодні твори культового автора «Володаря Перстенів» звіряють за Україною і за поведінкою її мужніх захисників, котрі реанімують семантичну конкретику  ціною власного життя.

Поглиблена психологізація думок, вчинків і дій, правильно екстрапольована в художній творчості на ясність фундаментальних понять, є спробою адекватного потрапляння у темп трансформації людської свідомості. Завдяки таким речам урухомлюється і пришвидшується еволюційний поступ мистецтва. Якби не було таких спроб, то й мистецтва після Освенціма не існувало б. Як не існувало б його і після Голодомору. Оскільки мистецтво – це передовсім віра у правдивість художність образів, створених шляхом уважного синтезу традиційного і новаторського. Віра у знак рівності, чесно поставлений між життям і творчістю.

Тому зображення Голодомору мусить виламуватися з ідіоматичних берегів художньої традиції в бік інноваційних художніх рішень, бо традиція не йде попереду людського досвіду, але з нього народжується. А геноцид українського народу в 30-і роки минулого століття став новим екзистенційним досвідом, новим екзистенційним жахом, який трансформував людську свідомість. Так само як і нинішня війна, розпочата в Україні кремлівським Сауроном, злобним і водночас доволі карикатурним. Відтак мистецтво, нездатне відтворювати той новітній досвід адекватними художніми засобами, є мистецтвом сумнівним – квазімистецтвом. Це з одного боку. А з іншого, художня традиція теж буває з різними – плюс або ж мінус – знаками. Про традицію, яка забезпечує спадковість і неперервність культури, ми говоримо шанобливо, натомість про заяложений, застарілий набір штампів та стереотипів – з іронією і недовірою.

В умовах війни з Росією були покликані до життя (покликані на іншому рівні сприйняття, осмислення) призабуті народні твори, а лемківська пісня «Пливе кача по Тисині» стала жалібним реквіємом за убієнними патріотами. Поезія Тараса Шевченка, якого малювали у балаклаві й на барикадах із шиною на плечі, зазвучала з абсолютно фантастичною актуальністю. А поруч із високою українською традицію з’явились сповнені великого болю і великої любові вірші Оксани Максимишин-Корабель «Мамо, не плач. Я повернусь весною» і Євгенії Більченко «Я – мальчик», написані українською та російською мовами.

Ми багато говорили про сучасне українське мистецтво – про його проблеми, тенденції і перспективи розвитку. Але нині подібні розмови бачаться в іншому, більш відповідальному світлі, оскільки те, про що до Революції Гідності можна було теревенити роками, не переймаючись дієвістю слів, сьогодні вимагає конкретних вчинків, а не спрямованих в нікуди бесід. За рік Україна змінилась. Змінились її захисники, які в нерівних умовах воюють із добре озброєними окупантами. Тож мають змінитися і її письменники. Змінитись у процесі пристрасного переосмислення творчої справи, за яку, на щастя, не доводиться проливати кров над зошитом чи над комп’ютерним столом. Але це не означає, що художній текст, звірений за формулою життя = творчості , не має сочитись із серця оновленими словами – словами, які б акумулювали у собі високу українську традицію із не менш високим її переосмисленням.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.02.2019|11:30
17 лютого видбудеться вечір пам´яті "Ціна життя Небесної Сотні"
16.02.2019|19:01
Письменник Тарас Ващук подарував українській школі в ОАЕ партію видань «Книга-мандрівка. Україна».
16.02.2019|16:46
Вийшла книга "Веремій В´ячеслав. Правда життя журналіста" про загиблого героя на Євромайдані
16.02.2019|14:22
Директор Інституту книги розповіла, які напрями фінансуватимуть у 2019-му
16.02.2019|12:09
«Кімната Джованні» Болдвіна - книга місяця за версією “The Guardian”
16.02.2019|09:50
Львівські митники передали науковій бібліотеці України вилучені раритетні видання
15.02.2019|14:25
У Чернівцях гімназисти подарували книжки онкохворим діткам
15.02.2019|12:39
Роман «Ім’я троянди» Умберто Еко перетворили на телесеріал
15.02.2019|10:03
У Лондоні Книжковий Арсенал номінували як найкращий літературний фестиваль року
14.02.2019|20:45
Леонід Яковишин – лауреат премії імені Миколи Гоголя


Партнери