До голосування ця думка не озвучувалася та й висновок мандатної комісії щодо повноважень делегатів ніким не оскаржувався й був схвалений, а тут така халепа. Говорилося на засіданні багато, та наймудрішою була, мабуть, думка колишнього стернового письменницького корабля Юрія Мушкетика, який порадив той корабель не розхитувати, з повагою поставитися до вибору кожного та обов¢язково    прийти 19 листопада, коли завершиться взятий тайм-аут, і проголосувати. Потім цю думку повторили ще деякі промовці.

В такій самій тональності наступного дня розмовляли ми під час випадкової зустрічі на вулиці з Анатолієм Качаном. А ввечері 11 листопада на мене чекав сюрприз: у поштовій скриньці лежав конверт з моїм прізвищем та адресою, відправником якого значилася редакція невідомої мені львівської газети «Зерна істини», з однойменним, як зазначено на першій шпальті, незалежним часописом соціального захисту №26(37) всередині. І весь той часопис, засновником якого є так само невідомий мені Регіональний благодійний фонд «Меценат», присвячений справам письменницьким узагалі та наступному голосуванню 19 листопада зокрема. Воно нібито й добре: громадськість вболіває за долю Спілки, але пішов до сусідів і виявив, що жоден із них аналогічного листа не отримував. Отже №26(37) до тієї ж таки громадськості не потрапив, а розрахований був саме на мене як делегата письменницького з¢їзду з правом голосу. Либонь, і до багатьох інших делегатів потрапив, щоб «правильно» голосували. А це вже не апелювання до громадської думки, а, як каже у таких випадках Владімір Путін, «точєчниє удари».

Є в №26(37) матеріали, які аж криком кричать про наші негаразди. Болем відлунює кожен рядок шанованого всіма нами Святослава Караванського.  Але звідки такий висновок, що «У Спілці письменників колотнеча. Одна група невольників пера хоче продати будинок Спілки на Банковій, 2. Цю групу очолює В.Баранов. Друга група на чолі з В.Яворівським - не хоче»? І тут-таки висувається пропозиція продати з торгів дачу Ковалевського в Одесі. Але все не так просто, і не варто ділити письменників на чорних та білих, або червоних та білих, це вже хто як звик. Бо якби навіть Віктор Баранов і хотів продати будинок на Банковій, 2, все одно не зможе. Адже значна частина того будинку разом із флігелем давно в оренді, а орендаторів виселяти - то не один рік мороки. Вже й директор Будинку письменників з першого поверху на другий перебрався, і попрощатися з небіжчиками фактично немає де, але ж в оренду ці приміщення не Віктор Баранов здавав.

Поділяю пафос Геннадія Щипківського з Одеси про те, що святинями не торгують, бо йдеться про приміщення, де працювали великі Олесь Гончар, Павло Загребельний, куди приходили класики Михайло Стельмах, Василь Земляк, Григір та Григорій Тютюнники. Але класики заходили і до «Енея», там на стінах висіли їхні портрети, а тепер розмістився модний ресторан, куди пересічному (ох, гарне ж слово!) письменникові з пересічною пенсією - зась! І знов-таки  не Віктор Баранов у цьому винен.

Згоден з багатьма пропозиціями Сергія Цушка щодо активізації життя Спілки, але що це за протиставлення, винесене у заголовок: «Збоку видніше, або чому 159 голосів мають вирішувати долю майже двох тисяч письменників?» Я також брав участь у тому, як пише Сергій Цушко, «історичному зимовому» з¢їзді, причому приїхав з Мінська, де був тоді на дипломатичній роботі. А на попередньому з¢їзді, 2006 року, не був, бо не був делегатом, а відтак піти з МЗС на з¢їзд без мандата серед робочого дня не міг. І навіть нагороду Української православної церкви Київського патріархату, якої був удостоєний разом із кількома колегами-письменниками, прийняв не з рук Його Святості Патріарха Філарета і не того дня, коли всі, а пізніше. Та хай там як, а з¢їзд 2006 року, хоч і без мене, але відбувся: хтось щось вирішував, хтось за щось голосував, хоча й не всі - лише делегати з¢їзду. Не треба бути політологом, щоб розуміти, що в цьому, власне, полягає різниця між з¢їздом чи конференцією та референдумом, і не робити з того трагедії.

