Пригадується, як давним-давно у культовій «Мальві Ланді» нам пропонували альтернативний розвиток історії, в яких репресовані поети не вмирали, а переносились доживати віку на літературній сміттярці. Далі фантазій справа не йшла, аж ось у романі «Гліл» Андрія Горбунова все, здається, налагодилося. В його «темному» Львові, який, виявляється, існує «паралельно» сьогоднішньому «денному» місту, не те що поети – цілі вояки УПА, які продовжують воювати з червоноармійцями, та інші тіні минулого ходять юрбами та поодинці випити й закусити в якому-небудь «Цезарі» на Коперника. І чим далі за сюжетом, тим більше це незвичайне міське фентезі стає схоже на українську Книгу Мертвих, не менш веселу, ніж мексиканське Свято Смерті.

Так само це скидається на магічний квест, де ми разом з героями шукаємо мапу «потойбічного» Львова (точніше, дзеркального відображення «Lviv» - «Гліл»), тому що запросто до нього потрапляють лише маги, чаклуни та інші сутності, або випадкові перехожі, які заблукали у цьому місті, схожому на антикварну крамницю. Таким чином, це історія про місто-двійника, яке, на думку автора, зазвичай з’являється, коли Бог ховає мапу до шафи, і туди де виникають бганки, провалюється який-небудь мегаполіс. Потім всі кажуть, що його не існує. «Найчастіше буває так, що частина міста залишається на «денному», лицьовому боці мапи, а інша – зникає у згинах простору, - роз’яснюють нам на початку. - І тоді виникає два міста: «денне», «світле», «правильне» – і Інше Місто. Чорне дзеркало буття, антипод, місто навпаки. Місто-привид. Зурбаган. Кітєжград. Арґлтон. Макондо. Лондон Долішній».

Що ж до згаданої мрії про такого ж письмака, який розправить усі бганки на український копил і напише продовження казки, то ось вам, будь ласка. «Прикладом для наслідування в мене було «Небудь-де» Ніла Ґеймана, - свідчить автор «Глілу» в інтерв’ю «Читай». - Власне, я не просто так згадую на початку тексту Долішній Лондон – я намагався зробити зі Львовом те, що Ґейман зробив з Лондоном. А саме – зафіксувати його меми, міські легенди і втілити їх у надприродних істотах темного потойбіччя». Крім того, що усе вийшло в сюжетному плані, герої поволі наближаються до фінальної битви, що нагадує чи то магічний квест, а чи комп’ютерну гру, автор тішить нас ще й дотепними гідами, розміщеними між розділами роману. В яких, додамо, буденної містики про сучасний Львів та його звички, правила і закони часом не менше, ніж в основному дійстві. Дозволимо собі порозкошувати ширшою «урбаністичною» цитатою: «Вулиці. Так легко переплутати їх нетутешньому – Шептицького і Шептицьких, наприклад. Але ці дві хоча би йдуть зовсім поряд, на Святоюрській горі, де все присвячено митрополиту Андрею та його благородній родині – адже він інтронізований і похований саме тут, у соборі святого Юра, та й заснований ним музей теж розташований неподалік. А от вулицю Шухевича, що неподалік князя Романа, деколи плутають із вулицею генерала Чупринки, адже «Тарас Чупринка» – це бойове псевдо Романа Шухевича. Річ у тім, що ця вулиця названа не на честь Романа Шухевича, а на честь його діда – етнографа Володимира Шухевича. Та коли кажуть «Шухевича, бічна Романа», люди запам’ятовують – «Роман Шухевич», а потім раптово опиняються у Франківському районі замість Галицького.

А вулиці Левицького і Нечуя-Левицького? А Городоцька і Городницька? А Лісна в Личаківському районі й Лісна на Сихові, що раніше була вулицею Лісною села Зубра, поки те село не почав поглинати Львів? А Ярослава Пастернака і Ярослава Пстрака? А вулиця Любінська, яку геть усі називають «Люблінська», хоча веде вона не до польського Любліна, а до містечка Великий Любінь у Городоцькому районі? Одна панянка колись послала мене на «вулицю Фредера Ліста». Композитора Ліста, ясна річ, звали Ференц, і вулиця його імені розташована неподалік Галицької площі, а граф Александер Фредро (до речі, дідусь того-таки Шептицького, якого в миру звали зовсім не Андреєм, а Романом, хоч до Шухевича і князя він стосунку не має) – так от, граф Александер Фредро удостоївся назви іншої вулички Львова – неподалік тієї самої вулиці Володимира Шухевича, котрий теж дід, але не Шептицького, а генерала Чупринки, котрий насправді не Тарас, а Роман, тільки не князь. І не Андрей. Ще не заплуталися?»

Якщо ж нічого не плутаємо, то це краще, що трапилося донині з міського фентезі, не обтяженого законами жанру, а зануреного в одну із згаданих бганок «літературного» життя. 

Андрій Горбунов. Гліл. – К.: Фенікс, 2021