Але це, власне, і весь «конструктив» №26(37), який можна обговорювати, з яким можна погоджуватися чи полемізувати. Решта матеріалів - це те, що й дає мені підстави знову говорити про рецидиви більшовизму (див. «Українську літературну газету» №21(53) від 21 жовтня 2011 року). Бо це добре, що депутат Володимир Яворівський вніс законопроект №9340, яким пропонується встановити надбавку в 40% до пенсій професійним творчим працівникам, але чому це зроблено та пропагується зараз, перед голосуванням, та ще й коли ініціативи БЮТ мають мало шансів бути зреалізованими, а не за прем¢єрства Юлії Тимошенко?  І невже письменник-депутат Володимир Яворівський перестане дбати про інтереси колег, якщо його не переоберуть на третій термін? Не вірю в таке, це було б схоже на наклеп.

Але повернімося до №26(37). Якщо редакція часопису претендує на об¢єктивність, то чому вона друкує інтерв¢ю з Василем Шкляром, який зняв свою кандидатуру на користь Яворівського, і не публікує розмови, скажімо, з Михайлом Слабошпицьким, який вчинив так само, але на користь Баранова?

І нарешті останнє. На четвертій шпальті №26(37) ліворуч - інтерв¢ю з Володимиром Яворівським (причому не передрук, а матеріал, як кажуть, у номер), де чорним по білому читаємо: «Я знаю, що вони їздять по Україні і агітують, а я цього робити не бачу ніякого сенсу, бо це зовсім не мій стиль». А праворуч на тій самій шпальті - фотокопія датованої 24 листопада 1981 року заяви Віктора Баранова до правління Спілки письменників України, де, зокрема, сказано, «Обіцяю художнім словом, громадською роботою чесно служити  рідному народові, Батьківщині, високо нести звання комуніста і письменника». А над самою заявою ще й заголовок-дайджест - без «рідного» (а не радянського - С.Б.) народу, без «Батьківщини (а не СРСР), зрештою навіть без слова «письменника»  -  просто та в лоб: «Обіцяю високо нести звання комуніста».

Мене лякають Барановим то як «привидом комунізму», то як адептом регіоналів, а мені не лячно. Лише прикро. Бо це і є рецидиви більшовизму, коли «хто не з нами - той проти нас» і «ворогів треба знешкоджувати», а для цього всі засоби придатні.

Тож тепер дозвольте сказати те, що маю сказати, і що маю право сказати, оскільки з КПРС ніколи не виходив, бо на відміну не лише від Віктора Баранова, але й від Володимира Яворівського (фотокопія його заяви в №26(37) чомусь відсутня) жодного дня не перебував. І в жодній партії не перебуваю. І не перестрибував, як блощиця, від партії до партії. Зокрема, й тому що, дякувати Богові, на склероз не скаржуся. Тож пам¢ятаю, і спроби створити широку коаліцію (по-народному, «ширку»), і те, як руками вчорашніх союзників усувався мій колишній керівник по МЗС України, міністр-патріот Володимир Огризко.

Ось пан Олесь Ганущак у №26(37) пише про Вчинок з великої літери. Отже, сподіваюся, його в Миколі Руденку цікавить передусім творчість і сила духу письменника-дисидента, а не те, що по війні він - фронтовик - якийсь час очолював партком Спілки. Хіба знайдеться бодай у когось із нас слово докору на адресу Бориса Олійника, теж колишнього секретаря парткому, який часом голосував не так, як усі - інколи єдиний на тлі тодішніх очільників Спілки та їхніх молодших «піднощиків снарядів»?

Тож не лякайте мене Віктором Барановим.Я залишаю кожному право на еволюцію. Але не на поширення компромату. Бо це і є рецидиви більшовизму.

А тепер уже зовсім останнє. Для того, щоб надрукувати фотокопію заяви Віктора Баранова в №26(37), її оригінал треба було взяти без його згоди з його особової справи, що зберігається в Спілці. Такі дії можуть бути оскаржені в суді згідно ст. 182 Кримінального кодексу України.